Уривок з книги Пітера Померанцева «Як виграти інформаційну війну. Пропагандист, який перехитрив Гітлера»

***

Як перемогти в інформаційній війні? Що робити, коли ті, кого ви любите — ваша сім’я, рідна земля, країна — захоплені виром теорій змови і сфабрикованих страхів, вислизають від вас під сипучими пісками брехні, а ви подумки переноситесь в альтернативну реальність, де чорне — це біле, а біле — це чорне?

Я досліджую і пишу про сучасну пропаганду, і щоразу, коли представляю свою роботу, знайдеться хоча б одна людина, яка підніме руку і запитає: «Але, Пітере, як нам протидіяти цьому?». Я відчуваю, як весь зал прокидається й не зводить з мене очей в очікуванні відповіді. Для когось це питання може мати особистий характер. У них є близькі, які, немов люди, покусані Дракулою дезінформації, змінилися настільки, що з ними майже неможливо спілкуватися.

Але більшість історій, якими мені доводиться ділитися, — про невдачі. Відважні фактчекери, які іноді ціною великого особистого ризику намагаються встановити істину, зазнають ігнорування мільйонів людей, адже ті не хочуть чути правди. Гідна, ґрунтовно підготовлена журналістика часто руйнується під вагою сумнівів, які дбайливо культивувалися десятиліттями, що ЗМІ є «ворогами народу». Пропагандисти вбачають у цьому війну, де інформація — це зброя, яку використовують не для того, щоб виграти абстрактну суперечку, а для того, щоб заплутати, залякати, деморалізувати, відволікти, інструмент для використання людських страхів, вразливостей і таємних, часто насильницьких і жорстоких бажань — і для того, щоб перекрутити їх на догоду могутнім силам, що їм вони служать. Фактчекінг не має жодного шансу.

А потім я відкрив для себе Сефтона Делмера — і все стало цікавіше. Це був чоловік, який боровся інакше.

Під час Другої світової війни Делмер дослужився до керівника відділу спеціальних операцій Управління політичної війни, керуючи мережею таємних радіостанцій, які вели мовлення багатьма мовами, і ще багато іншого. Маленький хлопчик, який у 1914 році не розумів, до якого народу він належить, згодом створив буцімто німецьку інформаційну кампанію в англійській глибинці: «німецькі» станції з незадоволеними есесівцями та розлюченими австрійськими священниками, радіостанції для німецьких моряків у Західній Франції, солдатів у Норвегії та цивільного населення звідусіль. Він випускав щоденну газету і керував цілою індустрією листівок, що стимулювали дезертирство і здачу в полон, продукував фальшиві листи й друковані видання, які поширювали цілий арсенал чуток, пліток, думок і бажань, метою яких було розбити закляття, накладені нацистами.

Делмер зібрав навколо себе митців, науковців, шпигунів, солдатів, астрологів і фальсифікаторів. Біженці з берлінської сцени кабаре грали і писали сценарії радіопрограм. Ян Флемінг, творець Джеймса Бонда, і письменниця Мюріел Спарк долучилися своїми талантами до операцій Делмера. Багато з найважливіших спільників Делмера були єврейськими біженцями з нацистської Німеччини й видавали себе за нацистів, щоб підірвати нацистську пропаганду зсередини — перевдягалися у своїх катів, щоб помститися.

Але за пів століття, що минули з часу війни, пам’ять про діяльність Делмера загалом була витіснена на задвірки суспільної уваги. Мемуари Делмера (перевірені) були опубліковані в 1960-х роках, але вже давно не перевидаються. Син Делмера під час інтерв’ю в 1990-х роках зазначав, що, на його думку, ця амнезія мала причину: союзники-переможці не хотіли, щоб хтось думав, що «війну виграли за допомогою трюків». Зрештою, це ж мав бути «наш зоряний час», який ми здобули завдяки своїм найшляхетнішим чеснотам, а не темним і підозрілим талантам.

І все ж майстерність Делмера в пропаганді актуальна як ніколи, оскільки цифрові технології так само докорінно змінили наше життя, як колись радіо трансформувало життя Делмера. І тепер ми знаємо значно більше про його хитрощі. За останнє десятиліття завдяки невтомним зусиллям архівіста та історика Лі Річардса було виявлено та впорядковано раніше засекречений архів часів Другої світової війни, який детально описує роботу Делмера. Спочатку я почав вивчати його, щоб краще зрозуміти, як працює дезінформація за лаштунками. Але коли я переглянув деталі планів Делмера і стенограми самих радіопрограм, спогади самого Делмера і його сучасників, я зрозумів, що тут було щось значно цікавіше, ніж просто «обман».

Протягом свого дитинства в Німеччині Делмер зрозумів принадність пропаганди частково завдяки тому, що усвідомив, наскільки він сам був сприйнятливий до неї. І що вона вплинула на Британію так само, як і на Німеччину. Пізніше, вже зірковим репортером у Берліні 1930-х років, він став товаришем по чарці з провідними нацистами і був свідком внутрішніх механізмів гітлерівської кампанії з підкорення німецької свідомості. Делмер переконався, що його німецький досвід дозволив йому зрозуміти силу їхньої пропаганди — і її слабкість. Після війни він намагався створити новий тип медіа, який зміг би протистояти ненависті та брехні, що панували в Німеччині, і хвилювався, що, незважаючи на запровадження демократії, старі пропагандистські звички можуть повернутися. Його фокус виходив за межі унікально огидного явища нацизму — він досліджував, що робить кожного з нас сприйнятливим до пропаганди і що з цим можна робити.

Придбати книгу на сайті видавництва