Військовий експерт Максим Паламарчук описав еволюцію основних бойових кораблів у стратегічному середовищі як результат взаємодії численних різноспрямованих впливів: політики, технологій, державних бюджетів, поглядів адміралів на тактику застосування флоту і, не в останню чергу, закономірностей та випадковостей війни. Читайте уривок книги «Бойові кораблі. Еволюція лінкорів та авіаносців» від видавництва «Віхола».
Подібно до активних морських хижаків, таких як акула та тунець, кораблі мають пропорційні обриси. Їхній тоннаж, крім систем ураження, використовується на придатний до далеких походів і штормових умов корпус, запаси палива і потужні двигуни.
Якщо корабль не вирушатиме в далеку путь, можна наростити неспівмірні розмірам великі щелепи, як трапляється в деяких глибоководних риб. Гармати основних кораблів можна було встановити на значно менші платформи. За такою логікою в добу вітрил оснащували канонерські човни, які несли одну-дві потужні гармати при обмеженій морехідності. Далеко від берега йти їм не доводилося. Тож цілі «зграї» канонерок могли напасти на ворожий вітрильник, що необережно наблизився до ворожих берегів.
Звісно, канонерки були значно дешевші й простіші в побудові, ніж вітрильні лінійні кораблі чи фрегати. Але як до основного засобу ведення війни на морі до них вдавалися з безвиході (так вчинила Данія, коли 1807 року британців знищили та захопили її великі кораблі) або через ідеологічні упередження (як у США за правління «президента з дводоларової банкноти» Томаса Джеферсона). Останній вважав регулярне військо і флот «знаряддями тиранії», натомість усіляко підтримував ідею оборони за допомогою міліції як ополчення озброєних простих громадян. Звісно, практично єдиним можливим варіантом війни на морі для непрофесіоналів залишалися прибережні дії флотилій канонерських човнів. Зіткнення американців із Королівським флотом під час війни з Британією 1812–1815 років довело хибність таких поглядів.
І справді, «плавуча батарея» тодішнього вітрильника забезпечувала його вирішальну перевагу над канонерськими човнами. Чисельнішого противника можна було бити по частинах. Крім того, прямо пропорційною до розмірів була здатність корабля не лише завдавати, але й приймати удари. Влучання ядра з великої гармати могло стати великою неприємністю для вітрильника, але було майже гарантовано смертельним для невеликої канонерки.
Не дивно, що ворожі фрегати— найбільші здобуті «трофеї» «зграй» канонерських човнів. А от 64-гарматний британський лінійний корабель Його Величності «Африка», навіть заскочений флотилією данських гребних канонерок за умов штилю, через що вони могли обстрілювати його з позицій, недоступних для бортових залпів, усе ж зумів протриматися до ночі та врятуватися.
Ситуацію дещо змінила поява парових машин, використання яких суттєво покращувало маневреність канонерок. Перспективи перемоги малих пароплавів над грізними, але обмеженими в маневрі поблизу берегів лінійними кораблями побачив творець потенційного інструменту для цього— генерал Анрі-Жозеф Пексан. Справді, навіть поодинокі влучання створених ним бомбічних гармат були для дерев’яних кораблів небезпечніші за розпечені ядра, які іноді застосовували канонерки.
Хоча Пексан наочно продемонстрував міць нової зброї, обстрілюючи як мішень 1824 року списаний 80-гарматний «Пасіфікатер», на практиці кидати виклик Королівському флоту ніхто не збирався. Тим паче тоді ще прибережні пароплави могли лише послабити, але не нейтралізувати його основний стратегічний засіб— блокаду морської торгівлі.
Масовий випуск парових канонерок Велика Британія почала під час Кримської війни 1853–1856 років, оскільки на багатьох ділянках Балтійського, Чорного й Азовського морів, де відбувалися бойові дії, глибини були недостатніми для великих кораблів.
Будівництво десятків канонерок за два роки так вразило сучасників, що вони назвали цей процес «Великим озброєнням» (Great Armament). Союзники британців французи будували свої аналогічні кораблі з тією самою метою, хоч і в меншій кількості.
У класичній для цього класу ролі невеликих кораблів з великими гарматами парові канонерки виступили під час Громадянської війни в США. Тоді південці озброїли чимало невеликих цивільних пароплавів, щоб хоч якось протистояти регулярному флоту, який зберіг вірність федеральному уряду. Групу таких озброєних кораблів місцева преса в Новому Орлеані охрестила «москітним флотом».
Складовою цього «флоту» був річковий колісний пароплав «Іві», який озброїли 210-міліметровою гладкоствольною і далекобійною 162,5-міліметровою нарізною гарматами. Цей корабель разом з п’ятьма іншими канонерками, імпровізованим броньованим тараном «Манассас» та запаленими плотами 12 жовтня 1861 року атакували сильнішу урядову ескадру в гирлі Міссісіпі та змусили її відступити.
Це був лише початок війни. Основну роль у тому бою відіграв таранний броненосець, у який було важко поцілити. У наступних боях більші й чисельніші кораблі федерального флоту швидко топили канонерки противника, оскільки знову ж таки, невеликі кораблі не витримували потужних ударів артилерії більших.
Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Віхола» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
