Економіка страждань і несправедливості: як українці перетворилися на «ліву» націю

У 2017 році 63% українців вважали, що уряд не докладає зусиль для здійснення реформ. 77% населення не може назвати жодної успішної зміни. Більшість українців виступають проти ліберальних ринкових реформ, таких як ринок землі чи приватизація. Українські  реформатори схильні пояснювати це радянським менталітетом. Але це не так.  У 1992 році більшість українців підтримували ринок землі та приватизацію. Але протягом історії незалежності країни підтримка лише знижувалася.

Питання популярності реформ та реформаторів піднімалося у десятках економічних досліджень протягом останніх десятиліть. У більшості з них фігурує Україна. Вони показують, що радянська спадщина, неосвіченість населення і міфи популістів мають менше значення, ніж прийнято вважати. А масове невдоволення ходом реформ – вірний шлях втратити черговий шанс на їх завершення.

У 1992 році лише 14% українців не підтримували створення ринку землі. Вирішальні 63,5% виступали за. У 2016 – картина протилежна: мізерні 16,7% – за, 59% – проти.

Це погано узгоджується з популярним переконанням, що українці не підтримують ринок землі через вкорінену соціалістичну спадщину чи радянський менталітет.

Те ж саме з приватизацією. Реформа держвласності або приватизація розпочалася разом з незалежністю країни. Сьогодні вона все ще далека від завершення, хоча майже кожен уряд включав її до списку пріоритетів. Одна з причин – непопулярність серед населення. За винятком аномального 2014 року приватизація малих підприємств лише втрачала підтримку.

Кількість тих, хто проти приватизації великих підприємств завжди переважала кількість тих, хто за. Проте, знову – непідтримка зросла вдвічі, підтримка вдвічі впала.

Бажання сильної руки. Небезпечно зросла кількість громадян, які вважають, що «сильний лідер, якого не турбують парламент і вибори – хороший спосіб навести порядок в країні». У 1995-97 роках цю думку підтримували трохи більше 50% населення, у 2010-14 роках – 71%. Для порівняння, в Німеччині лише 20% громадян підтримують подібну ідею. В Росії, де вона цілком втілена в життя – 73%.

Чому, з віддаленням України від радянських часів, все менше громадян підтримують ринкові реформи та все більше розглядають авторитаризм як спосіб вирішення проблем?

Щоб відповісти на це питання, ми проаналізували дослідження, в яких піднімалася ця тема. Результати двох десятків досліджень, що лягли в основу цієї статті, показують: реформи непопулярні швидше з економічних та політичних причин, ніж через неосвіченість чи ідеологічну заангажованість населення. Ці причини можна розділити на дві умовні групи: економічні та неекономічні.

Економічні причини. Не радянська спадщина, а пострадянські страждання

Матеріальні втрати. У країнах, які реформуються існує тісний зв’язок між економічною ситуацією та поведінкою громадян на виборах. Нерівний розподіл вигод та втрат від змін створює переможців та невдах. Той, хто відчуває, що виграє від реформи або впевнений, що виграє в майбутньому – підтримує її. Той, хто несе втрати або боїться понести в майбутньому, виступає проти. Якщо більшість населення відчуває, що програє від змін, підтримки не буде. Виборці карають уряд, голосуючи за опозицію, якщо їх економічне становище погіршилося і навпаки. Те, як розподілялися вигоди та втрати в процесі реформ значно більше вплинуло на політичну долю перехідних країн, ніж їх відмінності в історії, культурі та масштабах комуністичної спадщини (Fidrmuc 1998). Серед основних факторів, що спричиняють матеріальні втрати населення і впливають на підтримку ринкових реформ – безробіття і інфляція.

Якщо в процесі реформ зростає безробіття чи загроза втратити роботу, люди знижують підтримку партій, які асоціюються з реформами та збільшують підтримку лівих партій.  Зростання приватного сектору – навпаки – підвищує популярність реформаторів і знижує підтримку комуністів та крайніх лівих. В той час, як працівники приватного сектору традиційно більш схильні підтримувати реформи і низькі державні субсидії, працівники державного сектору та безробітні підтримують їх лише на початку. Це пов’язано з їх очікуванням отримати кращу роботу в приватному секторі внаслідок змін. Якщо ці очікування не виправдовуються, підтримка реформ знижується, а підтримка щедрих субсидій зростає (Fidrmuc 1997).

Перехідні країни, яким вдалося тримати ціни під контролем, зберегли більшу підтримку ринкових перетворень (Hayo 1999). Багато перехідних економік Центральної та Східної Європи у 1990-х роках зіштовхнулися з суворими кризами, зростанням безробіття та інфляцією. Хоча на початку переходу громадяни цих країн виражали величезну підтримку реформ (як і Україна на графіках 1,2,3), в процесі трансформації більшість з них її втратили. Україна стала однією найбільш економічно постраждалих країн. У 1990-х роках серед пострадянських країн громадяни України найгірше оцінювали стан економічної і політичної систем (Rovelli, Zaiceva 2011).

Економічні шоки можуть взаємодіяти з культурними уподобаннями і визначати відношення громадян до ринкової економіки і лібералізації. Удар криз по населенню може призводити до відміни вже втілених змін та переходу країни до менш ліберальної економічної системи.

Одне з досліджень вивчало вплив Великої рецесії 2009 року на підтримку ринкової економіки та демократії українцями зі Сходу та Заходу. Жителі Сходу України більше постраждали від кризи, що збільшило їх негативне відношення до ринкової економіки. Цей ефект був сильнішим з наближенням до кордону, що може свідчити про взаємодію економічних та культурних факторів. Жителі Західної України, які більше постраждали від кризи виражали більше розчарування ринковою економікою і ставали в цьому плані схожими до жителів Сходу (De Haas et al. 2015). Економічні потрясіння можуть підривати підтримку не лише ринкових інституцій і уряду, а й демократії (Katz, Levin 2017).

Нерівність. Болгарія, Росія та Україна зазнали найбільш драматичного зростання нерівності доходів серед пострадянських країн в процесі пострадянського переходу. Різкі втрати 80% відсотків населення супроводжувалися значним зростанням найбагатших 20% (Milanovic 1998). В той час, як доходи найзаможніших 20% українців відновили докризові позиції, доходи нижніх 80% стагнують протягом усього пострадянського періоду.

Коли економіка і рівень життя зростає, люди підтримують масштабніші зміни. Зниження рівня життя, зростання нерівності доходів та висока інфляція сприяють ностальгії за попереднім режимом. Зниження очікуваної тривалості життя, зростання смертності, погіршення верховенства права і висока корупція також збільшують тугу людей за «стабільним» минулим (Golinelli, Rovelli 2011). Хоча схильність до лівих ідей дуже поширена серед українців, вона існує не сама по собі, а може виступати наслідком численних інших – не ідеологічних факторів. Ті ж чинники, що підживлюють ліві ідеї, знижують підтримку ринкових реформ.

Втім, матеріальні втрати – не єдине, що впливає. Не менш важливо, як громадяни оцінюють реформи і реформаторів.

Неекономічні причини

Хоча економічні втрати населення в процесі реформ знижують підтримку, часто саме кризи відкривають вікно можливостей і формують запит населення на зміни. За певних умов реформатори можуть зберігати високу підтримку серед населення, втілюючи складні зміни. Для цього вони повинні користуватися довірою, а їх політика вважатися справедливою.

Питання справедливості. Несправедливі реформи – не реформи

Нелегітимність в очах населення. Для більшості перехідних країн характерне бажання відмінити результати приватизації через її нелегітимність в очах населення. Дослідження, що розглянуло 28 перехідних економік включно зі всіма пострадянськими, показало: більше 50% населення кожної з цих країн (більше 80% усіх опитаних респондентів) підтримують одну з форм відміни приватизації. Від стягнення додаткових податків з нових власників до повної експропріації та ренаціоналізації приватизованих підприємств. Цікаво, що лише 36% з цих 80% надають перевагу державній власності. 64% опитаних за приватну власність, але проти приватизації через масове невдоволення її результатами.

Непідтримка приватизації тими, хто за державну форму власності може мати ідеологічні причини. Інші принципово виступають за приватну власність, але обурені несправедливим розподілом національного багатства в ході приватизації. Особи, які зазнали найбільших економічних втрат під час переходу найменше підтримують приватизацію і найчастіше виступають за перегляд її результатів (Denisova et al 2010).

Справедлива і несправедлива нерівність. Хоча нерівність доходів різко зросла в процесі пострадянських перетворень, Україна має відносно невисоку нерівність, якщо порівнювати її з іншими країнами світу. Але опитування за 2009 рік показує, що більше 90% українців переоцінюють нерівність доходів в країні і вважають її значно більшою, ніж є насправді . Коефіцієнт Джині – популярний індикатор для вимірювання нерівності доходів. У 2009 році коефіцієнт Джині для України становив 28 пунктів, що відносило Україну до 30% країн світу з найнижчим показником нерівності. Але за оцінками українців, коефіцієнт мав складати 39 пунктів, що б відносило Україну до 30% країн з найвищою нерівністю (Gimpelson, Treisman 2015). Причина таких розбіжностей між сприйняттям і реальністю може бути в тому, чи вважають люди нерівність справедливою, а статки багатих заслуженими.

Люди цілком нормально сприймають нерівність, якщо чітко бачать, що багаті заслужили своє багатство, працюючи наполегливіше або маючи кращі навички (Breza et al. 2016). Якщо вони вважають, що багаті отримали свої статки незаслужено, нерівність сприймається як несправедливість. На підтримку реформ негативно впливає лише «несправедливий» компонент нерівності – тобто, нерівність в доходах, зумовлена різницею в можливостях. Якщо хтось отримує багатство, користуючись привілейованим становищем у суспільстві, зв’язками батьків, маючи доступ до кращої освіти тощо, інші схильні вважати це несправедливим (Guriev 2018).

Фактична нерівність практично не впливає на переконання людей, що уряд має втручатися у розподіл доходів. Саме «несправедлива» нерівність, як її бачать люди, сильно корелює з жагою до перерозподілу і попитом на ліву політику. Це сприймається як спосіб відновлення справедливості (Gimpelson, Treisman 2017). Освіта та інформування населення не вирішує цю проблему. Люди не відмовляються від хибних поглядів на нерівність, навіть коли постають перед протилежними фактами.

Питання довіри

В Україні політичні партії часто захищають інтереси впливових груп. Тому люди не довіряють їм і не ідентифікують себе з ними. Громадяни, які не відчувають, що партії представляють та захищають їхні інтереси знижують підтримку демократії. Молоде покоління українців значно менше довіряє політичним партіям, ніж старше (Reshetova 2011). Якщо ви вважаєте, що політики вас обманюють – замість покращення життя ви отримаєте вищі ціни, в той час як вигоди дістануться лише «обраним» – опір змінам буде цілком раціональною поведінкою (Fernandez, Rodrik 1990)

У свою чергу, висока недовіра в суспільстві створює політичний запит на державне регулювання. Це стосується як довіри між людьми, так і довіри людей до бізнесу, політиків та політичних інституцій. У країнах з низьким рівнем довіри люди хочуть більше державного втручання, навіть коли усвідомлюють, що держава дуже корумпована (Aghion et al. 2009).

Пострадянський період супроводжувався спадом довіри українців до інституцій влади, поліції і правосуддя. Це спостерігалося і в інших пострадянських країнах, хоча, як правило, в меншій мірі. Наприклад, Польща: хоча довіра до інституцій зменшувалася, відсоток громадян, що довіряють постійно перевищував відсоток тих, хто не довіряє. У випадку України спостерігається більш драматична картина: з середини 2000-х років кількість громадян, які не довіряють вище названим інституціям майже завжди переважає над кількістю тих, хто довіряє.

Щодо довіри між людьми, в Україні вона лише знижувалася протягом пострадянського періоду. У Польщі історично, ще менше громадян відповідали, що більшості співвітчизників можна довіряти. Проте, там спостерігалася протилежна тенденція: у пострадянський період рівень довіри лише зростав.

Один з важливих факторів, що визначають, наскільки громадяни довіряють одне одному та політичним інституціям – економічне зростання (Kroknes et al. 2015). Економічні кризи призводять до зменшення довіри між людьми, руйнуючи механізми співпраці та негативно впливають на вибір економічної політики. Економічне зростання і ефективність політичної системи, навпаки – формує запит громадян на корисну для зростання політику, підвищує підтримку демократії і довіру до політичних інституцій.

Коли складні зміни можуть бути популярними

Економіка і справедливість. Більшість населення має відчувати, що виграє від змін. Перерозподільчі ефекти кожної реформи повинні бути враховані. Якщо зміни боляче б’ють по значній кількості людей, повинні бути запропоновані механізми компенсації найменш захищеним. Економічне зростання, зниження нерівності доходів і покращення якості державного управління підвищують підтримку.

Крім матеріальних аспектів, реформи повинні нести символічне значення. Люди мають відчувати, що вони проводяться для них і на їх користь, а не за рахунок них і на користь обраних. Є реформи, болючі або незрозумілі для населення. Є ризиковані і болючі для бенефіціарів несправедливого на думку населення статусу-кво. Якщо проводяться лише перші, а другі відкладаються до наступного політичного сезону, підтримки не буде. Схвалення не буде, якщо в процесі зміни вкрай несправедливого суспільства «погані хлопці» в образі олігархів чи корумпованих політиків не програють. Громадяни не лише не підтримають такі реформи, вони їх можуть навіть не визнати як такі.

Досвід трансформацій пострадянських країн показує, що популярність політичних реформ серед населення завжди переважає над популярністю економічних. А обмеження влади корумпованих політиків підвищує народну підтримку ринкових перетворень. Заходи, які обмежують повноваження державних службовців і дозволяють виборцям здійснювати моніторинг, а також винагороджувати чи санкціонувати політиків за неправомірні дії збільшують легітимність дій реформатора. Такі дії переконують виборця, що вигоди від змін будуть розподілятися у справедливій манері і не дістануться лише наближеним.

Гасла наймасовіших протестів, які переживала країна, підтверджують, що для громадян питання справедливості лежить швидше у боротьбі зі зловживаннями еліти та відновленням рівних можливостей у суспільстві, ніж у лівій політиці соціалістичного нахилу.

Що заважає владі реалізовувати реформи, 2016

Довіра до реформатора. Якщо люди не підтримують реформаторів, то не підтримають і реформи. Незрозуміла реформа без популярного лідера вразлива. Підтримка політики, яка стосується кожного громадянина, але не надто для нього зрозуміла, залежить від репутації лідера. Якщо громадяни не знають його чи не довіряють йому, їх думка про політику вразлива до маніпуляцій.

Балансування між болючими і популярними змінами, врахування питання справедливості і збереження довіри населення – те, чого не вистачало першій хвилі українських пострадянських реформ. Це те, чого не вистачає зараз. Ні дані, ні результати досліджень не підтверджують аргумент, що соціалістичне минуле – основна причина популярності лівих ідей у пострадянській Україні. Гнітюча економічна історія, дискредитована політична система, дискредитоване слово «реформи» краще пояснюють тенденцію. До того ж, якщо популярність реформ – питання їх дизайну, а не людського менталітету, з цим можна працювати. Але, висока ймовірність, що вже наступного разу.