Як побудувати інклюзивні інституції? Сильною чи слабкою повинна бути держава? Чому не праві ні автократи, ні лібертаріанці? Чому громіздкі держави не заважають Скандинавії процвітати? Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон вирішують вікову загадку економіки, використовуючи образи Левіафана Гоббса і королеву з «Аліси в Країні Чудес».
Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон — автори провідної теорії про причини багатства народів вносять черговий вклад у вирішення вікової загадки економіки. У своїй книзі «Чому нації занепадають» вони показали, що в основі процвітання країн — не культура чи географія, а інституції, які наділяють владою і можливостями широкі верстви населення. Книга стала світовим бестселлером і абсолютним нон-фікшн рекордсменом в Україні з накладом у понад 30 000 примірників.
Вихід продовження «Націй» планується у наступному році. Втім, ознайомитися з новими ідеями авторів можна вже зараз: численні лекції і публікації розкривають, що вони готові запропонувати світові знову. Як побудувати інклюзивні інституції? Якою має бути держава, і як змусити її працювати в інтересах суспільства? Нові концепції загортаються у ще більш яскраві образи, підтверджуються не менш захоплюючим історичним аналізом і допомагають у вирішенні затяжного квесту про економічний розвиток України.
Книга «Why Nations Fail» базується на п’ятнадцятирічних дослідженнях на межі економіки, історії і політичної науки і пояснює причини розбіжностей в економічному і соціальному розвитку держав. Чому одним країнам вдалося стати успішними, забезпечити гідний рівень життя своїх громадян, в той час, як інші провалилися — зупинилися в розвитку, збідніли чи скотилися у цілковитий хаос.
Це питання непокоїло економістів з часів Адама Сміта. Тобто, від зародження економічної науки. До цього, успіхи і провали держав пояснювали особливостями культури, (не)компетентністю державних лідерів, географічними і кліматичними відмінностями... Хоча ці теорії багато говорили про провали окремих країн, вони не змогли пояснити загальної картини і першопричини проблем. Відкритим залишалося питання, чому географічно і культурно схожі країни інколи досягли протилежних економічних результатів.
Аджемоглу і Робінсон показали, що в основі успіхів і провалів країн не культура чи географія, а питання розподілу влади в суспільстві. Політичні і економічні інституції задають своєрідні «правила гри», визначають, кому належить влада, як розподіляються ресурси і можливості. Якщо інституції наділяють владою вузькі групи «обраних», такі країни в середньому розвиваються гірше. Якщо владу, а з нею доступ до ресурсів і можливостей отримують широкі верстви населення, такі країни стають на сприятливу траєкторію, краще реагують на «виклики історії» і зрештою приходять до процвітання.
Ідеї Аджемоглу і Робінсона стали домінуючими у дискурсі про економічний розвиток, вивели інституційну економіку з периферії економічної науки у мейнстрім і наблизилися до звання універсального пояснення логіки розвитку держав. Втім, багато питань залишалися відкритими, або ж потребували більш розгорнутих відповідей. Наприклад: як будувати інклюзивні інституції; яка в цьому роль суспільства; що саме має робити суспільство, щоб змусити державу працювати на користь більшості; сильною чи слабкою має бути держава, щоб привести країну до процвітання?
З успіхом «Націй» автори не зупинилися і продовжили роботу над розширенням наративу. У численних лекціях і дослідженнях вони пропонують нові концепції, що будуть покладені в основу наступної книги. Новостворені образи «Закованого Левіафана» і «Червоної Королеви» ризикують стати такими ж віральними, як поняття інклюзивних інституцій. Вони обіцяють привести вікові дискусії про причини процвітання і оптимальну силу держави до їх логічного завершення.
Левіафан — це біблійне морське чудовисько. Англійський класичний філософ Томас Гоббс використовує його як образ деспотичної держави.
У видатному трактаті Гоббса, люди створюють державу-Левіафана щоб захистити себе і уникнути війни «всіх проти всіх» в умовах анархії. Створюючи могутнє чудовисько люди сподіваються, що Левіафан захистить їх, зробить їх життя кращим і безпечнішим. Під страхом неминучого винищення «люди відмовляються від частини своїх природних прав і негласним суспільним договором наділяють ними державу-Левіафана». Згодом Левіафан стає надто могутнім і сам позбавляє людей всього. Зміцнюючись, він претендує «не лише на керування людьми, а й на їх майно, життя і, що найжахливіше, на їх внутрішній світ і релігійні переконання».
Аджемоглу і Робінсон використовують образ Левіафана щоб пояснити, якими бувають держави і як змусити їх працювати на користь суспільства. Держава покликана захистити суспільство від зовнішніх загроз і внутрішнього безладу. Але, набуваючи могутності, вона сама може експлуатувати людей, надмірно втручатися у їхнє життя чи перерозподіляти суспільне благо на користь «обраних».
Гоббсівську деспотичну державу, що домінує над суспільством, автори називають «Деспотичним Левіафаном», а крім деспотичного виділяють ще три різновиди.
Відсутній Левіафан. Це суспільство, що не має ефективної держави, здатної вирішувати конфлікти, координувати процеси, і забезпечувати публічні блага. За Відсутнього Левіафана держава слабка і не здатна виконувати свої функції. Наприклад, держави з мінливими кордонами чи наявністю кількох центрів влади, що розглядається як форма розпаду і провалу держави. Сучасні приклади — Центрально-Африканська Республіка чи Афганістан.
Паперовий Левіафан. Це «розпущена» і неефективна держава, здатна зловживати своєю владою. Це ситуація, коли держава має певну силу і може експлуатувати чи навіть репресувати суспільство з окремих питань, але погано виконує свої функції, такі як вирішення конфліктів, дотримання прав, створення якісних публічних благ. За рядом ознак українська держава відноситься саме до цього типу.
Деспотичний Левіафан. Ситуація, коли держава сильна, а суспільство слабке. Вона здатна як репресувати суспільство, так і забезпечувати якісні публічні блага, але використовує свою могутність частіше для репресій і домінування над суспільством, аніж для вирішення його проблем. Така держава може без згоди громадян вирішувати, що суспільству потрібно, які блага створювати і в якому напрямку розвиватися. А суспільство не здатне приймати активну участь у політичному процесі.
Як Радянський Союз, що інвестував у людський капітал швидше для виконання цілей режиму, ніж для реалізації людського потенціалу. Чи сучасний Китай, де держава забезпечує економічне зростання, але домінує над суспільством, визначає траєкторію його розвитку і нарощує ресурси для контролю громадян.
Закований Левіафан або Інклюзивна Держава. Це держава, здатна виконувати свої функції, вирішувати конфлікти і забезпечувати якісні публічні блага саме тому, що знаходиться під постійним наглядом суспільства. На цьому типі ми зосередимо увагу. У випадку Закованого Левіафана, між державою і суспільством встановлюється баланс влади. Це створює стимули для держави реагувати на запити суспільства і призводить до формування державної спроможності. Закований Левіафан — секрет прогресу держав, яким вдалося досягнути економічного процвітання. У суспільствах, яким вдалося «приборкати» Левіафана, більшість громадян мають забезпечене життя і свободу від насилля з боку держави чи інших груп населення. Сучасні приклади — весь «клуб» багатих демократичних країн.
Саме характер відносин між державою і суспільством визначає, наскільки сильною буде держава. Сформований тип держави, у свою чергу, впливає на рівень добробуту і безпеку більшості громадян.
Різні типи держав визначають їх спроможність виконувати ті чи інші функції:
| Здатність держави до: | Відсутній Левіафан | Паперовий Левіафан | Деспотичний Левіафан |
|---|---|---|---|
| Вирішення конфліктів, підтримка порядку, дотримання прав | Сильні можуть домінувати над слабкими. Коли немає спільної сили, що стримує людей, суспільство скочується до стану, який Гоббс називає «warre» — кожен проти кожного, або війна всіх проти всіх | Нічим не стримана держава здатна домінувати над суспільством і може зловживати цим домінуванням | Нічим не стримана держава здатна домінувати над суспільством і може зловживати цим домінуванням |
| Забезпечення публічних благ і створення якісних державних послуг | За відсутності держави, це практично неможливо | Публічні блага, як правило, забезпечуються у недостатній кількості або якості | Надмірно сильна держава надає лише ті публічні блага, які вважає необхідними, а суспільство не здатне на це впливати |
| Створення умов для економічного зростання | Можливе лише незначне зростання | Зростання нестійке і надто залежне від дій держави | Зростання нестійке і надто залежне від дій держави |
Особливо цікаві неефективні і авторитарні держави, виражені в образах Паперового і Деспотичного Левіафанів. Їх об'єднує те, що держава домінує над суспільством, а суспільство не має достатньо інструментів щоб обмежити зловживання цим домінуванням. Закований Левіафан відповідає на цю проблему і ставить довгоочікувану крапку в дискусії з питання, сильною чи слабкою повинна бути держава.
Крайні погляди на оптимальний розмір і силу держави добре представлені у протистоянні автократів і лібертаріанців. Автократи стверджують, що для порядку і розвитку держава має бути сильною, а влада концентруватися в центрі або в одних «сильних руках». Громадяни мають обмежений або лише формальний вплив на політичний процес.
Лібертаріанці ж виступають за максимізацію особистої і політичної свободи та мінімізацію ролі держави. Анархо-капіталісти — частина лібертаріанців з крайніми поглядами на роль держави, виступають за ліквідацію централізованої держави на користь індивідуального суверенітету в умовах вільного ринку (тут навмисне наведена саме крайня позиція — не для критики лібертаріанства як такого, а для демонстрації ідеї Закованого Левіафана).
Аджемоглу і Робінсон показують, що відповідь лежить не на одному з полюсів, а десь посередині. Не у надто сильній чи надто слабкій державі, а у балансі влади між державою і суспільством. Їх теоретичні моделі та історичні приклади показують, що кожна з крайностей веде до поганих результатів, таких як слабка економіка, насилля і домінування одних груп над іншими.
Коли держава дуже сильна, вона здатна пригнічувати і експлуатувати суспільство. Нічим не обмежена влада політиків і посадовців дозволяє їм та наближеній до них еліті зловживати своїм становищем. Якщо держава надто сильна, суспільство зрештою полишає спроби контролювати її. Корупція і зловживання владою, насилля і репресії щодо меншин і незгодних, обмеження прав і свобод громадян — лише деякі з наслідків надмірно сильної і нічим не обмеженої держави.
Такі диктатори-довгожителі з необмеженою владою, як Мобуту, Мугабе чи Дювальє з Гаїті не надто сприяли розвитку своїх країн, прирівнюючи цілі держави до систем організованого бандитизму. Через можливість зловживати владою, сильна держава як така — зовсім не панацея, і сама може стати джерелом домінування, насилля і хаосу. Наприклад, Китай, що використовує новітні системи збору даних про громадян для їх контролю. Чи переслідування меншин Рохінджа у М'янмі, що виникло не в результаті провалу держави, а фактично, нею здійснювалося.
Протилежна крайність — коли суспільство дуже сильне відносно держави — не менш небезпечна. Надмірно сильне і нічим не стримане суспільство або суспільство, де держава втрачає здатність керувати, може унеможливити розвиток або спричинити цілковитий хаос. Держава повинна бути централізованою і достатньо сильною щоб виконувати свої функції: збирати податки, зберігати кордони, захищати територію, і підтримувати порядок. У політичній науці здатність держави виконувати свої функції виражається терміном «державна спроможність» — State Capacity. Державна спроможність, що, наприклад, може вимірюватися здатністю збирати податки, сильно корелює з рівнем добробуту країни.
Джерело: Acemoglu, 2018. Political Economy of Institutions and Development.
Слабкі держави практично не здатні досягати економічних успіхів. За крайньої слабкості чи відсутності держави, суспільство не здатне інституціоналізувати практику вирішення конфліктів і створювати важливі для економічного зростання публічні блага, такі як інфраструктура, освіта, медицина. Неспроможність держави контролювати усю територію країни може провокувати насильницьку боротьбу різних груп за домінування і ресурси, що унеможливлює реалізацію лібертаріанського принципу свободи.
Крім ризику анархії і конфліктів, існують приклади суспільств, тиск і сила яких не дозволяють виникнути державі з її корисними функціями. Навіть сьогодні деяким суспільствам вдається існувати у мирі маючи крайні форми державних структур. Наприклад, народ Тів (The Tiv) у Нігерії існує взагалі без централізованої влади. В силу місцевої культури і вірувань, люди, що ставали надто впливовими, звинувачувалися у відьомстві. Це не дозволило виникнути інституту вождів і унеможливило еволюцію державних структур. Аджемоглу використовує Тів як крайній приклад: коли дуже сильне чи неконтрольоване суспільство заважає виникненню спроможної держави, воно зупиняється у своєму розвитку.
Коли сила суспільства не уступає силі держави і суспільству вдається закувати Левіафана. Левіафан — держава в обличчі її інституцій і правителів. Заковувавання Левіафана — процес, коли громадяни, що не відносяться до еліти, встановлюють контроль над діями держави, інституціоналізуючи механізми стримувань і противаг. Як тільки в суспільстві виникає процес, коли громадяни «приборкують» Левіафана, це не лише прокладає шлях до свободи від свавілля держави, але й фундаментально змінює характер політичного процесу. Приборкана сила веде до ще більшої сили.
Держава може і має бути сильною щоб виконувати свої функції, але, всупереч автократам, ця сила повинна обмежуватися і контрбалансуватися силою суспільства. Спроможна держава, здатна підтримувати безпеку громадян, вирішувати конфлікти, створювати публічні блага і проводити якісну політику, потребує сильного суспільства, а не сильного лідера чи незаперечну монополію на насилля. Могутність держави повинна існувати не сама по собі, а лише під контролем суспільства. Суспільство повинне не вкорочувати силу держави, а приборкати її і експлуатувати на власну користь, накладаючи обмеження на владу політиків і посадовців. Громадський контроль над «деспотом» не лише стримує деспотизм, а й прокладає шлях до свободи від свавілля, домінування і загрози насилля. Обмежена держава починає застосовувати свою силу на благо суспільства, що в результаті підсилює і суспільство, і саму державу.
Політики і посадовці можуть бути зацікавлені у зростанні економіки, але вони також можуть бути зацікавлені в отриманні власної вигоди-ренти, якщо є така можливість. Обмеження на владу перекривають джерела ренти і змінюють стимули владних осіб. За відсутності можливостей зловживати, єдиний сенс зберігати посаду — добре виконувати свою роботу і вдосконалювати необхідні для економічного зростання інституції.
Що стримує владу. Роль кайданів, через які суспільство контролює державу і запобігає зловживанням еліти виконують «механізми стримувань і противаг» («Checks and Balances») та інші механізми обмеження влади. Це поняття використовують у економіці і політичній науці. У вузькому сенсі Checks and Balances позначають розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову вітки, що дозволяє їм стримувати зловживання одна одної. В ширшому сенсі, до механізмів обмеження влади можуть відносити медіа, системи контролю за виборами, електронне врядування, чи інші державні, бюрократичні і суспільні механізми, що обмежують зловживання і дають в руки громадян інструменти контролю за державою. Такі механізми суспільство, як правило, виборює у протестах, а потім інституціоналізовує їх для закріплення своєї сили і впливу на державу.
Як формуються Checks and Balances. Концепція закованого Левіафана уособлює процес, в якому суспільства мобілізуються щоб здійснювати тиск на державу. Це відбувається через мобілізацію і самоорганізацію людей, що штовхають зміни. Наприклад, протести. Аджемоглу і Робінсон шляхом до процвітання називають побудову інклюзивних інституцій, що розподіляють владу і ресурси в інтересах усього суспільства, а шляхом до побудови інклюзивних інституцій — колективні дії і боротьбу громадян за свої права. Джеймс Робінсон в інтерв'ю для VoxUkraine стверджує: «люди, що не задоволені розподілом влади в суспільстві і страждають від несправедливості екстрактивних інституцій повинні мобілізуватися, щоб змінити баланс влади на користь суспільства і змусити державу діяти в інтересах громадян».
Втім, мобілізувати велику кількість людей на протести непросто через існування «collective action problem» — кожен отримує вигоду від боротьби суспільства за свої інтереси, але кожен окремо не достатньо зацікавлений приєднуватися до протестів через наявність власних інтересів і розуміння, що за нього це може зробити хтось інший. Щоб суспільство було здатне до швидкої мобілізації на протести, а з іншого боку, не сподівалося лише на протести в майбутньому, воно повинне інституціоналізувати свою силу — зробити її більш формальною, організованою і постійною. Це може відбуватися через об'єднання груп і створення організацій, що виконують функції контролю держави і співпраці з нею. Вільні і громадські медіа, об'єднання груп за інтересами, організації активістів, організації, що здійснюють моніторинг влади чи державних витрат.
Отже, щоб закувати Левіафана потрібні: Здатність суспільства до колективних дій і мобілізації -> Накладання обмежень на владу -> Інституціоналізація
Закували. Що далі?
Якщо суспільству вдалося приборкати Левіафана: спромогтися до колективних дій, мобілізуватися, накласти обмеження на зловживання владою і почати інституціоналізовувати свою силу, воно постає перед новим викликом - втримати Левіафана в «кайданах», навіть якщо він буде посилюватися. Автори відповідають на цей виклик концепцією «Червоної королеви». У видатному творі Льюїса Керрола «Аліса в Країні Чудес» персонаж, що називається Червона Королева каже: «потрібно бігти з усіх ніг, щоб хоча б залишатися на тому самому місці». Аджемоглу і Робінсон використовують цей образ і показують: щоб втримати державу закованою і підзвітною, суспільство повинне підсилюватися з тією ж швидкістю.
Адже світ не стоїть на місці. Навіть обмежена держава неодмінно буде зміцнюватися, отримуючи нові інструменти домінування. Для утримання Левіафана в кайданах і збереження сприятливого статусу-кво суспільство повинне посилюватися в унісон з державою. Закований Левіафан утворює процес, в якому держава і суспільство нарощують силу і підтримують баланс сил у вічному змаганні один з одним. Це допомагає як стимулювати спроможну державу працювати на підвищення добробуту населення, так і розвивати впевнене, мобільне і активне суспільство. Сильна держава і сильне суспільство існують не у статиці, а лише в динаміці. Вони контрбалансують і стримують одне одного, запобігаючи домінуванню однієї зі сторін і забезпечуючи розвиток один одного. Цей динамічний ефект і є ефектом «Червоної Королеви», який потрібно мобілізувати після заковування Левіафана. Він пояснює, як держави стають сильними і успішними.
Аджемоглу стверджує, що державна спроможність виникає зі змагання між громадянським суспільством з одного боку і елітою та інституціями, які вона контролює, з іншого. Між ними точиться постійна боротьба. Оскільки держава постійно старається домінувати над суспільством, вона формує інституційну спроможність на свою користь і для свого підсилення. Щоб запобігти надмірному зміцненню держави, суспільство інвестує у засоби координації, такі як медіа і власну організаційну спроможність. Внаслідок цієї боротьби формуються суспільства і держави різної сили і спроможності. Якщо баланс влади зміщується на користь держави, виникає Деспотичний чи Паперовий Левіафан. Якщо на користь суспільства — Відсутній Левіафан. Якщо встановлюється баланс сили, виникає «справедливий» і продуктивний Закований Левіафан, довге існування якого підтримується ефектом Червоної Королеви.
Схожі історичні процеси можуть мати дуже різні наслідки залежно від співвідношення влади між державою і суспільством. Розвал Радянського Союзу поставив багато країн перед необхідністю масштабних змін. Втім, успіхів вдалося досягнути тим пострадянським країнам, які під час переходу мали сильне громадянське суспільство і не мали сильних авторитарних урядів, для його придушення (Bruszt et al. 2010). В перехідних умовах слабких інституцій, сильне громадянське суспільство не дозволяло державним лідерам змістити баланс влади на свою користь, стримувало їх від зловживань, змушувало встановлювати обмеження на владу. В результаті, такі країни, як Україна і Польща — схожі за рівнем добробуту, але відмінні за силою і консолідованістю суспільств, ставали на різні траєкторії розвитку і досягли різних успіхів. Так само сьогодні: у країнах, де політики стараються послабити інституції і сконцентрувати владу у своїх руках, надія саме на те, що суспільство мобілізується, підсилиться і не дозволить цього.
На графіку з лекції — «коридор», по якому рухаються країни, якщо їм вдається зберігати баланс сили між державою і суспільством. Важливо потрапити до коридору і не випадати. Коли суспільство і держава рухаються з однією швидкістю, згідно ефекту Червоної Королеви, вони залишаються у коридорі і обоє підсилюються. Якщо баланс зміщується на користь однієї зі сторін, вона отримує домінування, а країна випадає з коридору і втрачає збалансований розвиток.
Джерело: Acemoglu, Robinson, 2018. The Narrow Corridor to Liberty
У середині ХХ століття Великобританія почала масштабну реформу системи соціального забезпечення. Основним автором реформи вважається економіст і політичний діяч Вільям Беверідж. Її основний документ — «Звіт Беверіджа» пропонував широкий план реформування соціальної політики країни. Реформи Беверіджа стали британським еквівалентом того, що робили соціальні демократи у Скандинавії. Вони зміцнювали державу і розширювали сфери її втручання в економіку, збільшували оподаткування і перерозподіл, підсилювали профспілки. Нобелівський лауреат з економіки Фрідріх фон Хайєк вважав це жахливою ідеєю. Його книга, що критикувала реформи Бевериджа, отримала назву «Шлях до рабства». Хайєк вважав, що потрібно бути обачним з підсиленням адміністративної спроможності держави; що нова політика і інституції поступово підірвуть «дух суспільства», а надто сильна держава обмежить здатність суспільства до мобілізації знизу. В термінах «Червоної Королеви», Хайек попереджав, що, підсилюючи державу, Західні суспільства ризикують випасти з «коридору розвитку».
Але, цього не сталося. Аргумент Аджемоглу: Хайєк помилився, оскільки не враховував динамічний ефект Червоної Королеви. Зміцнення держави — не проблема, якщо паралельно зміцнюється суспільство. Якщо держава стає сильнішою, отримуючи більше ресурсів і повноважень, суспільство може реорганізуватися і зміцнити власну спроможність. Це сталося у багатьох Західноєвропейських країнах: у певній мірі у Великобританії і значно більше у скандинавських країнах. У відповідь на зростання державної бюрократії, виникли нові способи суспільства тримати її підзвітною.
У відповідь на питання, як реагувати на нові виклики держави, Аджемоглу відповідає: «Balance of Power, Balance of Power, Balance of Power». Якщо держава перетягує ковдру на свій бік, те ж саме повинне робити суспільство – на підсилення держави реагувати збільшенням здатності до мобілізації і інституціоналізувати свою силу - будувати інституції, що забезпечують ширшу участь громадян у політичному процесі і обмежують владу політичної еліти і олігархічних інтересів.
Те ж саме пропонується у відповідь на нові глобальні виклики: автоматизація робочих місць, глобалізація, монополізація, безробіття розвинених країн і проблема нерівності, війна з тероризмом, соціальні медіа, фейкові новини і загрози демократії. Поява нових викликів породжує нові вимоги до держави з боку суспільства. Щоб залишатися у коридорі, суспільства повинні підтримувати баланс влади і створювати нові інституції для контролю все більш складної влади державних інституцій.
Баланс влади зміщений у бік корумпованої держави і впливової еліти. Представники політичної і пов'язаної бізнес еліти здатні встановлювати ринкові монополії, контролювати політичні партії і ключові медіа. Через брак внутрішньої незалежності, різні гілки влади недостатньо обмежують зловживання одна одної. Корупція у судах дозволяє політикам, посадовцям і їх наближеним уникати відповідальності за зловживання, даючи їм кращі можливості у суспільстві і бізнесі. Неефективність бюрократії дає посадовим особам доступ до корупційної ренти і простір для зловживань. Медіа в руках представників великого бізнесу і політично пов'язаної еліти втрачають функцію суспільного контролера і перетворюються на потужний політичний інструмент. Навіть за наявності виборів, без працюючих механізмів стримувань і противаг, суспільство має недостатньо інструментів для контролю своїх лідерів і обмеження політичного свавілля.
Втім, кілька революцій і подальша консолідація громадянського суспільства дещо змістили баланс сил. Це дозволяє стверджувати, що Україна рухається до «коридору». Особливо останні роки, суспільство значно зміцнило свої позиції відносно держави. Воно ще слабко інституціоналізоване і сповнене внутрішніх протиріч, а окремі його групи несуть деструктивний потенціал. Втім, процеси останніх років — спроба громадянського суспільства приборкати «Левіафана»: через протести і викривання зловживань, створення численних громадських і волонтерських організацій, протискання представників суспільства у коридори влади та інституціоналізацію обмежень на зловживання. Такі кроки, як створення незалежних антикорупційних органів, децентралізація влади, наглядові ради державних підприємств, ProZorro, відкриті дані, ініціативи електронного урядування, декларування багатства посадових осіб тощо, дають суспільству інструменти нагляду і контролю за діями держави, як і надію крок за кроком встановити жаданий баланс і нарешті стати на сприятливу траєкторію розвитку.
Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!
