Подкаст «Відбудова» з Романом Ніцовичем: хитка стійкість української енергетики

Про західну допомогу з енергетичним обладнанням

Потік західної технічної допомоги не припиняється з самого початку повномасштабного вторгнення, коли почалися перші удари по енергетичних об’єктах. Питання в пріоритетності.

Наразі найважливішими, звісно, є генератори. До зими уряд має амбітні плани забезпечити такими резервними джерелами живлення всі об’єкти критичної інфраструктури: від шкіл, лікарень та адмінбудівель до всіх(!) систем тепло- та водопостачання. 

Тут варто розуміти, що нам потрібна техніка різного роду, адже, наприклад, для шкіл підійдуть знайомі вам невеликі генератори, а для промислових насосів вони вже будуть завбільшки з велику кімнату. 

Окрім того, що потреби різні, вони ще й постійні. Навіть за уявної ситуації відсутності ударів, усе одно потрібно доводити до ладу вже пошкоджені об’єкти. Так, турбіну для електростанції не можна просто купити, як павер-банк. Тому для її ремонту чи заміни Україна або просить надати об’єкт із законсервованих електростанцій дружніх країн, або закуповує (також часто за зовнішньої фінансової підтримки, – прим. ред.) за окремим замовленням, що вимагає дуже багато часу. 

Звісно, без гуманітарної допомоги все це було б неможливим.

Про ризик дефіциту палива

Сценарій, за якого критично не вистачатиме палива через зростання попиту на генератори, є малоймовірним. Перші побоювання стосовно цього почалися ще в листопаді 2022 року, хоча й тоді попит суттєво не змінився (10-15% зростання). 

Справа в тому, що типове споживання пального побутовим генератором можна порівняти з буденним споживанням легкового автомобіля в місті. Тому раптове збільшення попиту на буде настільки «шоковим».

Наразі ж існує ще менше причин переживати стосовно дефіциту палива, адже за два роки в нас уже повністю перебудували логістику, паливо розосереджене на різних складах, а ринок конкурентний та не монополізований, тому він може задовольнити й більші обсяги попиту.

Про 3D модель

Наразі енергетичний дискурс крутиться довкола поняття «диверсифікація». Мова зазвичай йде про розділення енерговиробництва та плани України щодо будівництва нової інфраструктури. Це ж поняття входить у так звану «3D для української енергетики», що включає в себе диверсифікацію, декарбонізацію та децентралізацію.

Диверсифікація означає, що енергетика країни не залежить від якоїсь однієї технології або джерела енергії. Якщо ми говорим про електроенергію, то попри невеликий перекіс в сторону атомки, з цим в Україні ще до війни все було гаразд.

Наш енергетичний мікс доволі гармонійний. Понад 70% всієї електроенергії вироблялося за допомогою АЕС та відновлювальних джерел енергії, – небагато країн можуть таким похвалитися. Однак, це ще не ідеал, і нам треба пришвидшуватися у відмові від вугільної енергетики до більш чистої, тобто рухатися в сторону декарбонізації, – скорочення викидів вуглецю.

Звісно, все, що може бути відновленим з вугільних електростанцій, має бути відновлене, але в довгострокових планах країни розширення потужностей цього виду генерації відсутнє. Це не є економічно раціональний рішенням, та й на подібне будівництво навряд чи будуть виділені кошти партнерів, адже подібні рішення не вписуються у західні прогресивні тренди енергетики.

Накінець, децентралізація. Наша енергетична система прийшла у спадок від радянської «гігантоманії»: величезні ТЕЦ, АЕС, лінії електропередач високої напруги, створені аби доставити електроенергію до кінцевого споживача. Це антонім децентралізації. Ідея децентралізованої, розподіленої генерації ґрунтується на тому, щоб вона була максимально близько до споживання, – «тут виробили, тут і спожили».

Внаслідок такого підходу високовольтні лінії та величезні установки стають непотрібними, натомість зростає роль операторів систем розподілу та нових гравців на ринку: агрегаторів, установок зберігання та просьюмерів (тобто тих споживачів, що самі виробляють електроенергію, частково покриваючи свій попит та, навіть, продаючи залишок на ринку). 

Така модель енергетики вже «зашита» в наше законодавство та відповідає сучасним європейським правилам.

Про майбутнє тарифів на електроенергію

Уряд підвищив тариф на електрику для населення з 1 червня на 64%. З точки зору довгострокових цілей по розвитку галузі це є «напів кроком».

Логіка така: якщо держава директивно встановлює низьку ціну електроенергії для населення, хтось недоотримує ці кошти та фіксує збитки. В нашому випадку це дві державні компанії – «Енергоатом» та «Укргідроенерго», які фактично дотують місцевих постачальників. Постійний дефіцит коштів заважає залучати інвестиції, відновлювати, модернізовувати та будувати нові станції та розподільчі системи. Більшість таких об’єктів ми отримали ще в спадок від СРСР, і останні 30 років просто продовжуємо паратизувати на цьому спадку, не маючи коштів запропонувати щось взамін. 

Цьогорічне підвищення ціни дещо знижує розрив між встановленою та реальної ринковою вартістю електроенергії, яка наразі мала б бути як мінімум 5-6 грн/кВт∙год, тому дещо «згладжує кути» збитковості. 

Звісно, з війною реальні доходи населення зменшуються, особливо у бюджетників та вразливих верств населення, тому поки про встановлення ринкової ціни електроенергії мова йти не може. Однак на майбутнє нам варто розуміти, що євроінтеграція вимагатиме піти на цей крок. 

В європейських країнах ціна електроенергії може доходити до 0.40 євро/кВт∙год. Вона також часто є регульованою та зниженою, але тільки для реально вразливих споживачів, де сама «вразливість» має чіткий визначений набір критеріїв. 

При цьому, навіть у випадку такого захисту окремих верств населення, держава все одно має компенсувати  різницю виробникам або постачальникам. А українську щедрість «захищати одночасно всіх» низькими тарифами не можуть дозволити собі навіть найрозвинутіші країни.

Фото: depositphotos.com/ua/