Помилки уявлень та «неминуча» війна

Така відносність дуже часто впливає навіть на характер сприйняття та інтерпретації подій, не кажучи вже про їхню оцінку. Різні країни мають абсолютно відмінні шкали цінності миру та людського життя. Ідеологія та пропаганда є значно глибшими феноменами, ніж «націоналістичний ухил» чи «правий популізм». Формальний аналіз у політичних науках не дає очевидного розуміння того, як дискурс лідерів впливає на архетипічні стани суспільства. Глобалізація не є гарантією зниження вірогідності воєн та конфліктів, яким би очевидним це не виглядало з формально-аналітичної точки зору. 

Навряд чи доцільно переконувати українську аудиторію в очевидності того, що подібного роду помилки дорого коштують. На рівні практичної міжнародної політики невірні припущення конвертуються в неадекватні оцінки і прогнози. А вони, у свою чергу, призводять до того, що в стратегічних іграх починають перемагати ті, хто банально більш активний і агресивний. При цьому, розвинуті країни, будучи демократіями, а, отже, чутливими до суспільної думки, з легкістю опиняються в пастці наративів, які інколи стають більш зручними ширмами цнотливого пацифізму для приховування хтивої меркантильності.

Конкретно у випадку підриву Московією світопорядку через тривалу війну проти України можна побачити, що в суспільствах наших партнерів продовжують панувати певні аналітичні схеми, які потенційно генерують ризик радикальної недооцінки загроз. Перетворення ядерної держави з гіпертрофованою сировинною рентою у фашистську диктатуру є відображенням такої недооцінки. Глобальна інтеграція продовжує сприйматись як ліки від геополітичної нестабільності. І навіть зараз, після дев’яти місяців повномасштабної війни, такі недооцінки мають місце. Отже, потрібно більш прискіпливо подивитись на такі аналітичні схеми.

Глобалізація та безпечніший світ?

Думка, про те, що глобалізація привносить більше стабільності та демократії, декілька десятиліть вважалася якщо не панівною, то визначальною гносеологічною віссю. Чим більше країни залучені в глобальну торгівлю та фінанси, тим більше вони втрачають у разі зупинки потоків капіталу; падіння експорту та імпорту; блокування торговельних шляхів; руйнації активів, задіяних у міжнародному обміні; обмеження доступу до інновацій тощо. А це означає, що в разі міжнародного конфлікту втрата умовної одиниці міжнародної активності призводить до втрати значно більшої частини ВВП та суспільного добробуту порівняно з випадком умовної автаркії.

Подібна ситуація має місце і щодо демократизації. Країни, які торгують між собою, стають більш інформаційно відкритими. Це позитивно позначається на дифузії ідей і конвергенції політичних режимів. Оскільки глобальна торгівля збільшує добробут, то рано чи пізно постане питання суспільного запиту на політичні інститути, покликані гарантувати права власності, що стає фактором тиску в напрямку демократизації. Глобальна конкуренція вимагає інновацій, розвиток і поширення яких можуть іти врозріз із суспільними стереотипами, якими послуговуються автократичні режими для підтримання своєї влади.

Подібні лінії аргументів небезпідставні. Дані щодо розвитку глобальної торгівлі та військових видатків вказують, що емпіричне підґрунтя для оптимістичного погляду в майбутнє все-таки було. І це попри досвід Першої світової війни, до початку якої глобалізованість світу була значною, а торгівля, фінансова відкритість та міжнародний золотий стандарт робили ключові країни більш взаємозалежними, ніж це є зараз, навіть попри значні витрати на військо. Після Другої світової війни очевидно ситуація змінилась. Глобалізація почала поступове відновлення, а військові видатки знижуватись. Рис. 1. демонструє, що в довгостроковому періоді траєкторії глобальної торгівлі до ВВП та військових видатків до ВВП мають протилежний тренд.

Може скластися враження, що висновки про позитивні зовнішні ефекти глобалізації для геополітичної стабільності є виправданими. Причому, настільки виправданими, що виглядає очевидним оптимізм з приводу позитивних змін в автократіях чи гібридних політичних режимах. Проте їхня здатність адаптуватися до нових реалій сформувала явну недооцінку потенційних загроз. Наприклад, у 2017 році фахівці Rand Corporation опублікували звіт [1], у якому вони доходять висновку, що в перспективі наступних кількох десятиліть світ скоріше стане безпечнішим місцем. Також вони виділяють драйвери конфліктів у світі. Серед них є «ступінь економічної взаємозалежності». Він вимірюється індикаторами розвитку глобальної торгівлі. Не дивно, що так звана взаємозалежність просувалась як політичний аргумент на користь співпраці з сумнівними режимами при будівництві Північних-Південних потоків. Те саме стосується торгівлі з режимами, що порушують права людини. А доступ до фінансової інфраструктури та ринків активів сприймався як продовження гри у взаємозалежність, що підтримує стабільність. І абсолютно не дивно, що в один прекрасний момент автократії почали шантажувати демократії доступом до внутрішніх ринків чи поставками сировини.

Злий жарт ілюзії однакових цінностей

Чи можемо ми відмовитись від раціонального аналізу? Однозначно ні. Чи варто приймати факт обмеженої раціональності (bounded rationality)? Чому ні? Чи доцільно заперечувати поведінкові упередження? Ні. Але ці поняття швидше відбивають певну західну точку відліку раціональності. Вона має обмежене застосування там, де суспільство зазнає деформації з боку пропаганди, де пропаганда перш за все націлена на активацію архетипів «компенсації віковічних образ», «підняття з колін», «величі минулого». А такі архетипи вже за програмованою інерцією гартують нові радикальні виміри імперського нарцисизму. Саме це робить вкрай хитким застосування аналізу втрат і вигод у західному розумінні до вчинків, дій чи політичного курсу країн, охоплених вірусом неприкритого фашизму.

Конкретно у випадку Московії особливо загрозливою є міжнародна недооцінка ризику того, що вона не перебуває на тому ж рівні цивілізованості, на співмірному рівні сприйняття і розуміння людських цінностей. В суспільстві, де людське життя мало чого варте, рівень прийняття втрат випадає за межі раціонального підходу до аналізу втрат і вигод. США під час перших років війни у В’єтнамі в середині 1960-х послуговувались стратегією генерала Вестморленда. Її зміст полягав у тому, що після досягнення певного рівня нанесених втрат, їхнє заміщення ставатиме дедалі проблемнішим, що зрештою призведе до затухання збройної боротьби. Однак, чи була коректно оцінена точка незаміщуваності втрат? Результат відомий. Але подібною є помилка багатьох міжнародних акторів і в теперішній війні. Суспільство, охоплене вірусом ненависті, толерує втрати. А автократичний режим, маючи значні ресурси від торгівлі сировиною, може дуже довго перекладати втрати на суспільство. Значно довше, ніж це допускає будь-яке раціональне уявлення про точку незаміщуваності Вестморленда. Іншими словами, значні ресурси, тоталітарна машина, століттями культивована жертовність, московитська толерантність до втрат підсилюють один одного в масштабах, які виходять за межі західного сприйняття.

Це породжує наступну проблему: співвіднесення неявного рівня втрат з активацією внутрішнього механізму політичної конкуренції щодо деескалації. Подібним є припущення, що арешт активів низки олігархів Путіна спонукатиме до появи стійкої коаліції серед еліт, які прагнутимуть до зміни режиму. Проте у суспільстві, де ксенофобія стала рушійною силою мобілізації «сакральних сил», конкуренція в напрямку політики деескалації апріорі неможлива. Аналогічно і з олігархами. В суспільстві, де олігархи є не продуктом видової боротьби за монополізацію політико-економічної влади, а продуктом призначення за послуги режиму, навряд чи можлива коаліція на чолі з миролюбним Брутом. Іншими словами, ставка на уявні сили з низьким порогом втрат і низькою толерантністю до насильства є апріорі помилковою. Політична конкуренція в такому суспільстві можлива хіба що в напрямку ескалації чи радикалізації погроз як способу проекції сили. Альтернативи будуть не просто несумісні із самовпевненою пихою режиму. Вони не будуть піддаватися витісненню у маргінальну площину за образом «дегенеративного мистецтва». Вони будуть не більше ніж грою в культурні надбання заради завуальованого позування перед дзеркалом ординських рефлексів, набутих в процесі історичного досвіду: внутрішньоплемінна сила ватажка улусу спирається на його зовнішні перемоги.

Втім, і така проблема є лише проміжною, оскільки підводить до наступної типової помилки в поведінці міжнародних акторів. Як відомо, Чингізхан наказав своїм військовим лідерам рухатись на Захід доти, доки вони зможуть. Що вважати кінцевою метою Московії? Якщо взяти до уваги, що механізм внутрішньої політичної конкуренції за деескалацію не працює (скоріше, його просто не існує), то і обмеження щодо подальшої експансії також відсутні. Змагальність на полі суспільної уваги за більшу агресію призводить до появи ситуації, коли кожен наступний її акт спирається не на конкретну військову (чи військово-політичну) мету, а на самопідживлення. Політичне самозбереження починає ставати дедалі більш залежним від того, наскільки міцними будуть позиції у конкуренції за підвищення рівня агресії. А відсутність політичної конкуренції щодо деескалації робитиме гонитву за новими перемогами екзистенціальним задзеркаллям. Саме через це ніхто не вів перемовини з Гітлером. Тому що в суспільстві з активованими архетипами агресії та ненависті немає раціональної межі, де варто зупинитися, де прийняття втрат стає нестерпним, а гуманність до власних жертв має взяти гору над фетишами звитяг. Указана помилка в сприйнятті міжнародними акторами фінальної мети агресії Московії робить їх украй вразливими. З одного боку, до того, що їхній власний поріг втрат визначається зовсім іншими цивілізаційними шкалами. А з іншого боку, підміною раціональної оцінки ситуації самонавіюванням з приводу того, що існують якісь певні кількісні межі, досягнувши яких Мінотавр насититься.

Парадокс глобалізації?

Чи справді глобалізація є не більше ніж циклом саморуйнування? Як показано вище, сприйняття глобалізації як такої, що привносить геополітичну стабільність та демократизацію, виявилось перебільшенням. Але чи є перебільшенням припущення, що в самій глобалізації є саморуйнівний ген? Відповідь на це питання непроста. Глобалізація створює можливості. А можливості можуть розподілятися нерівномірно. Так само нерівномірно розподілені сировинні запаси. Військова міць не завжди корелює з рівнем добробуту. В процесі глобальної інтеграції певні країни отримали значні вигоди від міжнародного обміну, зміцнили свої позиції. За понад 30 років глобальної експансії торгівлі та фінансів світ став менш концентрованим з точки зору розподілу економічної міці. Рис. 2. вказує на те, що послаблення домінування розвинутих країн відбулося на користь Китаю. При збереженні довгострокової тенденції розвинуті країни можуть втратити лідерство в розподілі економічного потенціалу.

В міжнародній політичній економії вже усталеними є позиції, що відносно рівномірний розподіл економічних потенціалів призводить не до більшої стабільності, а навпаки – до більшої нестабільності [2]. Це, звичайно, не є підставою вважати, що гегемоністські концепції глобальної стабільності мають презумпцію правоти (хоча в згаданому дослідженні Rand Corporation послаблення першості США в світі визнається прямим фактором підвищення імовірності конфліктів). Втім, якщо прийняти факт оберненого зв’язку між тенденцією до багатополярності та спонуками до підтримання миру, то очевидним стає, що крихкість світу без воєн більше нагадує картельну змову провідних світових гравців-олігополістів, ніж природний вибір. І вихід когось одного з цієї «змови» загрожує усьому світопорядку.

По-суті, «вихід зі змови» і є тією силою, яка запускає геополітичну напругу, що переходить у війну. І тут відмінності шкал втрат і вигод, так само як можливості дивитись на партнера не його власними очима, відіграють велику роль. Спокуса зробити перший крок може драйвитись абсолютно ірраціональними факторами. Але очевидно, що вона живиться цілком раціональним розрахунком хижака, який більше схильний залякати жертву і отримати додатковий бонус від втрати її здатності до опору [3]. Тобто коли глобальна інтеграція створює ситуацію неможливості уникнути втрати усіма, це починає працювати не стільки як запобіжник, скільки як приманка [4]. З формальної економічної точки зору це виглядає як вигоди першого кроку того, хто має нижчу толерантність до втрат і очікування, що поріг втрат «конкурентів» є вищим. І такі вигоди можуть набувати форму відвертої збройної агресії. Або ж шантажу щодо втрат у протилежної сторони, які їй завдадуть у разі застосування нею обмежень на односторонні дії ініціатора конфронтації.

Що визначає різницю у втратах? Здатність перекладати втрати на інших через специфіку структури торгівлі, доступ до технологій, концентроване володіння певним класом активів та участь у потоках капіталу тощо. Можливість перекласти втрати на конкурента підживлює апетит до односторонніх дій. Здатність перекладати втрати на власне населення за допомогою ідеології, пропаганди, політичного режиму чи культурних кодів є не менш, а може, й більш важливою. І саме в останньому найбільш чітко спрацьовує проблема різниці в шкалах втрат, яка ставить демократії в набагато слабші позиції, ніж автократії.

Чи можна захистити глобалізацію від неминучої війни?

Відповідь на це питання залежатиме від того, наскільки сучасним політичним елітам вдасться прийняти факт, що інколи більш фрагментарна глобальна економіка може бути більш стійкою. І що незручності фрагментації є своєрідною платою за геополітичну стабільність. Комфортний розрив між економічною та військовою безпекою більше не може вважатися соціальним інститутом глобальної інтеграції. Іншими словами, коаліції країн, об’єднаних спільними цінностями, так само як і міжнародні організації, мають напрацьовувати амбітний проект реформ, покликаних запроваджувати масштабні та далекоглядні структурні заходи, що обмежуватимуть країни / режими, які генерують конфронтацію. Це стосується володіння резервними активами, вимог FATF, доступу до платіжної інфраструктури, змін режиму міжнародної торгівлі тощо. При цьому будь-які права вето більше несумісні зі стабільністю у світі. Право вето паралізує ООН, а у випадку ЄС та НАТО є гарним свідченням того, як достатньо корумпувати одну країну дешевим газом, нафтою чи ядерним паливом, щоб розхитати усю стратегічну лінію. Іншими словами, потреба змін більшою мірою стосується розвинутих демократій. Їм варто вийти зі сплячки власного добробуту і прийняти факт, що раціональні аргументи щодо запобіжників від саморуйнування не працюють скрізь однаково.