Поворотний момент: чому підтримка проєктів з українських студій важлива

Поворотний момент: чому підтримка проєктів з українських студій важлива

Photo: ua.depositphotos.com / seregalsv
30 Серпня 2023
FacebookTwitterTelegram
1193

Українські студії можуть відкрити нову перспективу для колоніальних досліджень та вивчення історії Європи і світу. Вільним від проросійських упереджень людям українські студії можуть дати багато нових ідей і сенсів. Українські вчені не лише здійснюють якісні дослідження, але й пропагують більш збалансований підхід до Центральної та Східної Європи і Центральної Азії, а також готові до співпраці.

Російське вторгнення в Україну означило закінчення епохи після-Холодної-війни й спровокувало дискусії про новий міжнародний порядок, концепцію Європи, єдність Заходу й брак єдності у решті світу. «Війна в Україні змінила Європу більше, ніж будь-яка інша подія з часів закінчення Холодної війни в 1989», – пише у своїй статті для NYT Роджер Коен. Російська агресія змусила європейські країни відмовитися від ілюзій про досягнення й домовленості після Холодної війни, ба більше, їхнє бачення сучасного світу було суттєво підважено. Водночас постало питання про колоніальну перспективу в західному академічному знанні про Центральну та Східну Європу й про домінування русистики, що провадить до маргіналізації інших країн регіону. Україна опинилася в центрі дискусій. І хоча все більше людей підкреслюють необхідність розвитку україністики на Заході, а громадськість та ЗМІ загалом виявляють інтерес до України, українські студії залишаються ізольованими та фрагментованими. Водночас російські студії зберігають свій статус чи навіть стають більш помітними в академічних програмах, що підтверджує опублікований на VoxUkraine матеріал.

Центри українських студій могли б стати «рушіями змін», однак, як показує дослідження Українського Інституту, вони зіткнулися з численними інституційними та інтелектуальними викликами. Інституційні слабкості та нестабільність ускладнюють підтримку тривалих академічних програм, а панівним форматом наукової активності стають проєкти (в чому є як переваги, так і недоліки). Так науковці, залучені до міжнародних проєктів, опиняються в авангарді просування українських студій та процесу інтеграції українського та західного академічних середовищ. З огляду на це, поділитися своїми думками про роботу в галузі, перспективи та пріоритети розвитку україністики ми попросили науковців [1], які мають досвід реалізації міжнародних проєктів у рамках Програми підтримки українських студій ім. Лисяка-Рудницького [2].

Геть від Москви

Опубліковане на Vox Ukraine дослідження проаналізувало академічні програми 2021/2022 і 2022/2023 років топових американських університетів і виявило, що понад третина курсів з історії Східної Європи зосереджена винятково на Росії. Додатковою проблемою є розмите розрізнення і, фактично, ототожнення Росії та СРСР, що відображено навіть у назвах деяких курсів, наприклад «Росія: історія Радянського Союзу». Деякі курси повністю узгоджуються з російськими історичними наративами й об’єднують минуле східних слов’ян чи республік СРСР в єдину «російську» історію, попри унікальні та відмінні історії східноєвропейських і центральноазійських націй, багато з яких зазнали окупації Росією.

Такий статус-кво є серйозною проблемою для дослідників, що намагаються увійти в поле українських студій. Своїм досвідом поділилася директорка Представництва Інституту міжнародної освіти в Україні Джесіка Зихович: «Було справді важко знайти наставників, тому що в багатьох університетах США більшість українських експертів перебували «під крилом» професора, який спеціалізується на Росії та історії Росії. І це структурно тягнеться з епохи Холодної війни, коли багато регіональних досліджень (русистика, східноєвропейські студії, україністика) тяжіли до ретельного вивчення російської мови, російської історії».

Домінування русистики створює додатковий ресурсний тиск на науковців, що працюють в різних дисциплінах українських студій. Від основної ролі викладачів чи дослідників їх може відволікати адвокаційна діяльність для сприяння та зміцнення україністики. Додатковим тягарем стає потреба витрачати час на боротьбу з російськими наративами. За словами соціологині й керівниці проєкту «Голоси Євромайдану» Наталі Отріщенко, «Замість того, щоб формувати власний порядок денний, ми будемо постійно у пастці  реакції».

Кураторка та дослідниця Анастасія Цісар зазначає: «Немає сенсу заперечувати (спільну з росією) історію. Є сенс, проте, у вибудовуванні свіжого погляду на українську історію та культуру в закордонних українських студіях». Зробити це можна, вписуючи українські сюжети в загальний європейський чи світовий контексти. Як наголошує Наталя Отріщенко: «В цьому й суть деколонізації: не лише бути в цьому бінарному стосунку Україна/росія, а виходити назовні, тобто бачити інші зв’язки, говорити про Україну в інших стосунках, тобто змінити оптику». Переосмислення зв’язків з російською культурою, перегляд і перебудова ієрархій, фокусування уваги на центральноєвропейському контексті – такими є програмні завдання сучасної україністики на думку музикознавиці, редакторки часопису «Критика» Юлії Бенті. Вона наголошує: «Це має бути постійна робота, нема таких стабільних на століття конструкцій».

Україна у європейських та глобальних студіях

Про важливість включення українських студій до загальної рамки знань про Європу говорили всі наші співрозмовники. Паралельно із вписуванням у європейський контекст має відбуватися також внутрішній процес – налаштування бачення «себе» (українського суспільства) як частини європейської спільноти, розуміння, що минуле України нерозривно пов’язане з історією Європи. Відповідно більшість проєктів і досліджень наших респондентів зорієнтовані на розкриття цих зв’язків, вписання українського досвіду у досвід країн Центрально-Східної Європи. Історикиня та директорка Центру міської історії Софія Дяк переконана: «Аби розказати щось комусь, треба розказати й собі, як Україні бачити себе частиною цих різних історій. Що означає бути частиною європейської історії, що означає бути частиною Радянського Союзу, що означає бути частиною Російської Імперії?» Цей складний процес передбачає спочатку виокремлення українського досвіду (переклад джерел, текстів, здійснення досліджень), а згодом інтеграцію, певний рівень розчинення українських студій у європейських. Як зазначає Софія Дяк: «Треба, щоб Україна була частиною європейських студій або глобальних студій. Але напевно дорога до цього йде через окреслене місце та фокус, і з цього фокусу будемо включатися в історію Європи. Історія Європи не може закінчитись на Берліні чи на Рейні. Тоді разом переглянемо, чим є Європа». 

Український досвід є настільки універсальним, що на його основі можна й слід вибудовувати діалог зі спільнотами й поза європейським континентом. Наталя Отріщенко зауважує: «Через український контекст ми можемо говорити глобально. Ми говоримо про те, що таке солідарність у сучасному світі, що таке цінності та як ці цінності є підґрунтям для дій…» Такий підхід до українських студій сприятиме пожвавленню й розширенню поля східноєвропейських та славістичних досліджень і разом з тим запропонує динамічніший підхід до питань, актуальних для країн цього регіону. Він також дасть можливість по-новому подивитися на проблеми сучасного світу в контексті глобальних студій. По-суті, варто відійти від тенденції розглядати Україну лише як об’єкт дослідження. Натомість українські студії слід визнати лінзою, крізь яку ми можемо аналізувати та осмислювати сучасні та минулі глобальні чи регіональні процеси.

Для цього важливо урізноманітнити тематику українських студій вивченням різних регіонів і мультиетнічности України. Строката історія кримських татар і Чорноморського регіону, особливості минулого Півдня та Сходу України мають потенціал пролити світло на регіональні нюанси, які формують українську ідентичність, що може стати безцінним кейсом для розуміння концепції національної ідентичності загалом. Саме зараз, коли увага всього світу прикута до України, найкращий час, щоб цей процес почати. Як зазначає Джесіка Зихович: «Розмова про корінну культуру, кримських татар, мусульманську ідентичність в Україні раптом стала міжнародно помітною так, як це не було раніше. Війна створила увагу, яка раптом по-новому повернулася до України».

Разом із колегами Джесіка Зихович ініціювала Race and Postcolonialism in Ukraine and North America – онлайн форум, тематика якого стала надзвичайно актуальною зараз з огляду на інструменталізацію росією теми етнічності та її спроби представити напад на Україну як боротьбу з «фашизмом». Першочергове значення для процесу «глобалізації» україністики має не лише різноманіття тем, а й інклюзивність у залученні спеціалістів. Як наголошує Джесіка Зихович: «Наявні та майбутні інституції мають охоплювати ширший спектр голосів, зокрема представників національних спільнот (таких як роми, кримські татари, євреї), ЛГБТ-спільноти та інших». Таке включення дослідників, що представляють різні групи, сприятиме ціліснішому та більш інклюзивному підходу до постановки та вирішення питань. На думку Джесіки Зихович, перетин точних наук з українськими студіями може дати цінну інформацію не лише для розуміння України, але й для просування глобальних знань. Наприклад, екологічна стійкість, військові технології, протезування і політична географія є сферами, де Україна може пропонувати унікальні тематичні дослідження, що будуть корисними для багатьох інших країн.

Важливим є питання не лише про те, що розповідати, але й як розповідати. Пошук вдалих форматів для різних аудиторій є одним із ключових завдань при плануванні проєктів. Так, недостатньо просто перекласти джерела, потрібно передовсім структурувати матеріал, адаптувати його до потреб освітнього процесу. Вдалим прикладом тут можна назвати платформу про українську культуру «УКУЛЬТУРА», що працює з популярними нині візуальними форматами подачі знань. Як зауважує його ініціаторка та керівниця професорка Києво-Могилянської Академії Лариса Довга: «Культура стає цікавою тоді, коли вона наповнена кров’ю і плоттю. Наповнити її можна лише подивившись на неї зблизька, не тільки з висоти. Це та частина, яка у нас називається інтерв’ю». У схожій форматній площині – з відео та аудіо матеріалами – працює над своїми освітніми проєктами й Центр міської історії у Львові, зокрема в реалізації перекладу й удоступнення баз джерел «Голоси Євромайдану» та «Міське ХХ століття».

Необхідність мережування та налагодження зв’язків

У динамічному та складному ландшафті українських студій, які значною мірою розвивалися завдяки горизонтальній співпраці, цінність людських ресурсів – науковців, дослідників, професіоналів – важко переоцінити. Сьогодні, коли через війну багато науковців опинилися за межами України, ще очевиднішою стала важливість комунікації й підтримки зв’язків. Мережування є умовою існування україністики, що може процвітати лише як яскрава, інклюзивна розмова. За словами Джесіки Зихович: «Нам потрібні будь-які партнери: наші українські колеги, північноамериканські колеги, європейські колеги – це буде громада людей, які будуватимуть українські студії. Жоден інститут не може зробити цього сам». Нетворкінг буде успішним, якщо він вийде за рамки простої взаємодії і сформулює спільний підхід, що стимулюватиме спільні проекти, сприятиме спільному дослідницькому середовищу, де науковці мають можливість реалізувати свій потенціал. Як зазначає режисерка та композиторка, керівниця проєкту «Харків. Культура. Залізобетон» Жанна Чепела: «Завдяки цій взаємодії визначаються критичні потреби та нагальні проблеми, що є наріжним каменем для комплексних, орієнтованих на майбутнє проектів і досліджень».

Успішність такої співпраці залежить, зокрема, й від здатності українських науковців «почути» інші голоси, пізнати інший досвід, передовсім досвід країн-сусідок. Юлія Бентя так коментує свою участь  у конференції в Болгарії: «В мене було відчуття, що ми точно можемо на рівних дискутувати з болгарськими колегами. І я думаю, що це саме стосується інших країн, які часто випадають із нашого поля зору. … нам варто розглядати їх не як певну ієрархію (знов-таки, дуже радянського типу) й не прагнути лише нагору, а якось по-іншому подивитися на цей світ; вибудовувати зв’язки, бачити інші країни, і таким чином вони теж стануть бачити нас краще». На побудову професійних мереж ідуть роки, однак від наявності цих мереж залежить успішність конкретних проєктів та українських студій загалом. 

Як забезпечити стійкість українських студій?

Створення стійкого середовища, що сприятиме мережуванню та розвитку українських студій, неможливе без інституцій. Як слушно зазначає Анастасія Цісар: «У той час, як люди керують проєктами, саме інституції забезпечують безперервність цих ініціатив, навіть якщо персонал змінюється з часом». Вплив інституцій виходить за межі простого виконання проекту, адже, за словами Наталі Отріщенко, вони забезпечують критично важливу платформу для довгострокового мислення та стратегічного планування. Інституції, за своєю природою, створені для тривкості. «Маючи інституцію, ми можемо мислити вдовгу, бо інституція – це про тяглість… Інституційна тяглість дає можливість мислити не лише завершеними проєктами, але й тим, як ці проєкти житимуть у майбутньому», – коментує вона. По суті, інституції становлять міцний хребет, що підтримує безперервний потік інтелектуальної праці та забезпечує довговічність її результатів у часі.

Важливою умовою для збереження й розвитку українських студій є стабільне й достатнє  фінансування: професіонали, незалежно від стадії своєї кар’єри, повинні мати сприятливі умови для роботи. Традиційно українські студії значною мірою залежали від окремих донорів. Однак, якою б надійною не була ця підтримка, вона залежна від  зацікавлень донора і його належності до певного покоління, а тому не є стійкою моделлю для майбутнього. Грантова підтримка, що є значним компонентом поточного фінансування, також має свої обмеження. Як зауважує Анастасія Цісар, гранти часто дають змогу створювати інноваційні, далекоглядні проекти, які можуть бути «комерційно неочевидними». Однак ці проекти часто не є фінансово стійкими в довгостроковій перспективі через характер грантового фінансування: «Грантова підтримка не розрахована на тяглість у тому сенсі, що вона не може стабільно фінансово забезпечити проєкт». Окрім того, більшість фондів зорієнтовані на підтримку короткострокових проєктів, які дають результати впродовж року, а інколи й швидше. Це вимагає пошуку альтернативних джерел фінансування та стратегій, які можуть забезпечити довговстроковість та фінансову стійкість ініціатив. В Україні помітною стала діяльність Міжнародного фонду «Відродження», який традиційно підтримував освітню та наукову галузь, і є партнером Українського інституту у багатьох його академічних та освітніх програмах.

Для забезпечення життєздатності та прогресу галузі необхідна трансформація моделі фінансування. Ця зміна має орієнтуватися на бізнес-моделі інших добре фінансованих академічних дисциплін, дозволяючи україністиці ефективно конкурувати в академічному світі.

Що далі?

Українська наукова спільнота продемонструвала надзвичайну стійкість у час війни, усвідомлюючи, наскільки знання та розуміння України за кордоном важливі для формування солідарності з Україною та протистояння російській агресії. Наративи мають значення, і у довготривалій перспективі є одним із ключових елементів відбудови. Саме тому вже сьогодні в українських студіях мають початися зміни, що гарантуватимуть сталість галузі у майбутньому.

Важливим кроком є диверсифікація шляхів фінансування україністики, створення сталих фондів та програм з підтримки українських студій. Варто звернути увагу на формат постійного фонду (endowment), шукати можливості залучення державних коштів або заручатися фінансовою підтримкою університетів чи бізнесу.

Окрім того, галузь залежить від партнерств та формування міцних інституційних альянсів. Така співпраця сприятиме інноваціям і стійкішим перспективам. Тому ключові завдання для української держави та заклик до дій для іноземних урядів звучить так: пріоритизуйте інституційну співпрацю з українськими колегами, узгоджуйте та об’єднуйте зусилля для встановлення зв’язків, ініціювання спільних проєктів і виховання духу відкритості та спільного бачення.

Трансформація має відбутися і в позиціонуванні україністики відносно глобальних/європейських студій. Українські студії мають розширювати тематику та пропонувати унікальну лінзу для глобальних і регіональних досліджень. Це, зокрема, передбачає залучення українських науковців та менеджерів до формування порядку денного, програми й тематики проєктів чи заходів (статус спікера чи учасника має змінитися на статус співтворця).

Наукові та освітні проєкти – це, як правило, «гра в довгу», де закладені сьогодні зусилля дадуть результат за роки, але ця інвестиція є більш стійкою та довговічною. Сьогодні стають помітними результати проєктів, втілених в рамках першого етапу Програми підтримки українських студій ім. Лисяка-Рудницького (2020 рік): від поширення знань про Україну до мережування й налагодження співпраці. Якщо почати нарощувати потенціал україністики вже зараз, то років за п’ять зможемо мати інші наративи й іншу оптику.

[1] У червні-липні 2023 через zoom було проведено 7 глибинних інтерв’ю за заздалегідь підготовленим гайдом. До списку співрозмовниць увійшли: Джесіка Зихович – директорка Представництва Інституту міжнародної освіти в Україні, Наталія Отріщенко – соціологиня, керівниця проєкту «Голоси Євромайдану» Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові, Анастасія Цісар – кураторка і мистецтвознавиця, Юлія Бентя – музикознавиця і редакторка журналу Критика, Софія Дяк – історикиня і директорка Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові, Лариса Довга – професорка Національного університету Києво-Могилянська Академія і керівниця проєкту UCulture, Жанна Чепела – режисерка і композиторка, керівниця проєкту «Харків. Культура. Залізобетон». Текст підготовлено в рамках Програми підтримки українських студій ім. Лисяка-Рудницького 2022/2023, реалізованої Українським Інститутом і Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва та фінансованої Міжнародним фондом «Відродження».

[2] Ця програма, започаткована у 2020 році Українським Інститутом, одним зі своїх завдань ставить посилення освітньої складової: надання доступу до джерел та створення ресурсів англійською та іншими мовами. Програма наразі завершує другий випуск, і протягом 2020-2023 в її рамках підтримано 11 проєктів.

Автори
  • Вікторія Кравчик, аналітикиня Ради зовнішньої політики «Українська призма»
  • Олександра Гайдай, кандидатка історичних наук, викладачка історичного факультету в Американському університеті (Вашингтон)
  • Олена Коваленко, кандидатка історичних наук, менеджерка академічних проєктів в Українському інституті

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний