Не Там Шукаємо Ворогів: Розвінчання Міфів про Небезпеку Маршу Рівності | VoxUkraine

Не Там Шукаємо Ворогів: Розвінчання Міфів про Небезпеку Маршу Рівності

6 Червня 2015
FacebookTwitterTelegram
2004

Сьогодні у Києві відбувся Марш рівності, який вже породив чимало суперечок. Ця стаття робить спробу демістифікувати пов’язані з ним міфи. 

Сьогодні, шостого червня, у Києві відбувся Марш рівності (КиївПрайд2015). Разом із новиною про організацію ходи спалахнула традиційна суперечка про доречність чи припустимість такої події. Уже багато років противники Маршу Рівності оперують одними і тими ж незмінними аргументами, про які  – як вдало зауважив Сергій Лещенко – можна написати цілу книгу з назвою «Лес Дремучий». Ці аргументи доволі часто базуються на кількох міфах: через те, що це питання довго залишалось поза суспільною увагою, його оточили “міськими легендами” замість логічних пояснень чи фактів. Демістифікація цього питання – це перший крок до порозуміння. Ця стаття робить спробу спростувати  декілька найпоширеніших з цих міфів.

Перш ніж перейти безпосередньо до спростування, поясню, що являє собою Марш рівності (також відомий як “прайд”) і яка його природа.

Отож, ЛГБТ-прайд – це НЕ карнавал збуджених розмальованих “ненормальних”, які тільки чекають нагоди навернути всіх до свого гей-табору та вихопити вашу дитину з цупких обіймів традиційної сім’ї, щоб навчити її забороненої таємниці одностатевої любові.

ЛГБТ-прайд – це законна мирна хода, метою якої є привернення уваги до проблеми дискримінації у суспільстві:  люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією не є рівними в правах з гетеросексуалами. Це стосується, зокрема, заборони на шлюб, всиновлення дітей, доступу до медичної інформації партнера, спільних прав на власність, а також дискримінації при працевлаштуванні. Зазвичай такі зібрання супроводжуються різними заходами, що озвучують гей-проблематику, – мистецькими акціями, концертами, публічними дискусіями, показами фільмів.

Найважливіше, реакція деяких агресивно налаштованих осіб – лакмусовий папірець, який демонструє небажання прийняти той факт, що люди можуть бути іншими, а також готовності псувати їм життя через таке неприйняття. Щороку трапляється чимало випадків, коли люди страждають від насильства тільки через їхню приналежність до ЛГБТ-спільноти. Більше того, від гомофобії деколи страждають і гетеросексуальні пари: моїх друзів побили через те, що вони йшли разом, тримаючись за руки, – у дівчини була коротка стрижка і нападники прийняли її за чоловіка. Бачте, пару вирішили “навчити правильним, традиційним сімейним цінностям”.

Тепер пропоную перейти безпосередньо до розвінчання міфів.

Міф перший: ЛГБТ-прайд чи узаконення одностатевих шлюбів – знищення традиційних цінностей та інституту сім’ї.

Незрозуміло, як проходить такий процес знищення, адже більшість наукових досліджень доводять, що сексуальна орієнтація – вроджена складова особистості. Тобто геями народжуються. Ймовірність того, що гетеросексуальні партнери, зустрівши десь на вулиці гомосексуальну пару, вирішать розійтись і створити гомосексуальні сім’ї, прямує до нуля. Мені здається, такий варіант можливий лише за умови, якщо гомосексуальна особа під суспільним тиском перебувала у традиційному шлюбі, будучи нещасливою в таких стосунках, і не могла зробити щасливим свого партнера.

Непоодинокою є думка, що метою ЛГБТ-спільноти (і, за деякими твердженнями, –містичної “таємної організації геїв та лесбійок”) є знищення традиційної сім’ї, що само по собі – смішно. До того ж, що таке традиційна сім’я? Протягом багатьох років у цей термін вкладали різні поняття, наприклад одруження з малолітніми, яке і досі практикується в деяких країнах Близького Сходу, або заборону одруження людей різної раси, або навіть організацію шлюбу батьками з метою укріплення свого матеріального становища (створення військового альянсу, посилення політичних зв’язків тощо).

Мені здається, що сучасний адекватний захист традиційних сімейних цінностей полягає у повазі до свого партнера; вірності; відмові від згубних звичок, що ранять партнера; утриманні від будь-яких проявів насилля; а також ставленні до своїх дітей не як до власності, а як до незалежних особистостей, з чиєю думкою потрібно рахуватись. Одностатеві стосунки чи шлюби жодним чином не суперечать такому «адекватному захисту», а інколи можуть навіть являти собою приклад піклування і турботи.

Питання одностатевих шлюбів не у тому, що вони “узаконюють” одностатеві зв’язки, що є приватною справою цих осіб, а у рівності прав з гетеросексуальним подружжям – від можливості завітати у палату після операції (це дозволено лише родичам та членам сім’ї) до питань спадщини.

Міф другий: метою шлюбу (чи сексу) є продовження роду, а позаяк одностатеві пари не здатні народжувати дітей, такі стосунки є неприродними.

Якщо метою сексу є винятково продовження роду і це вважається єдиним природним варіантом, то потрібно відмовитись від презервативів, контрацептивів та штучного переривання статевого акту – і займатись сексом тільки тоді, коли метою є народження дітей (так це робив Ганді). Зрозуміло, що переважна більшість чоловіків не є готовими до такої «природної» поведінки, тому всі розмови про продовження роду є підміною понять. Щось схоже закидали Льву Толстому, коли він свого часу агітував проти розпусти і за добровільне свідоме обмеження статевого життя: всі казали, що чоловік втратив здоровий глузд, бо якщо менше займатись сексом – продовження людського роду опиниться під загрозою.

Логіка такого аргументу є абсурдною ще й тому, що з неї випливає низка інших обурливих заборон. Наприклад, заборона одружуватись для безплідних людей, оскільки вони не здатні продовжувати свій рід. Інший приклад – заборона одружуватись усім, хто не хоче мати дітей, або створення обмежень для гетеросексуальних пар, які перебувають у шлюбі: перебуваєш у шлюбі 5 років і ще досі без дітей – маєш тиждень на зачаття або примусове запліднення/розлучення. Звісно, це – абсурд. Більше того, таке ставлення до шлюбу та сексуальних стосунків являє собою набагато більшу загрозу для “традиційних цінностей”, оскільки воно нівелює емоційну складову інтимних та партнерських стосунків у сім’ї. Натомість родина розглядається як фабрика з виробництва потомства.

Міф третій: дозволяючи одностатеві шлюби чи з повагою ставлячись до ЛГБТ-осіб, ми стаємо на прямий шлях до подальшої легалізації зоофілії, педофілії, полігамії.

По-перше, узаконення гей-шлюбів не створює прецеденту до узаконення шлюбів із тваринами, трупами чи дітьми (ось проста і зрозуміла ілюстрація цієї тези). Але якщо розглянути цей міф серйозно, то немає жодного неспростованого наукового дослідження, яке б доводило зв’язок між таким психічними розладом як зоофілія чи педофілія та нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Натомість, є чимало досліджень, які такий зв’язок спростовують.

По-друге, шлюб – це не лише секс, а й багато інших аспектів життя двох партнерів. Тому одностатевий шлюб – це так само не лише секс. Одностатевий шлюб – це добровільне волевиявлення двох дорослих статевозрілих партнерів, на відміну від зоофілії чи педофілії. Жодна з країн, що узаконили одностатеві шлюби, не надала дозвіл та не продемонструвала толерантного ставлення до зоофілії чи полігамії. Навпаки, в країнах, де гомосексуальність жорстоко переслідується, спостерігається найбільша кількість примусових одружень з малими дітьми. Проблема з аргументом «слизького шляху», по якому ми скотимось після легалізації одностатевих шлюбів, – це лише недоведена теорія, яка ґрунтується на фальшивому припущенні, що бути гомосексуалістом – збочення. Так само колись хибно звинувачували євреїв у тому, що вони нібито вбивають християнських дітей для своїх релігійних церемоній, чи, наприклад, так звинувачували чорношкірих у тому, що вони ґвалтують білих жінок.

Міф четвертий: дітям краще народжуватись і жити в гетеросексуальній сім’ї.

Відсоток досліджень, що підтверджують цю гіпотезу, дорівнює нулю. Усі інші дослідження її спростовують: діти, що ростуть у родині ЛГБТ-батьків, не виявляють більшої схильності до нетрадиційної сексуальної орієнтації у порівнянні з дітьми із традиційних родин; у родинах з ЛГБТ-батьками випадки сексуального насильства не є більш частими, ніж у традиційних родинах; діти у родині ЛГБТ-батьків не демонструють особливих відмінностей у своїй чоловічій чи жіночій поведінці (дослідження Williams Institute, дослідження American Academy of Child and Adolescent Psychiatry тощо).

Більше того, є низка досліджень, які доводять протилежне. Наприклад, нещодавнє австралійське дослідження доводить, що

«Children in same-sex parent families had higher scores on measures of general behavior, general health and family cohesion compared to population normative data. There were no significant differences between the two groups for all other scale scores.» “Діти в сім’ях з одностатевими батьками продемонстрували вищі показники щодо загальної поведінки, загального стану здоров’я та сімейної єдності у порівнянні з нормативними даними про населення. Немає істотних відмінностей між двома групами для всіх інших показників.”

З іншого боку, це ж дослідження демонструє, як негативно на дітей впливає поведінка оточуючих, що засуджують одностатеві шлюби:

«Physical activity, mental health, and family cohesion were all negatively associated with increased stigma». «Фізична активність, психічне здоров’я і згуртованість сім’ї – усі були негативно пов’язані з підвищеною стигмою».

Отже, гнівні коментарі на адресу представників ЛГБТ-спільноти – це ведмежа послуга молодому поколінню. Питання полягає у тому, кого насправді варто ізолювати від дітей: агресивних і неосвічених грубіянів чи їхніх батьків.

Міф п’ятий: ми – християнська країна, яка несе християнські традиції і культуру, а тому ми проти узаконення  одностатевих шлюбів чи гей-парадів.

Важливо усвідомлювати, що сучасна Україна є країною не християнською, а світською. Церква є релігійним інститутом, відмежованим від державного управління, і має таким залишатись. Питання інтимних стосунків між двома особами (якої статі вони не були б) за умови, що такі стосунки відбуваються між статевозрілими людьми за взаємною згодою, – це питання, яке знаходиться поза межами державного регулювання (так само, як, наприклад, питання щодо подружньої зради, побачень тощо не регулюються державою). Як країна, яка задекларувала повагу до права на свободу віросповідання, Україна поважає християн та їх вірування так само, як поважає і права людей, що обрали інше віросповідання або не сповідують жодної релігії. Проте, незалежно від віросповідання чи відсутності такого – гарантії з боку держави щодо дотримання прав громадян та осіб, що перебувають у юрисдикції держави, залишаються незмінними. Саме з цієї підстави держава не може втручатись в особисте життя осіб або відмовляти їм у реалізації їхніх прав (ходити маршами, працювати, висловлюватись, одружуватись за взаємною згодою) на підставах, які не підпадають до сфери державного регулювання.

Ірландія, яка є “католицькою” країною, цього року легалізувала одностатеві шлюби. Прикладом країни, де церква не є відмежованою від держави, є Іран, зі своєю цензурою, насильством до жінок, катуваннями, смертними карами. Те, що в Україні живе багато християн, не робить Україну “християнською”. В Україні є багато людей, які не хочуть себе ніяк ототожнювати з церквою, тому узагальнювати та нав’язувати населенню певну вибірку цінностей і робити таку вибірку загальнообов’язковою є абсурдом. Це прекрасно висловила популярний блогер Faina Kaplan словами: «Я пересічний українець. Но рідко пропустю парад в Сан Францизьку з веселими, щасливими і красівими людьми. Зато я не хочу жить серед слабоумних. Мені прикро буть серед них. Я б хотіла на законодавчому рівні заборонить людям буть слабоумними. Бо вони пропагують тим самим безуміє. Так шо тепер робить? Чого ти не соблюдаєш моє право не буть серед слабоумних?»

Варто також пам’ятати, що ідеї християнства ґрунтуються на культурі любові, поваги, прийняття і прощення. Все, проти чого боровся Ісус, – це соціальна несправедливість і гноблення сильнішими слабших: ці прості істини, що відгукуються в серці і розумі багатьох людей, легко можна зрозуміти з Нагірної проповіді. Проте спекуляція на сакральних текстах та неоднозначне їх трактування – основний інструмент маніпуляції, коли деякі цитати вириваються з контексту і застосовуються для доведення своєї правоти: наприклад, це робили священики для доведення необхідності рабства чи при благословенні людей на війну. Про цей метод добре писав ще Толстой: «У людей есть сказка о том, как добрый волшебник, спасая человека от злого, превращает его в зёрнышко пшена и как злой волшебник, превратившись в петуха, готов уже было склевать это зёрнышко, но добрый волшебник высыпал на зернышко меру зёрен. И злой волшебник не мог съесть всех зёрен и не мог найти то, какое ему было нужно. То же сделали и они, по моему совету, с учением того, кто учил, что весь закон в том, чтобы делать другому то, что хочешь, чтобы делали тебе, они признали священным изложением закона Бога 49 книг и в этих книгах признали всякое слово произведением Бога — святого духа. Они высыпали на простую, понятную истину такую кучу мнимых священных истин, что стало невозможно ни принять их все, ни найти в них ту, которая одна нужна людям».

Через це важливо усвідомлювати, що релігійні суперечки про святі тексти мають залишитись осторонь питань, що підлягають державному регулюванню. Релігія має залишатись релігією, а не перетворюватись на  державну ідеологію. Якщо Вам потрібен приклад згубності такої тенденції – придивіться до нашого східного сусіда.

Міф шостий: якщо це питання інтимне і особисте – чого про це говорити на публіці і проводити марші, порядні люди тримають особисті справи при собі.

По-перше, мирні зібрання дозволені законом і є конституційним правом кожного, хто проживає в Україні. По-друге, є певна група людей, яким не дають спокійно жити через правові обмеження, а також через цькування, – саме з цієї причини вони і вирішили зробити ходу і привернути увагу людей до своєї проблематики, з якою їм доводиться зіштовхуватись щодня. По-третє, цей аргумент звучить приблизно так само, як і закиди противників Майдану: мовляв, демонстрації збирають лише голодранці, яким нема чого робити. Більше того, якщо особа вважає такі зібрання марною тратою часу та не підтримує демонстрантів, вона має право не брати у них участь.

Замість висновку наприкінці хотілось би звернутись із проханням до тих, хто має сумніви чи засуджує представників ЛГБТ-спільноти: перш ніж повісити на людей ярлики – замисліться, які причини змушують людей вийти на ходу. Почитайте їхній маніфест, зрозумійте їхні проблеми, ознайомтесь із науковою та філософською аргументацією проблеми, з міжнародним досвідом. Найрозвиненіші країни не випадково ставляться до цього питання зовсім інакше, ніж ви: країни Європи, як і частина США, Канада і багато інших країн, узаконюють одностатеві шлюби не через розпущеність, а через високі моральні стандарти, повагу до особистості, повагу до права бути іншим та бажання захистити людей від цькування.

У нас є два шляхи:  продовжувати розпалювати ненависть і агресію (як це роблять сучасні вороги ЛГБТ-суспільства, наприклад Росія), або реформуватись економічно та культурно, орієнтуючись на розвинені країни Заходу. Тому, залишається побажати своїй країні зробити правильний вибір: вчитись, бажати зрозуміти і розвиватись.

Автори
  • Олег Тхорик, редагувала Катерина Дронова

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний