Південна Корея: справжні причини грандіозного зростання

Південна Корея є унікальною країною з точки зору економічного зростання. За 1960-2010 ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності  зріс у 25 разів й на сьогодні складає 36,6 тис. дол.  Зараз Корея – високорозвинена країна, член «Великої двадцятки», 11 економіка світу за розміром.  Корея часто приводиться, як приклад успішного дирижизму – втручання держави в економіку. Олександр Жолудь уважно вивчив сучасну економічну історію Кореї й знайшов відповідь на питання, чи справді державне втручання було так корисне для економіки. 

Бажаєте, щоб наступний парламент був кращим? Підтримайте проект VoxUkraine «Коефіцієнт корисності депутатів»

Республіка Корея, або як частіше її називають після Корейської війни 1950-53 років, Південна Корея продемонструвала один з найкращих  економічних результатів у світі у другій половині ХХ сторіччя.  За 50 років ВВП на душу населення у постійних цінах (тобто виключивши інфляцію) за паритетом купівельної спроможності (ПКС) зріс у 25 разів. Країна, що починала на одному рівні з тогочасним Китаєм [1],  на сьогодні має ВВП за ПКС на рівні 36,6 тис. дол.

Таке значне і тривале зростання безумовно викликало зацікавлення економістів. Це може здатись дивним широкому загалу, але на сьогодні в економічному середовищі немає консенсусу щодо того, що саме допомогло Кореї досягти подібних успіхів. Метою цієї статті є спроба опису факторів та політик, що мали вплив на розвиток корейської економіки, та можливі уроки для України.

Розвиток економіки Кореї зазвичай поділяють на 3 періоди: імпортозаміщення, експортоорієнтованість, індустріалізація.

Перший період, 1953-1961: «імпортозаміщення»

Після закінчення війни південна Корея була біднішою за більшість країн Африки, не кажучи вже про Європу. Більшість капіталу та земель до незалежності були у власності японських колонізаторів. Ці активи було конфісковано на користь держави і приватизовано після закінчення Другої світової війни, часто покупцями були потужні родинні групи зі зв’язками.[2] Першою спробою запуску економічного зростання була популярна на той момент ідея імпортозаміщення – «самодостатності» економіки. Для її реалізації уряд запровадив високі (до 77% ціни) імпортні тарифи, імпортери мали отримати спеціальний дозвіл на завезення продукції, одночасно існувало декілька обмінних курсів. Ця політика дала нажитись низці наближених до влади бізнесменів, які пізніше сформували «родинні корпорації» або чеболі, але як політика вона була провальною – середні темпи зростання в цей час були на рівні 5,5%, що дуже мало для країни, яка відбудовується після війни. Не допомогла навіть безповоротна фінансова, технічна та гуманітарна допомога від США, яка становила до 10% ВВП Кореї на рік – з 1954 по 1960 роки в середньому понад дві третини щорічного імпорту фінансувались допомогою США. У 1960 році відбуваються чергові президентські (та віце-президентські) вибори, у яких із великим відривом перемагає 85-річний президент Лі Синман. Вибори проходили зі значними порушеннями і спричинили масові студентські протести (армія відкрила вогонь по протестувальниках, убивши 180 і поранивши тисячі цивільних), що призводять до повалення режиму Лі Синмана. Результатом була короткотривала «друга корейська республіка», яку менш ніж за рік повалила військова хунта на чолі з Пак Чон Хі, який очолив країну.

Другий період, 1962-1972: «експортоорієнтованість»

Пак Чон Хі був непримиренним противником комунізму, що не завадило йому активно впроваджувати державне втручання в економіку, створення та імплементацію п’ятирічок та незаконне переслідування політичних опонентів. На першому етапі він спробував проводити активну боротьбу з корупцією та бізнесменами, наближеними до попередньої влади, проте до якихось значних «посадок» не дійшло, а зв’язок між великим бізнесом і владою лише посилився. Від провальної політики імпортозаміщення перейшли до орієнтації на експорт.

Дуже важливо розуміти геополітичну ситуацію початку 60-х років: Корея покращує стосунки з колишнім колонізатором – Японією (Японія виплачує багатомільйонні компенсації) та в обмін на військову та політичну підтримку дій США у В’єтнамі отримує доступ до закупівель, що їх здійснювали США для ведення кампанії. Наприклад, за оцінкою Kim (цитовано за цим джерелом, оригінальна стаття 1970 року недоступна онлайн), доходи Кореї від контрактів, пов’язаних із війною у В’єтнамі, склали у 1967 році 185 млн дол. або біля 4% ВВП країни за цей рік.

Закупівлі не лише надавали валюту для придбання сучасного імпортного обладнання, а й створювали гарантований ринок збуту та допомагали отримати навички, які потім можна було використовувати у інших проектах. За даними Glassman and Choi, 21% будівельних робіт у 1965-1969 було на замовлення США. Проекти будувались цивільними компаніями у складі чеболів. Наприклад, Хюндай будував дорогу Паттани-Наратхиват у Тайланді у 1965 році, якою мали постачатись війська та припаси до В’єтнаму. В результаті, джерелом від 40% до 60% валового нагромадження основного капіталу (ВНОК) були контракти публічних закупівель з боку США та фінансова і гуманітарна допомога США наприкінці 1960-х років.

Новий уряд продовжив активно втручатися в економіку, але змінив акценти цього втручання. Тарифи на імпорт було знижено, натомість бізнеси, що виконували встановлені експортні квоти, отримували доступ до субсидованих кредитів та інших переваг. До 1967 року існував перелік дозволених товарів для імпорту (решта – заборонені. Їх можна було ввозити лише за наявності спецдозволу та були обмеження щодо купівлі твердої валюти на ці цілі), але під зовнішнім тиском з 1967 року уряд змінив політику на зворотню – перелік заборонених товарів.

Кредити експортерам видавали як іноземні банки під держгарантії, так і держава через ренаціоналізовані банки. Основний розвиток промисловості йшов через працемісткі виробництва, які могли залучати робочу силу з сільського господарства. Якщо у 1963 році у с/г вироблялось 43,1% ВВП та було зайнято 63,4% робочої сили, то у 1970 ці показники становили 26,7% та 50,4% відповідно. Стимулювання експорту було успішним як в абсолютному, так  і у відносному вимірах: зростання експорту з 55 млн дол. у 1962 (2,4% ВВП) до 1,6 млрд дол. у 1972 (15% ВВП). Структура експорту змістилася з с/г продуктів та мінералів на товари легкої промисловості – трійку товарів-лідерів у експорті у 1970 року склали текстиль (40,8% експорту), фанера (11%) та перуки (10,8%). В цілому працемісткі товари легкої промисловості складали понад 70% експорту – тобто країна у повній відповідності з класичною теорією міжнародної торгівлі використовувала свою конкурентну перевагу. Основними торговельними партнерами Кореї були США (47,3%) та Японія (28,1%).

Експорт зростав дуже високими темпами – у 1963-1969 роках середнє щорічне зростання було на рівні 35%, у той час як імпорт зростав в середньому на 22% щороку. Водночас варто зауважити, що весь цей період чистий експорт лишався від’ємним з середнім рівнем у -6,9% ВВП у 1962-1971. Підтримання такого постійного і значного зовнішньоторговельного дефіциту вимагало припливу зовнішнього капіталу – спочатку фінансової допомоги, потім – інвестицій та боргу.

Через те, що для отримання більшості державних стимулів необхідно було мати значні обсяги виробництва та експорту, відбувалася концентрація бізнесу та розвиток чеболів. Кредитна підтримка уряду не завжди була успішною, що часто вимагало витрат додаткових ресурсів на порятунок провальних проектів. Для генерації доходів для забезпечення таких витрат уряд надавав успішним компаніям захист шляхом обмеження входу на ринок нових учасників. 4 спроби змінити законодавство на користь дерегуляції та конкуренції у цей період зазнали невдачі.

У 1960-ті роки корейські фірми активно інвестували у нові активи – темпи зростання валового нагромадження основного капіталу зросли з 10,5% на рік у першій половині десятиріччя до 33,2% у другій. Компаніям не вистачало власних коштів на такі інвестиції і вони активно нарощували борги – відношення власного капіталу (net worth) до активів упало з 51,6% у 1965 році до 23,3% у 1970, з’явилася велика частка компаній, які мали позитивний cash flow, але критично залежали від продовження кредитних ліній та обігу власних векселів. Коли компаніям не були доступні банківські кредити, вони позичали на внутрішньому нерегульованому фінансовому ринку [3] , часто під значні відсотки.

Третій період, 1973-1979: «розвиток важкої та хімічної промисловості»

У липні 1971 Федерація корейської промисловості (представник інтересів великих компаній), звернулася до президента Пака з проханням викупу державою боргів проблемних компаній. Останньою краплею у накопиченні проблем була 17-відсоткова девальвація національної валюти у попередньому місяці, яка призвела до зростання вартості обслуговування валютних кредитів. Розглядалась можливість банкрутства таких фірм, але через побоювання зупинки зовнішніх інвестицій у випадку гучних банкрутств було обрано можливо дорожчий, але більш політично прийнятний варіант. Минуло трішки більше року, і уряд видав указ (т.зв. Указ 3-го серпня), яким усі старі борги компаній перед нерегульованим фінансовим ринком було замінено на борг з єдиною ставкою (1,35% на місяць) який необхідно було виплачувати 5 років після початкового трирічного періоду без сплат. Короткотермінові борги перед банківською системою було замінено на уніфікований борг (8% річних, 3 роки пільгового періоду, 5 років виплат). Реальні відсоткові ставки були практично нульовими або від’ємними – річна інфляція у 1971-1974 роках становила відповідно 13,5%, 11,7%, 3,2% та 24,3%.

Отже, відбувся перерозподіл вартості на користь позичальників за рахунок формального та неформального фінансового сектору, від якого виграв передусім великий бізнес, у той час як малий і середній було значною мірою обмежено у можливостях отримання кредитів. Проте і великому бізнесу це принесло лише тимчасове полегшення – зменшення кредитних виплат призвело до опортуністичного нарощування нових боргів.

Окрім прямої кредитної підтримки великого бізнесу уряд запровадив мораторій на обслуговування боргу компаній перед неофіційними фінансовими ринками. У компаній, які не бажали спрямовувати інвестиції у обрані державою галузі, не лише зникав доступ до фінансування (банківська система перебувала під контролем уряду), а й виникали проблеми з податковою та обмеження на отримання ліцензій, що закривало для них доступ на перспективні ринки. Багато компаній створили надлишкові виробничі потужності, які не могли використовувати через брак попиту на відповідні товари.

У січні 1973 року Пак Чон Хі оголосив «декларацію про розвиток важкої та хімічної промисловості» (англ. Heavy and Chemical Industry, HCI). 1970-ті були піком державного втручання у діяльність корпорацій. До цього стимулювання експорту не обирало види промислової діяльності, які треба підтримувати. Перехід до прямої підтримки галузей був наслідком трьох основних чинників (за Anne O. Krueger (1995)):

1) зменшення військової присутності США, яке зумовило необхідність у розвитку власного ВПК;

2) зростання зарплат через загальне зростання економіки, яке зробило працемісткий експорт менш конкурентним. Зростання країн-сусідів зі схожими працемісткими виробництвами;

3) наявність великого дефіциту поточного рахунку платіжного балансу, незважаючи на стимулювання експорту, у тому числі через використання імпортних ресурсів у виробництві.

Скорочення фінансової підтримки з боку США означало, що зовнішньоторговельний дефіцит необхідно терміново скорочувати, бо зникало джерело його фінансування.

Відбувалося створення державних промислових підприємств, одним із найбільш відомих прикладів яких є POSCO (Pohang Iron and Steel Company) – металургійний завод, побудований на кошти, надані Японією в рамках програми порозуміння між колишніми метрополією та колонією. Угоду про кредит, фінансову і технічну допомогу було підписано у 1969 році, випуск сталі почався у 1972. Підприємство було приватизовано наприкінці 1990-х, і на сьогодні це четвертий найбільший виробник сталі у світі.

У цей період ВВП Кореї зростав найшвидше (11% на рік у 1973-1979рр. проти 9,6% у 1963-1972), хоча опоненти втручання держави зауважують, що основне зростання було викликане загальним експортним спрямуванням економіки та припливом прямих іноземних інвестицій, і його темпи могли б бути вищими без втручання держави. Необхідно зазначити, що у 1980 році відбулося перше падіння ВВП за майже тридцять років. На це безумовно вплинуло вбивство Пак Чон Хі та другий нафтовий шок, але уповільнення було наочним і до цих подій.

1979-2017: усунення помилок

У 1979 році відбулася низка подій, які спричинила кризу і змусили уряд рухатись від підтримки конкретних компаній до створення більш рівних умов – процес, який триває досі. По-перше, відбувся другий нафтовий шок, що завдав удару по хімічній промисловості – одній із галузей зі значною державною підтримкою. По-друге, пришвидшення інфляції до 18,3% у 1979 та 28,7% у 1980 через великий бюджетний та зовнішньоторговельний дефіцити і викривлення цін державною політикою призвели до дефіциту багатьох споживчих товарів. По-третє, 26 жовтня 1979 року було скоєно успішний замах на президента Пак Чон Хі, диктатора, який практично одноосібно вирішував тактичні і стратегічні питання розвитку економіки. По-четверте, через посуху в 1980 році був дуже поганий врожай, ВВП вперше з 1953 року показав падіння – на 1,7%.

До влади прийшла чергова група військових на чолі з Чон Ду Хваном, яка, побоюючись відновлення військового конфлікту з Північною Кореєю, запровадила надзвичайний стан. У відповідь почастішали протестні виступи студентів та пересічних громадян проти політичної диктатури та засилля чеболів – наприклад, повстання у Кванджу у травні 1980 року, придушене армією, внаслідок якого загинуло понад півтори сотні людей. Почалися протести профспілок. Протестувальники досягнуть успіху лише у 1996, коли колишнього президента Чон Ду Хвана буде засуджено на пожиттєвий термін зокрема за надмірне використання сили у придушені протестів.

На початок 1980-х рівень ВВП на особу у постійних доларах 1990 року в Кореї був приблизно такий, як у сучасній Україні. Радники Чон Ду Хвана пояснили безперспективність продовження політики активного втручання держави в економіку – Корея на цей момент наблизилась до технологічного фронтіру, а її економіка ускладнилась настільки, що передбачити успішність того чи іншого втручання стало практично неможливо. Тому відбулася поступова економічна лібералізація. Вона не завадила подальшому економічному зростанню – з 1981 по 1997  (рік Азійської фінансової кризи) – середньорічний ВВП зростав на 9,1%. Імпортні мита було знижено, нові державні проекти у промисловості не запускались, бізнес отримав більш рівний доступ до кредитів.

Проте, як стало зрозуміло особливо після Азійської кризи 1997 року, у країни лишились значні структурні дисбаланси. Банківська система досі має проблеми зі значними обсягати кредитів, виданих під тиском влади великим корпораціям, деякі з яких (напр., Деу) – збанкрутували. Керівництво чеболів звинувачують у хабарництві, фінансових махінаціях, ухиленні від сплати податків та впливі на владу – останніми роками такі судові вироки винесено керівникам таких великих компаній як Самсунг, СК, Хюндай, Хангва та Лотте. Водночас голови великих чеболів після засудження отримують амністію – як це було з Лі Кун-хі (Самсунг) або Чонг Монг-ку (Хюндай). Наприкінці 2016 року оголошено імпічмент першому президенту-жінці Пак Кин Хє за звинуваченнями у корупції.

1953-1979: три декади державного втручання

Чи мала така політика позитивний вплив на економічне зростання – немає єдиної думки. Більшість погоджується, що на етапі імпортозаміщення втручання мало негативний вплив, про що свідчать помірні темпи зростання ВВП незважаючи на масовану фінансову зовнішню допомогу. Державні обмеження на імпорт не дали ані прямого ефекту зменшення зовнішньоторговельного дефіциту, ані істотного зростання промисловості. Ситуація змінилась лише при переорієнтації на зовнішню експансію.

Періоди експортоорієнтації та розвитку важкої промисловості є схожими у тому сенсі, що в обох періодах було активне втручання держави, але вони істотно різняться механізмами такого втручання. У першому випадку будь-який експортер отримував доступ до преференцій за виконання встановлених експортних планів – кредитів з нижчою ставкою, твердої валюти, податкових пільг тощо. Тому розвиток галузей відбувався за ринковими законами – країна спеціалізувалася на товарах легкої проимсловості, у яких мала конкурентну перевагу – дешеву робочу силу. Коли ж держава узялася за розвиток важкої та хімічної промисловості, головною метою було не отримання максимального прибутку, а її обороноздатність. Тому застосовувалась політика прямої підтримки конкретних виробництв і підприємств – уряд установлював для них нижчі за ринкові ціни матеріалів, спрямовував інженерів та іншу кваліфіковану робочу силу. Це призвело до запровадження контролю і над споживчими цінами, появи дефіциту споживчих товарів та чорного ринку, а врешті-решт уповільнення економічного та експортного зростання.

Варто зауважити, що розділення на табори за точкою зору на роль держави у розвитку Кореї зовсім не відбиває поділ за економічними школами чи національністю авторів. Так, яскравим пропонентом ролі держави у розвитку Кореї була  Alice Amsden зі своєю книгою Asia’s Next Giant: South Korea і навіть якоюсь мірою представники Світового банку (дослідження вітає втручання держави лише у випадках, де є проблеми для ринку, наприклад, асиметрична інформація при кредитуванні, проблеми досягнення економії на масштабах за конкуренції тощо). Опоненти зазначали, що при розрахунку за наявними світовими цінами продуктивність важкої та хімічної галузей лишилася нижчою за продуктивність легкої промисловості, розвиток якої стримувався у 1970-ті (Yoo Jung-ho, 1990), імпорт країнами ОЕБР з Кореї виріс у 1970-ті менше, ніж з Тайваню, який мав схожу структуру експорту, але не здіснював значного державного втручання у цей період. Безумовною складністю оцінки є відсутність досконалого «контрольного варіанту» з яким можливо було б порівняти Корею. Усі контр-історичні оцінки базуються на тих чи інших припущеннях, які неможливо однозначно довести.

В цілому за весь період можна визначити такі фактори, які мали значний вплив на розвиток економіки Кореї:

• Ринкова економіка навіть зі значним державним втручанням у довгостроковій перспективі виграє у адміністративно-командної системи – розрив між ВВП на душу населення південної та північної Корей у 1950 році був мінімальним. У 2008 році (остання наявна оцінка для КНДР) він становив 18 разів
• Державне втручання визначило економічну структуру економіки та промисловості Кореї. Не можна однозначно твердити, чи була б структура кращою або гіршою, але вона безумовно була б суттєво іншою
• Значна іноземна допомога від США та Японії та відкриття ринків цих країн для корейських товарів. Приплив коштів дозволив мати постійний зовнішньоторговельний дефіцит у 1950-1997 роках
• Значні вкладення в інфраструктуру. Додана вартість у будівництві у 1953-1979 роках у середньому становила 7,8% усієї доданої вартості в економіці, у період розвитку важкої промисловості – 11%. В Україні у 2001-2010 роках цей показник склав 3,6%.
• Значне зростання якості робочої сили через розвиток освіти, охорони здоров’я, соціального захисту.
• Високий рівень (примусових) внутрішніх заощаджень, що, разом з зовнішнім капіталом, дозволяв фінансування капіталомісткості економіки. Зокрема, відсутність пенсійного фонду [4] змушувала людей багато заощаджувати на старість. Реальні ставки за депозитами населення у 1960-70-х були переважно від’ємними через обмеження на розмір ставки та високу інфляцію. Іноді держава втручалась із перерозподілом на користь боржників (див. “указ 3 січня” вище у тексті)

Зазвичай економісти виділяють два типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний. Перший полягає у збільшенні кількості ресурсів, що використовуються – капіталу, робочої сили тощо. Другий означає більш ефективне використання наявних ресурсів. Європейські країни та Північна Америка розвивались переважно за рахунок інтенсивного зростання – появи нових, більш ефективних технологій. Водночас, СРСР періоду індустріалізації був наочним прикладом екстенсивного зростання – за рахунок витіснення людей на роботу в промисловості міст (зокрема картковою системою), вичавлювання приватних заощаджень (робота Торгсін з купівлі золота під час Голодомору), примусові заощадження та купівля західних заводів та іншого сучасного капіталу. Проблема з екстенсивним зростанням в тому, що у певний момент ресурси закінчуються. Так, можна подвоїти робочу силу, залучивши жінок до  виробництва, покращити її якість програмами лікнепу та освіти, проте навряд чи можна очікувати залучення усіх – від немовлят до літніх людей – до виробництва або навчання всіх до рівня кандидатів чи докторів наук. Саме тому після вичерпання ресурсів зростання в СРСР значно уповільнилось, що й призвело врешті до падіння радянської імперії.

У 1970-1980-ті роки значна частина західних економістів вважала «Східні економічні дива» результатом повторення західного шляху, тобто зростання ефективності. Проте у 1990-х, після зупинки економічного зростання Японії та фінансових проблем Кореї, стала домінувати думка, що їхній успіх був результатом сприятливих умов (зокрема політичних) зовнішньої торгівлі, поєднаних зі значною мобілізацією ресурсів. Так само, як і у СРСР, така мобілізація дозволяє тимчасово мати значні темпи економічного зростання просто за рахунок нарощення факторів виробництва.

Уроки для України

Україна навряд чи зможе напряму скопіювати досвід Південної Кореї через низку економічних та політичних обмежень:

• Відсутність резерву робочої сили. Немає значної кількості молоді, яка б із менш продуктивного сільського господарства переходила у промисловість. Малоімовірним є те, що молодь погодиться працювати по 10-12 годин на день за незначну зарплату. У Кореї у 1980 році (тобто після закінчення значного прямого державного втручання) у с/г було зайнято 34% усіх працюючих, у 1963 їх було 63,4%; в Україні у 2012-2015 роках цей показник становив в середньому 17,3%.
• Значний рівень бюджетних видатків на соціальний захист, який вимагає значного податкового навантаження. У випадку надання преференцій галузям та фірмам навантаження на решту економіки лише зросте. Старіння населення вимагатиме додаткового підвищення соціальних та медичних витрат.
• Низький рівень заощаджень і низька імовірність примусової мобілізації коштів
• Відсутність значної зовнішньої підтримки – корейська економіка перебувала у зовнішньоторговельному дефіциті з 1953 по 1997 рік за рахунок допомоги США і Японії у 1950-1960-ті та ПІІ та кредитів у пізніший період, а також сприяння доступу на ринки США та Японії.
• Політична неприйнятність диктатури та подальшого зрощення держави і великого бізнесу.

Примітки: