Конституційні Зміни, які Вибухнули

Будь-які зміни до Конституції мають отримати не тільки формально-юридичну, а й суспільну легітимність. Це означає, що рішення щодо конституційних змін належить ухвалювати у максимально прозорий та інклюзивний спосіб. Я навіть ризикну стверджувати, що прозорість та інклюзивність процедури обговорення та ухвалення поправок до Конституції важливіша за їхній зміст. На жаль, Президент України пішов прямо протилежним шляхом.

Події, що трапилися 31 серпня під стінами українського парламенту, сколихнули країну. Ухвалення в першому читанні змін до Конституції, що їх запропонував Президент, спровокувало сутички прихильників праворадикальних партій з правоохоронцями. В результаті, як стверджує Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, один із прихильників партії «Свобода» і водночас боєць міліцейського батальйону спеціального призначення Ігор Гуменюк кинув бойову гранату у нацгвардійців, що захищали парламент від мітингувальників. Загинуло троє правоохоронців. Понад сто осіб отримали поранення.

Влада поквапилась звинуватити у трагедії Росію та своїх політичних опонентів. Лідер свободівців Олег Тягнибок заявив, що влада почала політичну розправу над його партією. Наступного дня на знак протесту проти голосування за конституційні зміни Радикальна партія Олега Ляшка вийшла з парламентської коаліції та перейшла в опозицію до нинішньої влади.

Найтрагічніше в усій цій історії, що як серед радикалів, що намагалися штурмувати парламент, так і серед правоохоронців, які його захищали, було чимало бійців, які, ризикуючи власним життям, боронили свободу та незалежність України на Донбасі. Тому версії влади про те, що конфлікт був лише провокацію російських спецслужб, виглядають не надто переконливо.

Що ж спустило гачок кривавого конфлікту? Я певний, що глибинною причиною трагедії стало те, що влада не розуміє чи не хоче розуміти саму сутність конституційного процесу.

Якщо розглядати Конституцію як формалізацію суспільного договору, то будь-які зміни до неї мають отримати не тільки формально-юридичну, а й суспільну легітимність. Це означає, що рішення щодо конституційних змін належить ухвалювати у максимально прозорий та інклюзивний спосіб. Я навіть ризикну стверджувати, що прозорість та інклюзивність процедури обговорення та ухвалення поправок до Конституції важливіша за їхній зміст.

Колись Нельсон Мандела описав у своїй автобіографії «Довгий шлях до свободи» ідеал такої інклюзивної демократії: «Зустрічі тривали доти, доки не досягали якогось консенсусу. Вони закінчувались одностайним рішенням або ж узагалі не закінчувались. Одностайність, однак, могла зводитися до згоди, що кожен залишається при своїй думці й що варто почекати сприятливішого моменту, щоб запропонувати розв’язок. Демократія означала, що належало почути кожного й що рішення ухвалювали разом як народ.»

На жаль, Президент України пішов прямо протилежним шляхом. Конституційна Комісія, яку створив Президент, фактично не готувала зміни до Конституції в частині децентралізації влади, а виступила тим, що англомовні народи називають rubber stamp для документу, який підготував анонімний секретаріат, що не мав жодної легітимності, оскільки Комісія не формувала його. Цим фактом публічно обурювалась віце-спікер парламенту Оксана Сироїд. Моє особисте спілкування з кількома членами Конституційної Комісії лише підтвердило цей ганебний факт.

Нажаль, слід визнати, що поважні західні інституції, знехтувавши своїми власними традиціями нейтральності та неупередженості, почали активно підтримувати президентський проект конституційних змін. Так Венеційська Комісія розглянула та позитивно оцінила конституційні зміни, розроблені анонімним секретаріатом і представлені спікером Володимиром Гройсманом як плід роботи власне Конституційної комісії, у рекордно короткий строк, вдавшись до нетипової процедури надання «попереднього висновку».

Менш ніж через тиждень після оприлюднення висновку Венеційської комісії проект закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) був нашвидкуруч доопрацьований, після чого Президент офіційно вніс його до парламенту. Через 2 тижні, 15 липня 2105 року, Президент відкликає свій законопроект і вносить до ВР його доопрацьовану версію, в якій з’являється норма про доповнення Перехідних положень Конституцій сумнозвісним п. 18, який визначатиме, що «особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом».

Наступного ж дня парламент направив президентський законопроект до Конституційного суду для отримання висновків про дотримання процедури та відповідності правам людини. ЗМІ повідомляли про майже неприхований тиск на народних депутатів з метою змусити їх голосувати за відповідну постанову з боку представників влади та дипкорпусу США та європейських країн.

Ще за два тижні (знову ж таки рекордно короткий строк) КСУ вирішив, що законопроект про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Воднораз чотири судді КСУ висловили окрему думку, яка говорила про неможливість ухвалення змін до Конституції у запропонованій Президентом редакції.

Впродовж серпня поточного року до Президента та парламенту неодноразово публічно зверталися авторитетні представники експертної спільноти та громадянського суспільства, зокрема троє суддів КСУ у відставці, застерігаючи від поспішного ухвалення змін до Конституції. Воднораз, Президент обрав тактику «продавлювання» через парламент запропонованих змін до Конституції, апелюючи до потреби виконання т.зв. Мінських угод, зокрема ст. 11 «Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей». В противному разі, за логікою Президента та його однодумців, Захід не зможе продовжити санкції проти Росії.

Нарешті 31 серпня Верховна Рада України ухвалила запропоновані зміни у першому читанні. Три з п’яти фракцій коаліції голосували проти, проте промосковський «Опозиційний блок» та дві парламентські групи, в яких перебуває чимало колишніх членів «Партії регіонів» підтримали пропрезидентську «Солідарність» та пропрем’єрський «Народний фронт».

Не дивно, що така квапливість та непрозорість конституційного процесу не тільки розколола український політикум, а й радикалізувала суспільство. Замість аргументів у хід пішли кийки, сльозогінний газ, димові шашки і врешті-решт бойова граната, що призвело до людських жертв та каліцтв.

На жаль, українські політики не винесли уроку з цієї трагедії. Як провладні, так і опозиційні партії напередодні місцевих (та й вірогідних після розколу коаліції дострокових парламентських) виборів грають на подальший розкол країни.

«Точка зборки» країни можлива лише поза українським політикумом. Створити інклюзивний майданчик для відкритого обговорення засадничих принципів спільного майбутнього – нагальне завдання громадянського суспільства. Оскільки єдина альтернатива широкому і чесному суспільному полілогу – війна всіх проти всіх.