Подкаст «Відбудова» з Данилом Мокриком: що потрібно, щоб у українців з'явилася довіра до судів

Подкаст «Відбудова» з Данилом Мокриком: що потрібно, щоб у українців з’явилася довіра до судів

Photo: ua.depositphotos.com / rclassenlayouts
23 Серпня 2023
FacebookTwitterTelegram
9412

У черговому випуску подкасту «Відбудова» ми поговорили з журналістом-розслідувачем Данилом Мокриком про те, як забезпечити доброчесність суддів та повернути довіру до судової системи.

Увага суспільства – це світло, яке тримає на виду все, що відбувається в будь-якому державному органі. Якщо уваги немає, падає темрява, і у темряві відбуваються недоброчесні вчинки. Проблема у тому, що традиційно увага суспільства до судової гілки влади значно менша, ніж до Верховної Ради, міністерств, Президента. Парламент та Президента обирають українці, Кабмін є певною похідною від цього вибору, а судова гілка влади дуже закрита і не має прямого зв’язку з суспільством. До того ж, коли йде передвиборча кампанія, люди знайомляться з кандидатами у депутати, на посаду президента – це постійне шоу, а судова гілка влади не виборна, тож суспільство не відчуває зв’язку з цими людьми. Незрозумілі абревіатури ВККС, ВРП, ОАСК викликають у людей бажання позіхати.

Брак уваги до судової гілки влади я відчуваю за своїми матеріалами. Робиш матеріал про проблеми, пов’язані з судами, і наперед знаєш, що він матиме значно менше переглядів, ніж матеріал про якогось народного депутата чи про Зеленського. 

Така байдужість до судових тем – це перша передумова для того, щоб там відбувалися погані речі. Люди дуже люблять приказку «Риба гниє з голови», але риба починає гнити тоді, коли ти не стежив за тим, у якому стані вона перебуває. Коли ти її просто десь лишив, вона починає гнити, а з якої частини тіла – це вже десяте питання. 

Критичні точки судової системи 

Якщо взяти всю масу судових рішень в Україні, то більшість із них нормальні. Навіть якщо згадати скандальний не так давно ліквідований Окружний адміністративний суд міста Києва. У медійне поле він потрапляв завдяки диким рішенням, які він іноді приймав. Але 90% його рішень – це  банальні речі, про які не говорили в ЗМІ. Наприклад, задоволення позовів до Пенсійного фонду про перерахунок пенсій. Тобто звичайний громадянин, звернувшись до суду зі звичайною проблемою, має гарні шанси отримати нормальне рішення. Тому люди, які отримали позитивне для себе рішення суду, можуть навіть не розуміти, в чому проблема.

Однак є критичні точки – рішення, які, характеризують систему в цілому, чи якийсь конкретний суд, чи якогось конкретного суддю. І ці рішення важать значно більше, ніж основна маса рішень, до яких немає запитань. Тобто ми говоримо не про статистику, ми не кажемо, що 90% рішень суду – кошмарні. Ні. Ми говоримо про те, що ті рішення, які є визначальними для характеристики судової системи, – вони демонструють біду.

Хто відповідає за рівень довіри до судової системи

Довіра до судової системи має бути клопотом суддів. Перш за все вона має формуватися самими  судовими рішеннями. Якщо до цих рішень є запитання, якщо вони видаються дивними – то для судової гілки влади має бути нормальним виходити і пояснювати суспільству певне рішення. Наприклад, минулого року суддя Чехії виправдав колишнього прем’єр-міністра, кандидата на посаду президента Чеської Республіки, Андрея Бабіша. Це викликало певне збурення в суспільстві. Тоді суддя, який це рішення ухвалив, вийшов на прес-конференцію і детально пояснив своє рішення. Це має бути нормою. Мені спадає на думку спроба вже колишнього глави Конституційного суду Олександра Тупицького після скандальних рішень щодо скасування декларування вийти на прес-конференцію зі спробою це пояснити. Воно мало дещо карикатурний вигляд, але загалом ця спроба – це правильний рух, такі рухи в нас повинні бути.

А у нас немає цієї норми комунікації з суспільством. Великі зарплати для суддів – це логічно, бо щось має забезпечувати їхню незалежність, однак це гроші тих людей, перед якими судді, очевидно, мають певний обов’язок пояснювати свої дії. У нас же навпаки, “я вам нічого не винен” могло би бути гаслом судової системи. “Я не буду коментувати свої рішення, я не буду нічого пояснювати. Пишіть запит, якщо вас щось цікавить” і так далі. 

Крім того, є питання до поведінки суддів. Суддя має бути незаперечним авторитетом. Але якщо він у розмові з патрульними розповідає, що він для них цар і бог, якщо напивається і сідає за кермо, і це призводить до смерті людини, він фактично вбиває людину, як глава Макарівського райсуду Олексій Тандир… То який ти можеш мати авторитет у суспільстві?

Самі судді повинні бути зацікавлені в тому, щоби будь-хто з них, хто порушує закон,  був покараний. Натомість у них часто працює цехова солідарність. Якщо згадати кар’єрний шлях судді Олексія Тандира, то в нього була справа, де він допомагав відмазувати іншого суддю за п’яне ДТП. Поки судді не будуть самі займатися очищенням судової гілки влади, то яка може бути довіра? За них над їхньою репутацією ніхто працювати не буде. Ми, журналісти зокрема, говоримо про проблеми, тому що ми не прес-служба судової гілки влади. Ми не для того, щоб хвалити, ми  для того, щоб діагностувати хвороби і говорити про те, що їх необхідно лікувати. 

Про баланс між контролем суддів і їхньою незалежністю 

Дуже складно знайти баланс між гарантіями незалежності суддів та якимось контролем за ними і  невідворотністю покарання. 

Для забезпечення їхньої незалежності, щоби на них не могли тиснути, судді повинні мати високу зарплату, гарантії певної недоторканості, зокрема гарантії терміну перебування на суддівській службі. З іншого боку, потрібно забезпечувати невідворотність покарання. 

Є позитивні зміни: поточний склад Вищої ради правосуддя показує себе принциповіше, ніж попередній. Вони дають дозвіл на арешт ексголови Верховного суду Князєва, на арешт судді Тандира… Однак, я зараз спостерігаю і таку річ: багато хто намагається через справу Князєва дискредитувати саму концепцію конкурсів на державні місця. Кажучи, дивіться до чого призводять всі ваші конкурси. При тому забуваючи, що Громадська рада доброчесності мала тільки консультативну роль у відборі суддів до Верховного суду. Її негативні висновки ігнорувалися. Власне ілюстрацією цього є новий голова Верховного суду Станіслав Кравченко, про якого ГРД надала негативний висновок. Цей висновок був проігнорований Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

З іншого боку, бувають також спроби дискредитувати конкурсні відбори, де залученість громадськості чи міжнародних експертів є значно вагомішою.От, мовляв, ви обрали, а бачите, ця людина все одно потім виявилася залученою до корупції. Тут треба пояснити, що конкурсні відбори, які зосереджуються на доброчесності кандидатів, не можуть гарантувати, що ця людина залишатиметься доброчесною все життя. Вони свідчать, що на даний момент ця людина має гарну репутацію. Але це не гарантія, що завтра людина не вчинить негідно. Доброчесність — це не є щось, що в людини є раз і на все життя, це щоденна боротьба зі спокусами. І ти можеш цю боротьбу успішно вигравати впродовж років, а потім колись піти хибною стежкою. Це не дискредитує конкурсний відбір і не дискредитує поняття доброчесності.

Зміни знизу вгору

Якщо говорити про запит на справедливість, то у нас це не вперше. Він був у 2004-2005 рр., у 2013-2014 рр., він є і зараз. Після Помаранчевої Революції держава змінилася. Після Революції Гідності держава змінилася. І зараз вона теж зміниться. Але, звісно, ми очікували значно більшого. Це відбувається тому, що справедливість, як і доброчесність, є питанням щоденної боротьби проти спокус. У кожного на своєму рівні. Якщо хтось пише гнівні коментарі в Інтернеті, а сам продовжує брати дрібні хабарі чи “домовлятися”, то ці всі гнівні коментарі ні про що. 

Кожен має на своєму рівні: а) вимагати справедливості, б) відмовлятися від будь-якої участі у будь-якій корупції, в) відстоювати свої права. 

На жаль, я знаю людей, які обурюються тим, що у нас корумпована держава, і при тому самі беруть участь у корупційних практиках. У мене таке враження, що вони не розуміють чи не хочуть розуміти, що це так не працює. Якщо ти своєю участю підтримуєш цю систему, то нічого не зміниться.

За підтримки

Автори
  • Данило Мокрик, журналіст-розслідувач
  • Юлія Мінчева, лідерка проектів Budget Watchdog, Клуб редакторів VoxConnector, авторка та ведуча подкасту «Що з економікою?»

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний