Мінський процес чи Мінська безвихідь: Як може розвиватися ситуація на Донбасі

Існують чотири базові сценарії розвитку ситауації на Донбасі. Україні вже час робити вибір.  Збереження status quo і затягування виконання Мінських угод призводить до зворотного ефекту, до неефективного використання наявних ресурсів та можливостей і, як результат, вестиме у безвихідь, до стагнації суспільного життя та економіки країни. Стратегічною метою України є припинення стану війни на Сході країни і перехід до стадії мирного розвитку.

Всі сторони задоволені

Днями у Вашингтоні в Atlantic Council відбулось широке обговорення того, що називається Мінським процесом. Послухавши багатьох промовців, серед яких були і політики, і експерти, і учасники цього процесу, і прості спостерігачі, я зробив парадоксальний висновок: сьогодні щодо майбутнього ОРДО/ОРЛО (надалі – території з особливим статусом, ТОС) склалася така ситуація, що кожна із сторін, маючи відмінні від інших інтереси, зацікавлена у збереженні нинішнього стану справ.

Росія використовує вподобану Кремлю тактику захоплення заручників, якими сьогодні виступає величезна територія площею близько 17 тисяч квадратних кілометрів (трохи менше Словенії, але трохи більше Чорногорії) і 3,5-4 мільйони осіб, що там мешкають. Як і завжди, ті, хто захопив заручників, не мають ніякої стратегії, а усі їх бажання обмежуються обміном заручників на щось цінне. Поки йдуть переговори про викуп, а тим більше доки вони не йдуть, інтерес тих, хто захопив заручників, полягає в тому, щоб утримувати їх при мінімальних витратах. Чого (якого викупу) хоче Кремль, зрозуміти важко, оскільки ніхто цього не може виразно артикулювати, а різноманітні заяви на усіх рівнях – від Путіна і далі вниз по вертикалі – із цього приводу навряд чи можна розглядати серйозно, оскільки вони не підкріплюються відповідною переговорною тактикою.

Я згоден з тими, хто говорить, що мета Путіна – мати можливість максимально дестабілізувати ситуацію в усій Україні при мінімальних витратах: вивіз в чисте поле пару “Градів” і… Більше того, я вважаю, що поки що та ціна, яку платить Росія за агресію проти України, не є дуже високою: поточні витрати на підтримку сепаратистів невеликі, а основний ефект від західних санкцій вже стався і розраховувати на те, що відміна санкцій дозволить цей ефект знівелювати, це приблизно те ж саме, що сподіватися заштовхати назад в тюбик видавлену звідти зубну пасту. Тому заручники в руках Кремля є найкращою гарантією того, що він не виконуватиме Мінські угоди, що дозволяє йому сидіти і вичікувати “привабливої пропозиції”, від якої не захочеться відмовитися.

Сепаратисти, вірніше їх керівники, несподівано для себе злетіли на неймовірно високий рівень, який дозволяє їм контролювати територію, маючи контроль за грошовими і матеріальними ресурсами, за потоками контрабанди і зброї. Окрім усього іншого, їм не може не лестити те, що часом вони опиняються, якщо не за одним столом, то в передбаннику того приміщення, де засідають “великі світу цього”, що примушує їх мозок кипіти, а душу переповнюватися гордістю за самих себе. Безглуздо навіть припускати, що вони можуть хотіти реалізації Мінських домовленостей – вони, звичайно, люди інтелектуально не сильно розвинуті, але те, що пиляти гілку, на якій сидиш, небезпечно, добре розуміють.

Європі, очевидно, сильно не подобається те, що Росія витворяє на Сході України, але головною метою для європейських лідерів є те, щоб пожежа справжньої війни не розгорілася знову – такої війни, в якій несподіваний постріл російського “Буку” може погубити життя сотні європейців. Тому для них наявність, хай і в’ялих, переговорів набагато краща, ніж запекла перестрілка ворожих сторін.

Можливостей змусити Путіна виконувати Мінські угоди у Європи немає – військова сила зосереджена у рамках НАТО, де провідну роль грають США і для яких події на околиці Європи не створюють загроз, – і тому не є сферою обов’язкового застосування сил Президентом, який через десять місяців покине Білий дім. Введені проти Росії економічні санкції, звичайно, завдали збитків окремим представникам європейського бізнесу, які пару десятиліть ретельно розпушували і засівали російський ґрунт, тому без якого-небудь абсолютно залізобетонного нового приводу ні про яке розширення санкцій мови йти не може. Більше того, реформаторський порив України, на думку європейських експертів, якось різко ослаб, що явно не сприяє об’єднанню тих розрізнених сил, які могли б змусити європейських лідерів зайняти активнішу позицію в Мінському процесі. Утримання нинішнього стану справ Європу абсолютно влаштовує, а в’ялі дипломатичні зусилля дозволяють відповісти на критику суспільства, мовляв, робимо, що можемо.

Україна, у свою чергу, також займає вичікувальну позицію, схоже, узявши на озброєння описану Володимиром Горбуліним (і процитовану у своїй книзі Борисом Ложкіним) тактику “ані миру, ані війни” або “обмеженої війни і постійних переговорів”, у рамках якої засобом стає “постійний переговорний процес без остаточної фіксації його результатів” з надією на те, що тиск санкцій на Росію зростатиме, як і боєздатність української армії. Проблема цього сценарію полягає в тому, що у нього немає кінцевої мети, тобто, за великим рахунком, це сценарій тупцювання на місці. І, на мій погляд, це свідчить про серйозні проблеми у української влади з оцінкою ситуації і визначенням цілей щодо ТОС.

Які є варіанти?

Говорячи про перспективу, на мій погляд, є чотири сценарії того, як можуть розвиватися події довкола ТОС:

• Українська влада проводить наступальну операцію і звільняє ТОС, відновлюючи владу центрального уряду,
• Мінські угоди виконуються, і ТОС поступово інтегруються в життя усієї країни,
• Українська влада приймає рішення про те, що мета реінтеграції ТОС знімається з порядку денного, а статус цих територій фіксується як “окуповані Росією” з відповідним зверненням в ООН для визнання цього статусу.
• Нічого змістовного не відбувається, конфлікт заморожується в нинішньому стані з метою максимізації тиску Заходу на Росію. Небезпечнішим підваріантом цього сценарію може стати відмова України від Мінських угод в їх нинішньому вигляді і вимога проведення нових переговорів. Цей шлях загрожує новою хвилею російської агресії і неминуче важчим текстом нових Мінських угод.

Зрозуміло, що вірогідність реалізації першого сценарію, скажімо, на горизонті 10 років, украй невисока – боєготовність російської армії і її технічна оснащеність істотно вищі, ніж у української; крім того, на відміну від Росії, Україна явно не готова переносити бойові дії на територію супротивника, тобто наприклад, завдавати ударів у відповідь по російській артилерії, що веде вогонь з території Ростовської області, – і тому його навряд чи варто обговорювати серйозно. Також добре видно, що відмінність між третім і четвертим сценаріями полягає в тому, що в одному випадку статус ТОС фіксується на правовому рівні, а в іншому – тільки по факту. Таким чином, справжній вибір існує між другим і третім/четвертим сценаріями, а якщо зовсім спрощувати ситуацію – між тим, виконувати чи не виконувати Україні Мінські угоди.

Навіщо виконувати Мінські угоди?

На мій погляд, Мінські угоди цілком можна охарактеризувати тими ж словами, якими Ленін охарактеризував Брестський мир – принизливий, паскудний, нещасливий, але мир. Сьогодні можна скільки завгодно говорити про помилки українських парламентерів, але факт залишається фактом – з одного боку, Мінські угоди стали інструментом міжнародного тиску на Росію спочатку з метою припинення агресії, а пізніше з метою звільнення ТОС. З іншого боку, Мінські угоди створюють можливість для переходу України від стану війни до стадії мирного розвитку, тобто дозволяють владі і суспільству зосередитись на вирішенні творчих завдань.

За великим рахунком, перед українською владою стоїть вибір: чи піти на виконання Мінських угод в тому вигляді, в якому вони підписані (нижче я проаналізую можливості поліпшення переговорних позицій) і на цьому фоні отримати підтримку Заходу в тиску на Росію з метою забезпечити виконання нею своєї частини підписаного документу; чи у рамках стратегії “перманентних переговорів” затягувати виконання угод під приводом того, що негоже йти на поступки і Росії, і сепаратистам. Роблячи вибір на користь того або іншого варіанту, українська влада повинна розуміти, що цей вибір, насправді, треба формулювати по-іншому: якщо Україна хоче якнайшвидше вивільнити свої ресурси і можливості для цілей розвитку, то їй правильніше погодитися з тимчасовими тактичними жертвами з розрахунку на стратегічну перемогу.

Гра на випередження

Тактика затягування виконання Україною своєї частини Мінських угод абсолютно безперспективна, оскільки, по-перше, вона веде до розвитку ситуації за сценарієм “заморожений конфлікт”; по-друге, ця тактика різко знижує рівень підтримки України з боку країн Заходу, які не розуміють причин відмови України від виконання підписаних угод. У зв’язку з цим найбільш правильною лінією поведінки України було б узяти ініціативу у свої руки і максимізувати швидкість виконання своєї частини угод. Такий підхід дозволив би звертатися за підтримкою західних країн з сильніших позицій.

Цільовою установкою українських парламентерів має бути максимальне пришвидшення терміну виконання усього комплексу угод, тобто перехід російсько-українського кордону на території ТОС під контроль України, оскільки тільки в цьому випадку можна буде говорити про перехід до режиму мирного розвитку. Навіть якщо визнати, що в цьому випадку доведеться піти на поступки, слід усвідомлювати, що на нинішньому етапі ці поступки аж ніяк не погіршать положення України.

Ну, скажіть, в чому Україні стає гірше, якщо ухвалюється закон, що забороняє “переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що відбулись в окремих районах Донецької і Луганської областей України”, якщо набуття ним чинності відкладається до моменту повного виконання Мінських угод?

Чи якщо у рамках горезвісної децентралізації в російському розумінні цього слова Україна погодиться обговорювати питання про вступ до НАТО тільки після проведення національного референдуму, в якому отримання більше 50% в Донецькій і Луганській областях буде обов’язковою умовою ухвалення позитивного рішення? По-перше, питання про вступ України до НАТО сам блок ще не готовий розглядати. По-друге, на той час, коли НАТО “дозріє” для розгляду цього питання, як говорив Ходжа Насреддін, чи то шах помре, чи то віслюк – чи то в Росії стануться неминучі політичні зміни, які зроблять це питання неактуальним, чи то Україна в результаті своїх реформ з такою швидкістю рвоне в Європу, що не те що 50%, а 80% жителів Донбасу проголосує за вступ до Північно-Атлантичного союзу.

Можна практично у будь-якій редакції ухвалювати закон про особливості виборів в ТОС (з дотриманням інтересів України в частині залучення до виборів тимчасових біженців, участі українських партій і контролю за проведенням виборів) і навіть, страшно сказати, можна провести ці вибори, тільки передбачити в законі, що повноваження обраних депутатів розпочнуться наступного дня після повного виконання Мінських угод, тобто переходу російсько-українського кордону під контроль української прикордонної служби. Саме прийняття закону і проведення виборів можна розглядати як поступку, але треба розуміти, що це не змінює нічого в тому випаду, якщо Росія не захоче повертати ТОС Україні – але якщо Росія не захоче цього зробити, то і закон виявиться недійсним, і депутати неповноцінними.

Коротко усе сказане можна підсумувати так: стратегічною метою України є припинення стану війни на Сході країни і перехід до стадії мирного розвитку. Збереження status quo і затягування виконання Мінських угод призводить до зворотного ефекту, до неефективного використання наявних ресурсів та можливостей і, як результат, вестиме у безвихідь, до стагнації суспільного життя та економіки країни.