У щойно виданій англійською мовою книжці її авторка – Олеся Хромейчук, історикиня та очільниця Українського інституту у Лондоні – ділиться глибоко особистою історією втрати рідного брата на війні на Донбасі.
У певний момент у книзі авторка зізнається: «Я не люблю говорити про те, що сталося».
І все ж Олеся Хромейчук пише – мабуть, тому що не може інакше – про подію, яка поділила її життя на дві частини – до та після смерті її брата Володі у 2017 році на фронті на сході України. Авторка, яка професійно вивчає військові конфлікти та викладає історію у британському виші, ділиться особистою історією – спершу переживанням за долю брата, а згодом проживанням його смерті.
Як пише авторка, ця книга є спробою відверто зустріти власне горе і страх – та звільнитися від зародків ненависті. Вона сподівається, що книга допоможе тим, хто також втратив близьких.
«Втрата» добре написана і вільна від пафосу. Тож не дивно, що деякі читачі читають її на одному подиху. Проте книжка все-таки непроста – через глибину переживань, про які відверто пише авторка.
Інстинктивно людина відгороджується від новин про чергових загиблих на фронті – проте кожна смерть означає раптове горе для сім’ї та друзів убитої людини. Книжка спонукає вирушити у подорож цими болісними почуттями – але також віднайти, наскільки це можливо, мир наприкінці мандрівки.
Авторка одразу чітко визначає: попри існування взаємних стереотипів у різних груп українців, ніхто не думав, що почнеться війна – і вона би справді не почалася, якби не втручання Росії. Проте у цій книзі авторка не розглядає війну з Росією із професійної точки зору.
Натомість вона спрямовує аналітичний погляд на власні почуття та суспільне сприйняття смертей військових в Україні.
Спершу письменниця коротко описує історію власної родини – вона переїжджає до Британії у віці 16 років, тоді як старший брат Володя – авторитет для неї, природжений філософ, митець та поліглот – зрештою повертається до України після життя за кордоном. У певний момент він приймає рішення піти добровольцем на фронт.
Авторка поринає у збір військового спорядження для брата. Вона з гумором відзначає, як алгоритми Фейсбуку з’їжджають з глузду, уявляючи її молодою жінкою, що захоплюється театром, військовою уніформою – і має надивовижу великі стопи.
Так зіштовхуються теоретичні міркування та реальність – допомагаючи брату, Олеся йде супроти власної думки про те, що активна роль волонтерів на фронті частково звільняє державу від обов’язку краще оснащувати військових.
У 2017-му Олеся та її мати отримують страшну новину. Вони вирушають до України, щоб провести Володю в останню путь, спробувати дізнатися про останні місяці його життя і краще зрозуміти його.
Письменниця не приховує часом непростих стосунків із братом – що не є чимось рідкісним у різноманітті людських характерів, але про що ми не так часто відверто говоримо, тим більше після смерті рідних.
Далі зустрічі з волонтерами, чиновниками та політиками. Похорон, особливо військового, не є суто сімейною справою, а передбачає дотримання суспільних ритуалів. Авторка міркує про те, як правда про окрему особистість іноді губиться у спробах живих зробити смерть більш прийнятною.
Захищаючись від жорстокості, ми намагаємося знайти сенс у смерті. «Герої не вмирають» – повторюємо, щоб втриматися від розпачу.
Та у цьому прагненні реальні особистості часто зникають заради творення героїчних міфів – і вже рідні загиблого не впізнають його у журналістських текстах чи промовах політиків. Брат письменниці у неправдивому некролозі журналіста постає людиною, що покидає «ситу» Європу заради захисту України і помирає героїчною смертю.
Авторка навпаки підкреслює, що часто у смерті на лінії фронту є мало героїзму – і не утримується від, на перший погляд, не надто величних деталей. Вона згадує, що, за свідченням останнього співрозмовника Володі, його останніми словами були прозаїчні «Сука! Блядь!».
З’ясувалося, що Володя загинув, коли визначав, звідки вівся ворожий вогонь. Тобто виконував завдання, за яке мали відповідати дрони – якби вони тоді були у військових.
Олеся запитує, чи мусить смерть бути цікавою, щоб заслужити на некролог у газеті? Як відчувають себе інші військові, які є звичайними людьми, читаючи про героїзм інших? Що відчувають рідні загиблих?
У інших розділах книжки авторка описує свій шлях до глибини болю від втрати та свій острах потонути у ненависті – до «професійних» патріотрів, підкреслено «нейтральних» ЗМІ та «стурбованої» міжнародної громадськості. Письменниця також боїться втратити об’єктивність у дослідницькій та викладацькій роботі – яка, здавалось, вимагає від неї професійної відстороненості.
Та з часом вона усвідомлює, що особиста вразливість навпаки допомагає глибшому аналізу війни – і привертає увагу студентів до болю та втрат, що ховаються за сухими статистичними даними.
Олеся глибше розкриває життя брата, або радше свій зв’язок із ним, через його речі – наприклад, фото з лінії фронту, які знаходить у телефоні. І зрештою ділиться цією історією через низку театральних вистав у Лондоні та інших британських містах.
Наступним кроком стала ця книжка, видана німецьким видавництвом ibidem-Verlag у серії «Українські голоси» під загальним керівництвом доктора філософії з політичних наук Андреаса Умланда.
Своєю відверто книжкою Олеся Хромейчук нагадує, що людські стосунки та почуття часто є складними та суперечливими. Розуміння і прийняття цього може полегшити біль і самотність людини, яка переживає втрату.
Ми не завжди можемо контролювати те, що відчуваємо – але можемо обирати, до яких почуттів справді прагнемо. Замість того, щоб зосереджуватися на подоланні ненависті, письменниця намагається створити більше простору в серці для любові до брата. І відзначає, що «переважно це працює».
Придбати книжку можна наразі англійською в онлайн-магазинах або на сторінці видавництва, зокрема, тут.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
