Парадокси та причини поразки Петра Порошенка на президентських виборах 2019 року | VoxUkraine

Парадокси та причини поразки Петра Порошенка на президентських виборах 2019 року

Photo: depositphotos / palinchak
23 Січня 2020
FacebookTwitterTelegram
5488

Так звана «політреформа» 2004 р. — компроміс, якого було досягнуто під час «Помаранчевої революції» — перерозподілила повноваження в українській Конституції на користь парламенту і прем’єр-міністра, скасувавши суперпрезидентську систему, ухвалену в першій пострадянській українській Конституції в 1996 р. Тим не менш, головною політичною подією 2019 р. все ж були скоріше чергові президентські, ніж позачергові парламентські вибори того ж року.

Однозначний результат перших і зміна голови української держави багато в чому наперед визначили результат наступних виборів до Верховної Ради влітку 2019 р. Не менш вражаючий результат голосування за склад українського парламенту став швидше наслідком тріумфального виходу особисто Володимира Зеленського, а не нових кандидатів від партії «Слуга народу», на політичну арену. 

Щоправда, в Україні тільки одному президентові — Леоніду Кучмі в 1999 році — вдалося бути обраним на другий термін. Але вибори 1999 р. та, як пізніше з’ясувалося, нетипове переобрання Кучми з результатом у 57,7%, відбулися в особливому контексті. У другому турі супротивником Кучми був Петро Симоненко, голова Комуністичної партії України, який отримав 38,8%. Таким чином, тодішні вибори були для України — у чомусь нагадуючи президентські вибори в Росії 1996 р. — швидше доленосним референдумом про майбутній загальний напрямок розвитку країни, ніж підтримкою саме Кучми, який був уже відносно непопулярним у 1999 р. 

Отже — як правило, президенти не переобираються в Україні. З огляду на цю традицію можна було б стверджувати, що не було нічого особливого в поразці Петра Порошенка і перемозі Зеленського в 2019 р. Однак особливість президентських виборів 2019 року проявлялася принаймні в трьох вимірах. 

По-перше, виключно високий результат Володимира Зеленського в другому турі в 73,2% і відповідно слабкий показник Петра Порошенка в 24,4% були рекордними для України. Порівняно з іншими другими турами попередніх президентських виборів, це була найбільша різниця в результатах двох головних конкурентів. Більш того, результату 2019 р. було досягнуто за неучасті мільйонів українських виборців, що жили в момент виборів в Криму, на окупованих територіях Донбасу і в Росії, де не можна було проголосувати. Можна припустити, що гіпотетична участь цих виборців у другому турі наблизила б відсоток Зеленського до 80%, а результат Порошенка до 20% (хоча цілком можливо, що в такому сценарії Юрій Бойко вийшов би в другий тур замість Порошенка).

Друга особливість полягала в тому, що українці обрали новим президентом абсолютного політичного новачка. Вперше в пострадянській українській історії головою держави стала людина, яка до свого обрання не мала практично жодного досвіду і профілю як політик і не була частиною старого політичного класу. Щоправда, можна було б інтерпретувати популярний телевізійний серіал «Слуга Народу» як майстерну передвиборчу кампанію зі створення іміджу Зеленського і як певну вже напівполітичну активність. Але цей багатосерійний фільм був, принаймні спочатку, швидше художнім, аніж політичним проектом.

По-третє, Порошенко був усунутий з посади Президента попри те, що він, можливо, був порівняно найкращим президентом України і був успішний одразу в декількох аспектах. Щоправда, це ще не означає, що Порошенко був об’єктивно хорошим президентом. Однак можна стверджувати, що попередні президенти України були ще гірші. Якщо порівняти Порошенка з його попередниками Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком і Віктором Януковичем, він може на їхньому фоні виявитися найкращим головою України до 2019 р. 

На користь Порошенка можна також згадати, що вже невдовзі після шоку 2014-2015 рр. економічне зростання в Україні в 2016 р. відновилося, хоча й на низькому рівні — від 2,5 до 3,5 відсотків. Це був до 2019 року сам по собі не вражаючий результат. Але він був, наприклад, більше за зростання, якого в цей же час досягла Росія — після занепаду цін на нафту і газ і введення західних санкцій у 2014 р.

Порошенко був відносно успішним і в зовнішній політиці. Щоправда, деякі з приписаних виключно йому міжнародних успіхів були частково підготовлені ще під час правління Ющенка і навіть, як не дивно, під час президентства Януковича.

Це стосується, наприклад, передісторії ратифікації і набуття чинності в 2014-2016 роках Угоди про асоціацію з ЄС. Перемовини для цього величезного договору почалися ще за Ющенка в 2008 році, а текст Угоди було парафовано за Януковича в 2012 році.

Вищезазначені та багато інших чинників можуть бути згадані, щоб продемонструвати, що результати двох турів президентських виборів дивовижні та що Порошенко міг і не програти ці вибори. Щоправда, його конкурент зі своєю командою були сильніші в області медійного піару, рекламних стратегій, ведення кампанії та риторичних прийомів. Багато оглядачів також згадують про те, що у Зеленського не було антирейтингу, на відміну від Порошенка. Але Зеленський був, з іншого боку, досить уразливим конкурентом, оскільки не мав, на відміну від Порошенка, жодного політичного, дипломатичного та адміністративного досвіду. Ця обставина ускладнювалася тим, що Зеленський зібрався стати президентом країни, яка перебувала і перебуває в стані війни. 

Все це є аргументами на користь того, що Порошенко повинен був виграти президентські вибори — навіть в умовах потужної кампанії проти нього в російських державних і деяких проросійських українських ЗМІ. Успішні реформи, економічне зростання, зовнішньополітичні успіхи за Порошенка і його в чомусь слабкий конкурент — ці чотири чинники могли або навіть повинні були призвести до того, що Порошенко піде на другий термін як Президент України. Однак він не тільки не виграв вибори 2019 року, а програв їх з ганебним результатом. 

Принаймні для традиційної політології — це якийсь парадокс. Як таке могло статися попри низку чинників, які віщували перемогу Порошенкові?

Було кілька профільних західних і українських коментаторів, таких як Тарас Кузьо, які ще за кілька тижнів до першого раунду передбачали, що Порошенко виграє президентські вибори. Якщо врахувати, у якій складній ситуації Україна була навесні 2019 р. (і досі є) — то фахова підготовка, менеджерський досвід і політичні успіхи Порошенка мали означати, що він переможе.

Чотири чинники, які допомогли Зеленському перемогти 

Чотири нижче викладені чинники і умови пояснюють, чому Порошенко програв і чому він виступив із таким безславним результатом: перший, у вузькому сенсі, політичний чинник стосується його мандату; другий чинник — політичних технологій, на які він покладався; третій чинник — його культурної політики; і, нарешті, був чинник специфічного контексту, в якому проводились його реформи в 2014-2019 рр. і який нівелював їхні відносні успіхи.

Порушений негласний договір

Перша і найпростіша причина поразки Порошенка полягає в тому, що він був у 2014 р. обраний з певним мандатом і що він згодом цей мандат не виконав. Порошенко отримав абсолютну більшість голосів (54%) вже в першому турі президентських виборів 2014 року, тому що багато виборців тоді вважали, що він — хоча й «олігарх» — у складній ситуації, в якій Україна опинилася після Євромайдану, анексії Криму, війни на Донбасі, що загострюється і початку глибокої економічної кризи, буде президентом, який зможе впоратися з цими викликами. Була, зокрема, надія на те, що він і на міжнародній арені, і в галузі внутрішніх реформ, зможе домогтися більшого, ніж інші кандидати. 

На цьому тлі відбулося згуртування більшості громадянського і політичного суспільства України навколо Порошенка, що й призвело до його виграшу вже в першому турі президентських виборів. Це сталося і з огляду на те, що багато хто розумів, що проведення цих виборів під час війни з Росією, що загострюється — ризикована справа.

Існував широкий консенсус щодо того, що українцям треба вже в першому турі обрати президента, щоб не проводити другий тур і щоб тим самим знизити ймовірність політичної дестабілізації України. 

Президентство Порошенка грунтувалося на якійсь негласній угоді між виборцями і олігархом у 2014 р., яка звучало приблизно так: «Так, ти є олігархом, а в нас була антиолігархічна революція, в якій йшлося якраз про те, щоб такі люди, як ти, не втручалися в політику. Але ми зараз тебе, тим не менш, зробимо президентом, тому що ти маєш політичний, економічний, дипломатичний досвід. Ми тебе вважаємо найкращим перемовником із Путіним, найкращим дипломатом на Заході, найкращим економічним менеджером, найкраще підготовленим до специфічних викликів, перед якими сьогодні стоїть Україна».

Порошенко в 2019 році програв з таким відривом, оскільки не виконав цю негласну угоду з народом і не задовольнив очікування виборців. Кандидат у президенти давав надію на те, що він буде вмілим перемовником з Путіним, знає, як можна домовитися як з Кремлем, так і з Заходом, що він поверне Україні якщо не Крим, то хоча б бажаний мир, що він має потрібну компетенцію, на відміну від інших кандидатів, наприклад, Тимошенко, і що він буде президентом від Євромайдану, а не представником «олігархії» при владі. Однак ці гласні і негласні обіцянки не були виконані. Принаймні, їхнє виконання не було зрозумілим, прийнятим або визнаним як таке багатьма виборцями. 

Люди в зоні АТО під час президентства Порошенка гинули майже щотижня. Багато хто, напевно, розумів, що це не провина Порошенка і навіть, можливо, високо оцінили б його поведінку як головнокомандувача і на міжнародній арені. Тим не менш, від початку існувала велика надія на те, що новий президент зі своїм значущим досвідом зможе знайти шлях до вирішення конфлікту з Росією. 

Схоже розчарування мало місце стосовно довгоочікуваного скасування олігархічних рис української соціо-політичної системи. За Порошенка були, щоправда, створені певні антикорупційні інститути, ухвалені нові антикорупційні закони.

Більш того, відбулося обмеження корупційних схем через секторальні реформи у, наприклад, банківській сфері та енергетичному секторі, а також через децентралізацію. Однак гучних антикорупційних справ не було. Симптоматичним був епізод з колишнім головою Державної фіскальної служби України Романом Насіровим, який був звинувачений у корупції та заарештований. Незабаром, однак, Насіров опинився на волі і навіть зареєструвався кандидатом у президенти в 2019 році. 

Дивні зигзаги в долі Насірова ілюстрували, що ломка старої системи ще не відбулася. Олігархія стала, щоправда, менш грабіжницькою, ніж вона була до 2014 р. Загальний рівень корупції знизився. За цим показником президентства Януковича і Порошенка непорівнянні. За Януковича патології неопатримоніальною ладу України тільки поглиблювалися, тоді як за Порошенка корупційні аспекти політичного порядку були скорочені. Тим не менш, система в цілому продовжувала функціонувати через патронажно-клієнтелістські обміни. Вона відчутно змінилась, але досі оперує за логікою кланових зв’язків.

Культурна політика

Другий чинник, який зіграв проти Порошенка і частково також проти президентської кампанії Тимошенко (повторюючи деякі причини її поразки в 2010 р.), полягає в тому, що офіційна політика і публічний дискурс прозахідних еліт України після Євромайдану, якщо не раніше, з тих чи інших причин опинилися під зростаючим впливом галицьких політиків і культурних діячів. Ряд членів нового уряду України і оточення Порошенка почали рішуче просувати історичні теми і націоналістичні наративи, популярні на заході та в діаспорі України. В гуманітарній частині нового керівництва країни опинилися заповзятливі інтелектуали, які намагалися впроваджувати концепції та інтерпретації українського патріотизму, які є загальними місцями на Галичині — однак, не в Україні в цілому.

Театральний актор Євген Ніщук родом з Івано-Франківська був міністром культури в 2014 році, а потім у 2016-2019 роках. Колишній Президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт, який закінчив школу у Львові, був міністром освіти в 2014-2016 роках. Публіцист Володимир Вятрович, який народився, виріс і закінчив університет у Львові, у 2014-2019 рр. був директором Українського інституту національної пам’яті — державного дослідницького і просвітницького центру при Кабінеті міністрів. Ці та інші діячі культури, інколи пов’язані з націоналістичними групами всередині та за межами України, отримали значущий вплив на державну освіту, історичний дискурс і мовну політику нового українського уряду. Вони також почали дедалі більше визначати тон публичної риторики і президентської кампанії Порошенка зокрема і київського політичного істеблішменту в цілому. 

Проблематичність цих підходів полягала не стільки в ідеологічній, скільки в методологічній площині. Передвиборча кампанія, особливо Порошенка, а також частково Тимошенко та інших націонал-демократичних кандидатів, була побудована на нормативному і частково утопічному, а не на емпіричному і сучасному розумінні національної ідентичності більшості негалицьких українців.

Багато патріотичних політиків і активістів, мабуть, потерпають від інфляційної оцінки власної суспільної ролі і загальних здібностей інтелектуальної та політичної еліти будь-якої країни у формуванні засад національної ідентичності простих громадян. Ці інтелектуали і політики мали або мають наївну віру в те, що їхні власні преференції, погляди, ідеї тощо, якщо їх тільки досить часто і наполегливо озвучити, зможуть швидко змінити політичну культуру, історичну пам’ять і насущні турботи мільйонів виборців.

Можна довго обговорювати, наскільки ті чи інші установки кампанії і лозунгів Порошенка — стосовно, наприклад, мовної, релігійної, освітньої чи історичної політики — були правильними чи ні. Проблема полягала скоріше в тому, що деякі з цих тем були, принаймні частково, нерелевантними для багатьох виборців за межами Галіції. Національна розбудова і перевизначення світогляду мільйонів українців — проект, який, мабуть, хотіли і хочуть втілити сотні українських політиків та інтелектуалів — є в кращому випадку багаторічним процесом, а в гіршому випадку нереальною метою. Таким чином, як Порошенко, так і частково Тимошенко вели кампанію, яка зверталася до якоїсь України, якої не існує або поки не існує. Вони мали на увазі специфічно «галіціфіковану» Україну, якої, як з’ясувалося навесні 2019 р. немає чи тоді ще не було.

Є багато причин підтримувати політику українізації України. Однак частина українських політиків та інтелектуалів опинилися в бульбашці дискурсивного міжсобойчика, який недостатньо або взагалі не враховував першочергові інтереси й турботи мільйонів людей. Це ідейне відчуження виявилося згубною для президентської кампанії Порошенка і частково для Тимошенко, які виграли вибори в першому турі в Галичині і в західній діаспорі, але не в Україні в цілому. Акцент на культурних, філософських, історичних і зовнішньополітичних темах здався багатьом українцям недоречним в умовах нагальності більш екзистенційних проблем організації їхнього щоденного індивідуального, сімейного, громадського і професійного життя.

Під час передвиборчої кампанії Порошенка інколи здавалося, що він збирається стати Президентом Галичини і української націоналістичної діаспори, а не всієї України.

Політтехнології

Третім чинником, який зіграв злий жарт з Порошенком, було те, що він продовжував користуватися послугами так званих «політичних технологів». Ці професійні маніпулятори в 2019 р. продовжували застосовувати трюки, винайдені в 1990-х рр. У результаті кампанія Порошенка залишилася в руслі специфічно «технологічного» розуміння процесу виборів, якщо не політики загалом. Найяскравіше цей підхід продемонструвала явно спонсована кандидатура якогось Юрія Володимировича Тимошенка на виборах. Цей кандидат робив рекламу як «Ю. В. Тимошенко» і з цим підписом, наприклад, оголосив про свої плани загальної мобілізації українців і збереження ринкових цін на газ після його перемоги на виборах. Юрій Тимошенко, проте, на цих плакатах не розшифровувався, а просто виступав як «Ю. В. Тимошенко», без вказівки на те, що він є не відомим політиком Юлією Володимирівною, а випадковим Юрієм Володимировичем.

Цей примітивний прийом був лише верхівкою айсберга. Таких технологій було багато — особливо проти Тимошенко. В Донецькій області, очевидно, відбулася навіть проста підміна результатів виборів. Дивні варіації голосування в різних виборчих округах, а також різниця в голосуванні в першому та другому турі в деяких частинах Донецької області вказують на те, що на низці дільниць просто-напросто відбулися вброси чи зміни бюлетенів.

«Політичні технології» порошенківських маніпуляторів частково спрацювали проти його традиційної суперниці — Юлії Тимошенко. Так, Юрій Тимошенко забрав близько половини відсотка у Юлії Тимошенко на президентських виборах. Можливо, що і без застосування «політтехнологій» Тимошенко виявилася б на третьому, а не на другому місці, оскільки різниця між народною підтримкою Тимошенко і Порошенка була значущою.

Однак, якщо підсумувати ефекти всіх фальсифікацій і маніпуляцій, які використовували політтехнологи Порошенка, то цілком можливо, що він виявився б на третьому місці, а Тимошенко на другому, як це і сталося з їхніми партіями на подальших парламентських виборах у липні 2019 року. 

Принциповий дефект політтехнологічного підходу кампанії Порошенка полягав, однак, у тому, що він з цими маніпулятивними прийомами вступив у конкуренцію з людьми з шоу-бізнесу. Політтехнологи Порошенка вийшли зі своїми мемами, гаслами і трюками, почерпнутими з виборчих кампаній 1990-х рр., на змагання з фахівцями, для яких управління емоціями людей — суть їхньої роботи. 

За рік до виборів Порошенко був, за даними різних опитувань, на третьому, четвертому або навіть п’ятому місцях. Можливо, тим не менш, що приблизно до середини 2018 року він ще мав шанс виграти вибори навесні 2019 року, фундаментально помінявши суть свого президентства. Це могло б статися через істотні, а не тільки косметичні політичні кроки, як, наприклад, арешт і ув’язнення кількох великих корупціонерів, та інші гучні акції, які могли б докорінно змінити публічне сприйняття й історичне значення правління Порошенка з 2014 року. Замість цього Порошенко покладався на політтехнологів, які, мабуть, пообіцяли йому перемогу в результаті широкого застосування відомих медійних трюків і виборчих фальсифікацій. 

Головним конкурентом Порошенка та його команди в перегонах різних політичних реклам та маніпуляцій з початку 2019 року виявилась, однак, не Тимошенко і її політтехнологи, а досвідчений колектив з розважальної індустрії. Для команди Зеленського формат змагання, обраний Порошенком, тобто суперництво не по суті, а між іміджами конкуруючих персонажів, виявився незначною варіацією їхньої звичайної професійної діяльності. Абсурдним чином саме той варіант кампанії, який Порошенко обрав для свого переобрання, забезпечив Зеленському нищівну перемогу. Хоча центральний докір на адресу Зеленського від його суперників під час президентської кампанії, що він політичний дилетант, був багато в чому виправданим, непрофесіоналізм політичних технологів виявився напередодні виборів проблемою швидше для кампанії Порошенка, ніж для Зеленського.

Інша країна

Останнім чинником, який, можливо, був головною причиною ганебної поразки Порошенка, стало те, що його в цілому порівняно вдале правління з 2014 до 2019 рр. вже не відповідало очікуванням постреволюційного суспільства, що перебуває в стані війни. Порошенко був відносно успішним реформатором, побудував нову армію, проводив успішну зовнішню політику і зупинив російське просування всередину України. Але, на жаль, водночас ця війна і пов’язана з нею економічна криза, змінили когнітивний контекст старих управлінських практик пострадянської України, що тривали за Порошенка. 

Між 2014 і 2019 рр. відбулося, як згадано, певне покращення українського держуправління і значне обмеження корупційних схем. Вплив олігархів на енергетичний сектор було скорочено, банківська сфера стала менш маніпульованою, почалася фундаментальна децентралізація тощо. Однак політичний режим значною мірою залишився за своєю суттю олігархічним.

Діяльність парламенту, уряду та президентської адміністрації продовжувала підриватися приватними інтересами і патронажними мережами, що, наприклад, стало причиною глибокої урядової кризи в результаті звільнення зі своєї посади висококваліфікованого міністра економіки Айвараса Абромавічуса на початку 2016 року. 

Це відбувалося на тлі того, що з 2014 року нетерпимість суспільства щодо олігархічних практик різко зросла — не в останню чергу через війну на Донбасі та економічну кризу. Якщо до Євромайдану багато українців заплющували очі на політичну корупцію, то ця толерантність в умовах майже щоденних обстрілів, щотижневих відомостей про загиблих, триваючого психологічного стресу і загального зубожіння — знизилася. Хоча за Порошенка адміністративний, законотворчий, міжнародний і економічний прогрес України був значущим, чималі досягнення п’ятого президента України вже не відповідали різкому падінню терпіння громадськості щодо старих управлінських практик. Відносні успіхи Порошенка дедалі більше відставали від стрімкого зростання політичних запитів після Євромайдану. 

Останній великий скандал перед виборами навколо заступника голови РНБО Олега Гладковського і його сина та їхні схеми придбання запчастин для армії мав зовсім інше значення в 2019 р., ніж такого роду скандал мав би до 2013 року, коли увага, чутливість і огида суспільства до таких порушень були нижчі. В результаті цих та інших глибоких змін з’явився істотний розрив між результатами президентства Порошенка з одного боку і очікуваннями від нього з іншого. В умовах, коли йде війна, є сотні тисяч біженців, втрачені території і різко виросли почуття депривації в суспільстві, порошенківське «м’яко олігархічне» і напів-патронажне правління 2014-2019 рр. виявилося — всупереч його, порівняно з режимом Януковича, істотно кращій якості — вже не своєчасним.

Висновки

Можливо, з огляду на цей досвід можна навіть розвинути якусь більш загальну теорію того, наскільки пострадянські неопатримоніальні системи в змозі вижити в умовах глибокої соціально-економічної і геополітичної кризи країни. Патронажні та інші корупційні практики в розвинених суспільствах, можливо, функціонують тільки за певної зовнішньої та внутрішньої стабільності, за народного відчуття якоїсь базової безпеки, за умови задоволення найелементарніших потреб людей. Коли, як це було протягом останніх п’яти років в Україні, у правлячих кіл на найбільш екзистенційні питання немає ясних відповідей і переконливих рішень, а народу пропонуються швидше обіцянки і половинчасті кроки, ніж реальні дії і суттєві зміни, тоді й уся стара державна система і традиційна політична еліта знаходяться під загрозою.

Вище наведено чотири чинника, які пояснюють парадоксально провальний результат Порошенка на президентських виборах 2019 року. Зокрема це були: 

  • невиконання ним свого мандату, 
  • невдала культурна політика, 
  • віра в застарілі «політичні технології», 
  • різко змінюваний загальний контекст українських політичних змагань після Євромайдану і початку війни з Росією у 2014 році. 

Комбінація зазначених хибних стратегій, доленосних помилок і важких умов політики та кампанії Порошенка пояснює, чому відносно успішний п’ятий президент України не був переобраний і чому Зеленський з таким великим відривом виграв вибори 2019 року. 

Можна і потрібно буде розвинути окремий і, можливо, більш докладний наратив про причини сенсаційного результату цих виборів, де йтиметься не стільки про падіння Порошенка, скільки про зліт Зеленського. У майбутньому потрібно буде підійти до виборів 2019 р. не тільки з боку спроби колишнього президента бути переобраним, але й з боку несподіваної кандидатури нового президента. Однак восени 2019 року, коли писалася ця стаття, друге питання ще здавався передчасним. Приголомшливий зліт Зеленського, звісно, пояснюється не тільки помилками Порошенка зокрема і хибами старої української політичної еліти в цілому. Фактор Зеленського поки, однак, залишається малодослідженим. Він не піддається простому поясненню і ще чекає на свою всеосяжну інтерпретацію.

Автори
  • Андреас Умланд, політолог, головний науковий співробітник Інституту євро-атлантичного співробітництва у Києві

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний