Голодна плантація, Або ціна кави на нашому столі

Голодна плантація, Або ціна кави на нашому столі

Photo: depositphotos / doliux
19 Листопада 2021
FacebookTwitterTelegram
486

У книжці «Каваленд. Хто, як і навіщо винайшов наш улюблений напій», що нещодавно вийшла у видавництві «Лабораторія», Огастін Седжвік досліджує маловідому світу історію плантатора Джеймса Гіла. Британець за походженням, він зумів маніпуляціями та жорстокістю побудувати цілу кавову імперію в Республіці Ель-Сальвадор. Ціна кави, яка потрапляла тоді на столи американців та європейців, — здоров’я, а іноді і життя працівників. Гіл вважав людей інструментом для виробництва кави, а відтак прибутку, тож людям, які знаходилися в підпорядкуванні власника плантації, доводилося працювати в нелюдських умовах ще більше і потужніше. Більше про це — в  уривку із книжки.

Заможний клас у Сальвадорі добре усвідомлював роль голоду в процесі виробництва кави. У 1885 році, якраз коли Державний департамент вивчав підприємницький потенціал Центральної Америки, дипломат Моріс Дюк запевняв гіпотетичних плантаторів, що існує надійне вирішення проблеми мотивації робочої сили. Якщо робітник відстає від темпу, пояснював Дюк (він сам був плантатором), «харчування [йому] не видається, і це одразу змушує ворушитися». Плантатори добре усвідомлювали, що воля людини нерозривно пов’язана з її шлунком, і, керуючись цим принципом, на практиці встановили приблизний еквівалент між харчуванням і роботою. Виходило рівняння навиворіт: до роботи спонукав голод, а ситість породжувала неробство. Люди працювали, щоб їсти, а не їли, щоб працювати.

Найчастіше голод пов’язують з економічною кризою або природною катастрофою, наприклад недородом. Та насправді голод — наріжний камінь капіталістичної економіки, хоча цей нюанс не очевидний. Традиційний погляд на зв’язок між голодом і роботою зводиться до проблеми приватизації землі. Коли громадський ресурс стає приватною власністю, людині залишається один спосіб добувати харч — продавати свою працю, а на зароблене купувати їжу.

На практиці все було не так просто. Щодня Джеймс Гіл стикався з незручним для плантаторів фактом, що голод не став неминучим наслідком земельної приватизації. Кордони чужої власності зовсім не означали, що доступ до харчів закінчився. Людина могла прогодуватися, не йдучи в найми, навіть після системи громадського землеволодіння. Ніхто не скасовував фруктів — вони росли на деревах, які давали тінь кавовим саджанцям, і квітнули в кожному кутку плантацій: кеш’ю, гуава, папая, мексиканська слива, інжир, пітая, авокадо, манго, плантани, помідори; між кавовими деревами для азотних добрив і перешкоджання ерозії ґрунтів висаджували бобові культури; з багатої екосистеми, яку людина підтримувала довкола кави, годувалося багато тварин.

Крадіжка їжі з плантацій була абсолютно буденною річчю. Від самого початку епохи кави в Сальвадорі робітники виділяли плантації, де багато фруктових дерев, і не відмовляли собі в додатковому раціоні. У 1927 році Джеймс Гіл розповідав журналістові Артуру Рулю: їсти фрукти з дерев на плантаціях — така поширена практика, що, маючи добрі фруктові дерева, можна одразу робити дірку в паркані, бо її однаково зроблять голодні робітники. Цим прикладом Гіл доводив, що його робітники мають «дуже своєрідне уявлення про приватну власність» і сприймають фрукти «за такий самий дарунок природи, як сонячне світло чи дощ». Однак такому висновку суперечив той факт, що люди крали з дерев навіть зелені, нестиглі фрукти, аж плантатори дивувалися, які ж залізні животи в місцевого населення. Очевидно, люди розуміли, що треба брати те, що є, поки воно є, — яка-не-яка, а порція цукрів і води в природній упаковці допомагала в спекотні й голодні дні роботи.

Плантація ризикувала опинитися без робочих рук щоразу, як світило сонце. Монокультуру кави підважували інші способи прогодуватися: там, де була їжа, хай навіть бідна, була й свобода від роботи, хай навіть не остаточна. Земельна приватизація була необхідним пунктом для створення голодних умов, які змусять людей до роботи на плантаціях і млинах, але недостатнім. Щоб підпорядкувати волю сальвадорців виробництву кави, плантація сама мала «виробляти» голод.

Дехто з плантаторів «виробляв» голод у найпростіший спосіб — через насильство і страх. Водночас вони воліли залишатися в тіні, делегуючи право застосовувати силу економам і наглядачам. Плантатори трималися на відстані, а їхні заступники утверджували межі влади й власності господарів через «систематичне застосування» фізичних покарань і погроз. 

Іноді доходило до крайнощів. На плантації в Санта-Ані робітника схопили на крадіжці двох гілочок плантана, а коли він став пручатися, застрелили. Інший плантатор розвів невеличкий апельсиновий садок, найпевніше, він збирався продавати врожай на місцевому ринку. Заскочивши робітників, які замість кави збирали апельсини, наглядач убив одного пострілом у голову. Повідомляли, що наглядач сусідньої плантації побив до смерті десятирічного хлопчика за те, що той з’їв манго.

Джеймс Гіл натомість практикував інший підхід. На відміну від плантаторів, котрі вдавалися до фізичних покарань, щоб захистити свою власність, Гіл старався, щоб його господарство мало добру репутацію в очах робітників, бо так простіше наймати робочу силу. Він не заохочував фізичне насильство на своїх плантаціях і спеціально шукав управителів, які вміють працювати з людьми «по-хорошому». 

Він «раціоналізував» виробництво кави в Сальвадорі, перевівши механізми домінування на інші рейки: те, що трималося на інструментах насильства, почало триматися на шарнірах ідей. Гіл розробив систему керування робочою силою, яка перегукувалася з ідеями продуктивістського культу енергії: голод, їжа і робота перепліталися так, що в підсумку виходила ефективна фабрика з виробництва кави. Гіл вдало розігрував карту базових потреб людини і створив на своїх плантаціях економічно-екологічну систему, яка дієво експлуатувала сонячну енергію, підтримуючи рівновагу між кавовим деревом і голодним робітником. Саме так Гіл, за його ж таки словами, робив із простих людей людей «робочих», так вони ставали «його» людьми. 

На плантаціях Гіла для затінення кави замість фруктових дерев садили глірицидію, іспанською це ендемічне дерево називали madre de cacao. Невдовзі таку практику перейняли по всьому світу. Глірицидія чудово надавалася на роль парасольки, бо швидко виростала метрів до десяти — набагато вище за каву. Крім того, це дерево допомагало накопичувати азот у ґрунті, його листя йшло на перегній для ям, а молоді пагони — на корм худобі. Водночас для людини глірицидія була неїстівною і навіть отруйною. Гіл умів створити тінь.

 На ділянках, де проходив жвавий рух, Гіл висаджував оксамитові боби. Ботанічна батьківщина цієї рослини — Азія. Ця рослина ідеально підходила для висадки на плантаціях кави, вздовж громадських доріг, парканів і відкритих громадських місць, бо росла швидко й давала довгі міцні пагони. Виходив густий зелений паркан, а пушок на цих рослинах викликав у людини подразнення. Крім того, ця рослина давала умовно їстівні плоди. Оксамитові боби вимагали дуже ретельної кулінарії: їх треба було виварювати в кількох водах, інакше отримаєш щонайменше блювоту й біль у шлунку, а в найгіршому разі — гострий токсикоз. І кури їх не їли. Садячи оксамитові боби у «вузьких місцях» плантацій, Гіл позначав кордони своїх «голодних» володінь. Деревами, рослинами і правилами стосовно домашніх тварин він установлював «вертикальні» межі своєї власності, приватизовував порцію сонця. 

Експансія кави суттєво скоротила розмаїття рослинного і тваринного життя в Сальвадорі, що, своєю чергою, збіднило і культуру, і раціон місцевого населення. На вулканічних пагорбах запанувала монокультура, і харчування сальвадорських робітників звелося в підсумку до тортильї з квасолею.

Викорінивши на своїх плантаціях альтернативні джерела їжі, Джеймс Гіл здобув ще більшу владу над раціоном робітників. Деякі плантатори не мали нічого проти того, щоб робітники харчувалися вдома, але Гіл уважав, що ключ до ефективного керування господарством — централізована кухня. Кухні були двигунами кавової фабрики, яку Гіл створив на схилах вулкана Санта-Ана, і як будь-які двигуни, їх було оснащено інструментами обліку й контролю.

Вигляд кухні мали спартанський: повітка з огнищем і рівчак у землі, куди виливали вапнякову воду, у якій замочували кукурудзу на тортильї. З начиння тільки сковорідки-комаль — пекти тортильї і казани — варити квасолю. Маленькі тортильї виплескували долонями, а квасолю помішували всім, що під руку трапиться, аби чисте; господар стежив за гігієною — кому потрібна кухня, після якої робітникам не до роботи. 

Через ці нехитрі кухні Джеймс Гіл контролював усе, що відбувається на його плантаціях. За правильної організації процесу кількість приготованої їжі відповідала обсягам виконаних робіт. Гіл контролював кількість порцій, купував зерно оптовими партіями на міжнародних ринках за доброю ціною і створив ефективну централізовану систему постачання. Зерно забирали з найближчої залізничної станції, зберігали в «Лас трес пуертас» і в міру потреби розвозили по плантаціях. На місцях кукурудзу й квасолю зберігали під замком у залізних бочках і пересипали отруйними для комах препаратами. За провіант і роботу кухонь відповідали кухарі, цю роль завжди відводили жінкам. 

Кухні й кухарки були важливою опорою «аполлонічного» виробничого порядку, створеного Гілом на схилах вулкана, не тільки тому, що «індексували» взаємозв’язок між їжею і роботою, а й тому, що були центрами соціального життя — джерелом інформації і дверима у світ плантацій. Коли Гіл хотів когось або щось знайти, він щонайперше йшов на кухню. Він резонно припускав, що видобувати важливу інформацію через кухню простіше, якщо там задіяні тільки жінки; крім усього іншого, на господаря й управителів-чоловіків працювала культурна влада гендеру. Джеймс Гіл винагороджував вірність і платив жінкам-кухаркам цілий рік, незалежно від того, є на плантаціях робота чи немає.

Гіл налагодив централізоване постачання продовольства, наглядав за роботою кухонь і хотів контролювати всі без винятку процеси та інгредієнти, однак усе не закриєш на замок у залізній бочці. Скажімо, кухарі замочували кукурудзу на тортилью у вапняковій воді. Водночас вапно використовували як добриво: коріння кавових дерев поступово закислювало ґрунт, а вапно знижувало кислотність. Щоб завадити зловживанням на кухні, Гіл контролював використання вапна на плантаціях, але не всі управителі ретельно виконували доручення і, бувало, просто залишали вапно на землі, де його могли набрати хто завгодно. Найгостріше ця проблема постала на ділянці Денеке, бо Педро Боланьйос жив із дружиною на сусідній плантації «Санта-Роза», і частину доби територія залишалася без нагляду. Тому Джеймс Гіл придумав інший спосіб уберегти кухарок від спокуси прихопити вапна без дозволу. Він звелів Еліасу де Леону розкладати вапно невеликими купками, ніби пасмо вулканів, а потім присипати шаром ґрунту. Правильна форма такої купки і різкий контраст між білим вапном і чорною землею правили за своєрідну сигналізацію — одразу видно, якщо спокусі хтось піддався. Виходив омріяний плантаторами світ у мініатюрі: пасмо вулканів, з яких неможливо щось вкрасти.

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний