Хто найчастіше отримує Нобелівську премію: цифри, факти, тенденції

Регулярність присудження премії демонструє, що навіть війни не могли надовго зупинити цю традицію. Лише у роки Другої Світової війни нагородження було перервано.

У 1901 році всі переможці були європейцями. Проте вже у 1930-х роках науковий центр тяжіння поступово змістився за Атлантику, і США стали лідером за кількістю лауреатів. Відтоді американські університети залишаються потужним осередком досліджень і відкриттів.

Станом на сьогодні близько 6,6% усіх нобелівських лауреатів — жінки, хоча останніми роками ця частка збільшується (рис. 3). Важливо розуміти, що премія відображає стан науки. В галузях, де жінок традиційно менше (як-от фізика, хімія чи економіка), відповідно менше і лауреаток.

Водночас література та премія миру демонструють поступове вирівнювання: там, де раніше домінували чоловічі постаті, сьогодні все помітнішими стають жінки (рис. 4). Науковий і культурний прогрес дедалі менше залежить від статі, а більше від сили впливу.

Символічно, що першою жінкою-лауреаткою в 1903 році стала Марія Склодовська-Кюрі. Вона ж стала єдиною жінкою, що двічі здобувала Нобелівську премію, ще й у різних науках — фізиці і хімії: спершу за відкриття радіоактивності (1903), а згодом за ізоляцію радію та полонію (1911). Джон Бардин отримував Нобеля також двічі, але обидва рази з фізики: за винахід транзистора (1956) та теорію надпровідності (1972), які заклали основу сучасної електроніки. Фредерік Сенгер двічі ставав лауреатом з хімії: за розшифрування структури інсуліну (1958) та розробку методу секвенування ДНК (1980). А Лайнус Полінг – єдиний, хто поєднав наукову та гуманістичну місію, здобувши премії з хімії (1954) та миру (1962) за свою боротьбу проти ядерних випробувань.

Попри досягнутий прогрес, окремі бар’єри в науці не зникли. Йдеться про системну упередженість, яку вчені називають «ефектом Матильди» – тенденцію применшувати або й зовсім ігнорувати внесок жінок-учених, приписуючи їхні досягнення колегам-чоловікам. Історія науки рясніє такими прикладами: від Розалінд Франклін, чиї дані були ключовими для відкриття структури ДНК, за яке її колеги-чоловіки отримали Нобелівську премію, до Лізи Майтнер, яка відіграла центральну роль у відкритті ядерного розпаду, але залишилася без нагороди. Інший аспект – процес номінацій: він часто відбувається через академічні кола, де жінок менше серед професорів і серед тих, хто вже має визнання, яке дозволяє номінувати інших. Це ускладнює появу нових кандидаток. У підсумку: премія дійсно відображає видатні досягнення, але історичні та інституціональні бар’єри означають, що потенційно гідні кандидат(к)и часто залишаються поза увагою.

Серед лауреатів Нобелівської премії миру чимало не лише окремих осіб, а й організацій, чиї зусилля змінили хід сучасної історії. Найчастіше нагороджували Міжнародний Комітет Червоного Хреста (в 1917, 1944 і 1963 роках) за гуманітарну діяльність під час війн і захист прав військовополонених. Агентство ООН у справах біженців (UNHCR) двічі отримувало премію (у 1954 та 1981 роках) за допомогу мільйонам людей, змушених покинути свої домівки. Серед інших помітних організацій: ООН (2001), Європейський Союз (2012) та Світова продовольча програма (2020), відзначені за внесок у підтримку миру, міжнародне співробітництво та боротьбу з голодом.

Ще один цікавий зріз — вік лауреатів. Якщо на початку XX століття переможцям зазвичай було близько 55 років, то нині середній вік сягає 65. Наукові відкриття дедалі частіше потребують десятиліть досліджень, колаборацій і фінансування, що зсуває момент визнання ближче до завершення кар’єри. Водночас у категорії миру спостерігається протилежна тенденція: лауреати молодшають, що відображає зміну ролі активізму у світі.

Наймолодшою нобелівською лауреаткою в історії стала Малала Юсуфзай, яка у 2014 році, у віці 17 років, отримала премію миру за боротьбу за право дівчат на освіту. Її історія стала символом молодого активізму нового покоління. На іншому полюсі – Леонід Гурвич, який отримав Нобелівську премію з економіки в 2007 році, коли йому було 90. Його теорія механізмів, що змінила підхід до аналізу ринків і ухвалення рішень, була сформульована ще у 1960-х. Між відкриттям і визнанням минуло понад сорок років – часовий лаг, який показує, що Нобелівська премія не завжди про моментальний успіх, а радше про ідеї, які витримали випробування часом і принесли практичну користь людству.