Моєму синові у той день виповнювалося п’ять днів

#1. Моєму синові у той день виповнювалося п’ять днів

Моєму синові у той день виповнювалося п’ять днів. Перший великий ювілей. Вночі, вкладаючи спати, я співав йому пісню. Це була стара українська колискова про Ісуса: «Спи Ісусе, спи, спатоньки ходи, не питай, що далі буде, що зготовлять охрест люди, люлі, люлі, мій маленький, спи, Ісусе, спи». Син заснув. Ще пам’ятаю, глянув на годинник на плиті. Була майже п’ята ранку. Я ще тоді подумав, як зараз виходить на руку моє хронічне безсоння. Колись я вночі писав. Тепер колихатиму сина. І мені норм. І йому норм. «Як усе в житті цікаво складається, – подумав я, кладучи голову на прохолодну подушку, – те, що тобі заважає сьогодні, стає у нагоді завтра. Життя – прикольна штука». Так подумав я, поринаючи у сон. І ще я пам’ятаю, що усміхнувся. Сам собі. Я так рідко це роблю, що я це запам’ятав. Ось зараз пишу ці рядки, і теж усміхаюся, сам собі, у темній кухні, але вже якось не так, уже якось не так, як того київського останнього передрання без війни.

І я заснув. І син заснув. Спали міцно і пропустили кілька дзвінків. Крайній все ж таки почув. Прокинувся. Відповів. Дзвонила дочка. Їй одинадцять. Я хлопака веселий і мої діти зі мною завжди сміються. Завжди. А тут… я чую у слухавку страх. Це зараз я аналізую і розумію, що страх має голос: це голос дитини, яка зустріла війну. «Дчурьониш», – так я її завжди називаю. «Папа! Папа! Даю трубку маме», – сказала дочурьониш і почувся шурхіт телефону. «Ти шо спиш?», глянув на годинник – сьома, «Да», «Саша! Война!». Не второпав. Не в‘їхав. Туманним від сну зором заглядаю в фб… На Україну напала РФ. Вибухи в Миргороді… пожежі, постріли і реклама кросівок пума. Повертаю голову до дружини. Я ніколи її такою не бачив. Вона у мене світла, розумієте? І волоссям, і шкірою, і душею. І я дивлюся на неї, а це світло немов замерзло, не пульсує, не переливається, а просто застигло. Ще пам’ятаю, що з’явися жовтий відтінок. Ледь вловимий, але він був. І зараз лишився. І я так хочу, ну так хочу, щоб він якомога швидше зник… «Да… війна», – замість «доброго ранку» сказала мені дружина з телефоном в руках. Вона сказала, що знає про це вже дві години. Вона читала новини, їй вже дзвонили родичі, які вже були хто під Хмельницьким, а хто під Рівним. Пам’ятаю, я ще тоді подумав, як швидко вони виїхали. Майбуть, навіть кави не попили, і не покурили. І я її спитав, чому вона мене не розбудила. Вона сказала, що хотіла, щоб я хоч трохи поспав. Я ж кажу, вона у мене світла.

Якусь мить я приходив до тями. Намагався зрозуміти, що я відчуваю. І зрозумів, що не було ні паніки, ні страху. А була така тиха, навіть ні, тихенька радість, що нашому синові сьогодні п’ять днів. Я вчепився саме за це відчуття, і чітко вирішив, що усі наступні дні я буду озброєний тільки ним. Тільки ним. Бо це відчуття батька, як хороший коктейль, містить у собі абсолютно увесь спектр емоцій в потрібних пропорціях. «Вітаю, – сказав я дружині, – нам сьогодні п’ять днів», – і вона засміялася.

Поки десь ЗСУ заправлялися паливом, я заправлявся кавою. Дивися у вікно на Київ і нічого не бачив. Усе так само: люди на вулиці і нудно тягнеться Теліга. Але уже щось відчувалося у самому повітрі. Ні, не страх, і не паніка. А якась така некриклива радість життя. Яким красивим здався тоді Бабин Яр, і наша телевишка була якоюсь такою граційною, і «олівець» першого національного такий… ну, прикольний. А там за парком небо Оболоні підсвічене знизу білими свічками висоток. Блакитне і біле… Небо і цегла. Бог і люди. Я і раніше це помічав, але того ранку воно усе було якимось таким іншим, виразнішим чи що. Здавалося, «Блокбастер» на Петрівці можна взяти двома пальцями і покласти собі до кишені. Зараз не темній кухні мені так щемить серце від цих картинок. Ні, я не плачу, у нас в родині ніхто не заплакав у той день. Навіть син. Він чомусь увесь той день спав…

«Ми лишаємось у Києві», – сказав я дружині. І вона сказала, що хотіла сказати мені те саме. Ми не збиралися нікуди їхати. Тут наш дім, наша справа, у Києві з’явилася наша сім’я, тут народився наш син. Це вже наше місто, а ми вже його мешканці. Найкраще місто у світі, для мене, для неї, і для моїх дітей. Лишаємось? Лишаємось. Точно? Точно!

І я пішов до аптеки. Напередодні у якомусь аутлєті на Петрівці я купив собі нові джинси. А ще прикольну куртку таку, у стилі англійських футбольних фанів, яку носив Чарлі Ханнем у класному, але нерозпіареному фільмі «Хулігани». Я їх жодного разу не одягнув до цього. А тут відкрив шафу, задумався і захотів одягнути саме їх. Не знаю, що це. Вірніше знаю. Це передчуття того, що відтепер усе зміниться. Що кожен день відсьогодні може бути останнім. Що може статися так, що я ніколи більше цю шафу не відкрию і не потішу себе новим вбранням. І я їх одягнув.

«Ти так круто виглядаєш», – сказала мені дружина, коли побачила мене при повному параді. Я завжди її виправляю, що «виглядає» тільки пісюн з ширінки, а правильно казати «маєш вигляд». Але того ранку не став. Я був таким щасливим, що вона і він у мене є. Я щось пожартував, ми знову посміялися і я пішов до аптеки.

Коли їхав у ліфті, сперся на поручень і усмішка щезла. Війна. Не сказати, що не вірилось, бо про це говорили давно. Навіть було десь відчуття полегкості, що нарешті це напруження очікування війни спало, і тепер змінилось напруженням самої війни. Поки їхав на перший поверх зрозумів, що іще сплю. Не прокинувся толком. Ще трохи хитало і хотілося спати. Але моєму синові п’ять днів. Ми два дні тому приїхали з пологового і не встигли ще купити дозволених йому «дєжурних» ліків. Я подумав, що вийду на район, і обов’язково куплю собі ще кави. 

Першим, кого я зустрів у зовнішньому світі, була наша консьєржка. Літня пані, що смалить як паравоз, і завжди неправедно лається, коли на смітнику знаходить книги. Вона їх підбирає і відносить додому, хоча там ставити їх уже нікуди. ЇЇ улюбленим письменником є Діккенс. А ще вона любить Марка Твена. І вона мене обійняла. Я не пам’ятаю, що вона сказала. Ну кого із нас коли обіймала консьєржка? Я оторопів, а поки збирався з думками, вона вже відсторонилася і я тільки встиг видати якийсь незграбний рух рукою і просто коротко погладив її по плечі. Щось відповів їй, типу «все буде добре», але у ту ж саму мить відчув себе робокопом: суха фраза, в яку не вкладено нічого. Нуль. Сказана, аби просто щось сказати.

А на вулиці пустився дощ. Ну, не те щоби дощ, а оця така дрібна огида, що тільки змочує одяг і додає сирості за комір. І було холодно. На балконі було тепло, а тут виявляється було холодно. Вже тоді я подумав, що моя нова куртка Ханнема не відповідає погодним умовам. Але повертатися був не варіант. Там консьєржка, якій я упевнено сказав, що все буде добре. А тепер я повернуся. Вона подумає, що я злякався виходити на вулицю і запанікує. Я закурив, окинув поглядом двір (тротуар, парковка, дитячий майданчик, ще одна парковка, старий двоповерховий будинок за парканом і мокра дратівлива вивіска «стоматологія») і пішов до аптеки.