Про історичну єдність брехні та Володимира Путіна

Цей текст ми розділили на 4 блоки: Економіка, Державне Управління, Крим та Донбас, Історія. В кожному з блоків ми зібрали фактологічні цитати з колонки та перевірили їх. Коротко резюмуючи: жодної правдивої. 

Економіка

Нагадаємо, що через агресію Росії — війну на Донбасі та анексію Криму — Україна втратила близько 100 млрд доларів. Частково це наслідок «дешевого газу», адже ціна російського газу для України завжди була політичною. Росія піднімала ціну чи навіть перекривала постачання газу, щоб змусити українських політиків діяти в інтересах Росії. Так, у 2010 році за знижку на газ перебування Чорноморського флоту в Криму було продовжено до 2047 року. У результаті цього РФ змогла збільшити особовий склад своїх військ та присутність військової техніки на території півострова до моменту окупації. 

Крім того, Путін спотворює суть Стокгольмського арбітражу. У 2014 році Нафтогаз звернувся до Стокгольмського суду, аби переглянути умови контрактів 2009 року. 

Принцип «бери або плати», що відрізняється від стандартних положень такого типу в європейських контрактах Газпрому, наніс Україні збитків на $32,1 млрд. Стокгольмський арбітраж зобов’язав Газпром компенсувати Нафтогазу збитки у розмірі $4,6 млрд.

Заощадження України за рахунок низьких цін на газ об’єктивно порахувати неможливо. Адже під час нижчих цін на газ був нижчим і тариф на транспортування газу. Орендна плата за перебування Чорноморського флоту в Криму навряд чи була ринковою. До того ж грає роль не лише ціна, але й обсяги споживання газу. Так, як видно з рисунку 1, у 1990-х Україна споживала значно більше газу, ніж зараз, і тому витрачала на нього значні суми, незважаючи на низьку ціну. Так, у 2015-2018 роках Україна витрачала на імпортний газ у середньому 3 млрд дол. на рік, а в 1992-2000 роках — $3,4 млрд. Протягом 2006-2015 років (період, за який доступні дані) Україна заплатила Росії за газ $61 млрд, і найбільше – у 2011 та 2012 роках ($12,5 та $14 млрд відповідно).

Путін упускає причини падіння промисловості України. Причини її падіння після розпаду СРСР — неефективність радянської економіки та непристосованість радянських підприємств до ринкових умов. Якщо говорити про останні 10 років, то сумарне падіння промисловості за 2011-2020 роки становить 33%, а не 42% (див. таблицю). І тут головна причина – економічна криза 2013-2015 рр., спричинена, зокрема, російською агресією на сході України та окупацією Криму. Крім фізичного знищення підприємств, удару по українській промисловості завдала заборона на купівлю української продукції російськими підприємствами.

	2011	2012	2013	2014	2015	2016*	2017	2018	2019	2020
Індекс продукції машинобудування	115,4	96,7	86,4	79,4	85,2	101,8	111,7	112,4	97,8	82,4

Виробництво електроенергії з 2006 по 2020 рік скоротилося на 18% (даних за 1991-2006 р. немає у відкритому доступі). Причинами зниження виробництва електроенергії були, по-перше, падіння промисловості, про яке ми згадали вище, по-друге, зменшення кількості населення (отже, населення споживає менше енергії), по-третє, підвищення енергоефективності. Адже економіка СРСР була дуже енергомісткою. Тому зараз скорочення споживання електроенергії цілком може свідчити не про економічний спад, а про запровадження нових технологій. Наприклад, під час економічного буму в 2005 році Україна споживала 3,2 кВт-год на особу, а під час кризи у 1993 році — майже 4 кВт-год.

	2007	2008	2009	2010	2011	2012	2013	2014	2015	2016	2017	2018	2019	2020
Вироб- ництво електро- енергії	102,2	97,9	88,6	110,2	105,6	102,8	100,2	93,7	86,2	104	91,4	104,0	99,8	96,4

ВВП у поточних доларах в Україні у 2019 році справді був нижчим, ніж у названих країнах (див. рис. 2). Проте правильно порівнювати ВВП у доларах за ПКС, щоб врахувати різницю цін в різних країнах. За цим показником Україна за результатами 2019 року та за попередніми оцінками за 2020 рік має кращі показники, ніж Молдова й Косово, але гірші за Албанію та решту країн Європи, що розвиваються. 

Крім того, потрібно пам’ятати, що саме через Росію та Путіна, які розпочали війну проти України, ми втратили близько 20% ВВП. 

Росія справді досі входить у топ-3 торговельних партнерів України після Китаю та ЄС за обсягами торгівлі товарами та послугами. 

Країна	Оборот, млрд $ (2020 рік)
Китай	15,731
ЄС	14,102
Російська Федерація	10,062

Однак порівняно з 2012 роком (без урахування окупованих Росією Криму та Донбасу), обсяги торгівлі зменшились у 5 разів.

Рік	2012	2013	2014	2015	2016	2017	2018	2019	2020
Обсяги, млрд $	50,824	44,375	26,922	16,014	12,320	14,986	15,533	16,732	10,062
Зміна, млрд $	–	-6,449	-17,453	-10,908	-3,694	2,666	0,547	1,199	-6,67

Винна в цьому насамперед Росія, яка у 2014 році напала на Україну та окупувала частину наших територій. Саме це зробило її нашим ворогом, а не «інструкції Заходу». Втім, до 2014 року Росія періодично вела торговельні війни проти України. Наприклад, у 2012 році обмежила експорт нашого сиру. Тому її не можна назвати надійним торговельним партнером.

Від початку російської агресії Європейський Союз дійсно став ключовим партнером України у зовнішній торгівлі. Його частка наразі становить 40,7% порівняно з 25% у 2013 році. Зараз Україна та ЄС працюють над створенням зони вільної торгівлі, яка дозволить нам стати ще ближчими до європейських ринків. Це матиме величезні переваги для України: безмитний доступ до одного з найпотужніших та найбільших ринків світу, підвищення стандартів якості української продукції та отримання додаткових закордонних інвестицій.

Росія не пропонувала Україні співпрацю, а намагалася її втягнути в Митний союз та змусити відмовитися від Угоди про асоціацію з ЄС. Наприклад, ось цей виступ Д.Медведєва більше схожий на шантаж, аніж на пропозицію співпраці. Різниця між митним союзом та зоною вільної торгівлі полягає в тому, що перший обмежує можливості торгувати з іншими країнами, а другий лише полегшує торгівлю між членами зони вільної торгівлі.

Згідно з обстеженнями Держстату, у 2015-2017 р. у Росії працювали 342 тис. (26%) трудових мігрантів (це особи, які принаймні один раз за вказаний період їздили на заробітки за кордон). Це менше, ніж у 2010-2012 роках, коли їх було 511 тис. (43% усіх трудових мігрантів). Після початку збройної агресії Польща замінила Росію як головний напрямок трудової міграції українців.

Цю «страшилку» нам розповідали й російські, й українські політики. Але хочемо нагадати Путіну, що в Росії працює ринок землі ще з 2003 року. Він закритий для іноземців, як і в Україні (хоч це й погіршує економічний ефект). Іноземці зможуть купувати землю в Україні лише у випадку, якщо за таку можливість проголосують на всеукраїнському референдумі у 2024 році.    

Відкриття ринку землі — це не розпродаж сільськогосподарської землі. Ринок дасть власникам паїв право та можливість розпорядитися своїм майном. За бажанням його можна продати, а можна далі самостійно обробляти чи здавати в оренду. Головне, що продавати можна буде легально, а не «в тіні», як зараз. 

Попри мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення її ринок існував – але в тіні. І саме відсутність вільного ринку та права отримати землю законним шляхом породили численні корупційні схеми. У Національному агентстві з питань запобігання корупції виявили найпоширеніші корупційні схеми, за якими земельні ділянки незаконно отримували як великі агрохолдинги, так і фізичні особи. Серед них:  самовільне зайняття земель державної та комунальної власності «за згоди» посадових осіб; укладання договорів про спільну діяльність для користування землею державної та комунальної власності тощо. 

Мета земельної реформи — упорядкувати ринок землі та унеможливити корупційні схеми, розробивши прозоре управління земельними ресурсами. 

Закон про обіг земель сільськогосподарського призначення забороняє продаж землі юридичним особам, учасниками яких є громадяни держави-агресора, та фізичним особам, до яких застосовані санкції, навіть якщо на референдумі українці дозволять продаж землі іноземцям. Також, незалежно від рішення референдуму, іноземцям заборонено купувати земельні ділянки розташовані ближче 50 кілометрів від державного кордону України. 

Через те, що іноземці не можуть бути учасниками ринку землі, Україна блокує надходження іноземних інвестицій. За умови повної реалізації земельної реформи Міжнародна фінансова корпорація (IFC) планує інвестувати в економіку України близько 3 мільярдів доларів до 2024 року.

До того ж володіння землею іноземцями може мати низку переваг. Наприклад, можливість використовувати капітал, технологічні ноу-хау та доступ до ланцюгів поставок та створення доданої вартості. Україна також зможе отримувати інвестиції з ЄС, і вони будуть прозорішими через суворі правила країн, з яких надходитимуть ці інвестиції.

Земельна реформа передбачає, що ділянки будуть використовувати більш продуктивно, бо фермери вкладатимуть кошти у власну землю (купуватимуть техніку, інвестуватимуть в розробку і покращення земель, використовуватимуть нові технології). Ринок землі також сприятиме розвитку більш довгострокового виробництва, наприклад, садівництва чи ягідництва.

Державне управління

Путін не вперше бреше про закон про «корінні народи». Він казав, що закон поділить людей на «сорти», називав закон нацистським і таким, що суперечить міжнародному праву. Все це — відверта маячня, яку ми вже перевіряли.

VoxCheck раніше вже неодноразово спростовував тезу про «зовнішнє управління».

Іноземні радники — це не керівники чи «куратори», вони не ухвалюють державні рішення, а лише надають консультації. Наприклад, іноземні радники входять до складу Консультативно-експертної групи Комітету реформ Міноборони та Збройних Сил України та надають підтримку для проведення оборонної реформи.

Щодо інфраструктури та військ НАТО в Україні, кожна держава у світі має суверенітет, що передбачає право дозволяти або забороняти іноземним військам знаходитись на її території. Та ж Росія проводить спільні військові навчання в Білорусі, Казахстані, але чомусь не вважає, що ці країни знаходяться під «зовнішнім управлінням».

Президент України ініціював законопроект №5506 про корінні народи 18 травня 2021 року. Верховна Рада ухвалила його 1 липня, а 8 липня закон відправили на підпис президенту. Тоді як українсько-американські навчання Sea Breeze-2021 почалися в Україні 28 червня. Вони проходять регулярно з 1997 року. Тому зв’язок між «злочинним» законом про корінні народи та спільними навчаннями є повністю надуманим.

Мається на увазі резолюція ООН «Боротьба з героїзацією нацизму, неонацизму й іншими видами практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов’язаної з ними нетерпимості». Україна дійсно голосує проти цієї резолюції в останні роки (2014, 2015, 2016, 2017, 2018  2019, 2020). Разом з Україною проти резолюції голосують також США. Європейські країни утримуються від голосування.

Проблема полягає в тому, що Росія є головним ініціатором цієї резолюції та щорічно вносить її на розгляд Генеральної Асамблеї ООН. Документ відстоює російську інтерпретацію подій Другої світової війни, зокрема в ньому:

• замовчують злочини радянського режиму, які теж стали результатами нетерпимості, ксенофобії;
• висловлюють «серйозну занепокоєність» щодо заборони символіки, яка асоціюється з перемогою над нацизмом (мається на увазі радянська символіка, заборонена в Україні);
• засуджують знесення пам’ятників, створених на честь борців проти нацизму (тоді як для багатьох країн Східної Європи ці діячі водночас були противниками незалежності цих країн і не можуть вважатись національними героями).

В Україні засуджують як нацистський, так і радянський тоталітарні режими й забороняють їхню символіку на законодавчому рівні.

Крим та Донбас

У 1783 році Крим увійшов до складу Росії

Цей міф — важлива частина концепції «исконно русского» Криму. Так російська пропаганда виправдовує завоювання чужих територій: це нібито «повернення» власних земель. Насправді анексію Криму у 1783 році складно назвати добровільним чи мирним приєднанням. 

У своїй книзі «250 років фальші: російські міфи історії Криму» кримський історик Сергій Громенко пояснює, що на початку радянської доби як офіційний термін для позначення російської політики щодо Криму використовували саме слово «захоплення». Та насправді російське завоювання півострова відбулося ще раніше. У 1783 імператриця Катерина II просто підписала Маніфест про прийняття Кримського півострова, де визнала, що на момент «взяття під державу» Крим уже був окупований російськими військами.

А після 1783 року почалися локальні депортації кримських татар. Російська адміністрація прагнула якнайшвидше «звільнити» Крим від татарського населення. 

У 1954 році Крим передали Україні незаконно

Сергій Громенко пояснює, що існує кілька пропагандистських теорій про те, чому Крим перейшов до складу України «незаконно». Одна з них — нібито під час передачі Криму до складу УРСР в парламенті Росії не було кворуму. Цей міф спростовує звичайна перевірка документів. У протоколі засідання Президії Верховної Ради РРФСР, яка голосувала за передачу Кримської області, вказано, що в засіданні брали участь 15 з 27 її членів. Цього було цілком достатньо для ухвалення рішення. 

Інший міф – ніби Росія не давала згоду на зміну «своєї» території. Насправді російський парламент як вищий орган влади, що представляв РРФСР, у 1954 році вніс поправки до 14 ст. республіканської конституції, яка визначала склад РРФСР. Тобто парламент надав згоду на зміну території Російської республіки. 

Кримчани і севастопольці зробили свій «історичний вибір» на псевдореферендумі

Рішення про проведення так званого «референдуму» ухвалили на засіданні Верховної Ради Криму 27 лютого 2014 року. Будівля парламенту вже була захоплена військовими без розпізнавальних знаків. До зали журналістів не пустили, тож невідомо, чи був кворум для ухвалення такого рішення і як депутати голосували під дулами автоматів, пишуть Крим.Реалії.

У 2015 році один з керівників операції із захоплення Криму Ігор Стрєлков (Гіркін) зізнався, що 27 лютого депутатів доводилося «зганяти» на голосування. 

На сам «референдум» виносилося два питання: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» та «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року та за статус Криму як частини України?». Жодне з них не передбачало можливість зберегти status quo.

Конституція Криму 1992 року передбачала широкі права автономії для півострова. Немов це окрема держава зі своїми державними органами, яка «здійснює на своїй території всі повноваження за винятком тих, які добровільно делегує Україні». 

Крім цього, кримський «референдум» відбувався без міжнародних спостерігачів, які могли б фіксувати порушення. При цьому кримські журналісти та учасники голосування неодноразово заявляли, що бюлетені масово видавали одним і тим самим людям, їх також видавали людям з російськими паспортами. 

Ні Україна, ні Європейський Союз, ні США не визнали результати голосування на кримському «референдумі». 

Донбасу та Криму погрожували етнічними чистками — як в Одесі, де «неонацисти заживо спалили людей»

Так Путін описує трагедію 2 травня 2014 року в Одесі, внаслідок якої загинуло 48 людей. Події цього дня – одна з головних тез російської пропаганди. Необхідністю «захищати» населення Криму та Донбасу від уявних «неонацистів» усі ці роки виправдовують російську агресію.

В той день у центрі міста спалахнули сутички між прихильниками федералізації України, які виступали проти нової влади, та прихильниками Євромайдану та єдності. Обидві групи використовували вогнепальну зброю, в результаті чого було застрелено шестеро осіб. Поліція при цьому поводилася доволі пасивно.

«Прихильники федералізації» тікали та забарикадувалися в Будинку профспілок. Голова Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Матільда Богнер писала, що каміння та «коктейлі Молотова» тоді кидали з обох сторін. Потім в Будинку профспілок почалася пожежа, обставини виникнення якої досі невідомі. Розслідування цих подій тривають.

За підрахунками Управління верховного комісара ООН із прав людини, загальна кількість загиблих у результаті конфлікту становила 13100-13300 осіб станом на 31 січня 2021 року. А загальна кількість усіх жертв конфлікту, включно з пораненими, 42-44 тисячі осіб. 

Проте Володимир Путін порушив причинно-наслідкові зв’язки. Ці жертви — прямий наслідок агресії Росії, яка почала окупацію Криму з 20 лютого 2014 року, а потім за допомогою своїх «добровольців», як-от Ігоря Гіркіна, а також регулярної армії, вторглася на Схід України. Проросійські бойовики, що повністю контролюються з Росії, не дотримуються першого ж пункту Мінських угод — припинення вогню. Так, майже за рік дії останнього «перемир’я» (27 липня 2020 – 12 липня 2021) місія ОБСЄ зафіксувала 42,8 тис. порушень режиму тиші. 

Росія не визнає себе стороною конфлікту та продовжує дестабілізувати ситуацію, надаючи підтримку бойовикам, видаючи паспорти громадянам України на тимчасово окупованій території та створюючи провокації поблизу російського-українського кордону.

Щодо Мінських домовленостей, Україна та Росія по-різному тлумачать їхню імплементацію. Україна наполягає на тому, щоб відновлення контролю над державним кордоном і виведення іноземних військ з Донбасу відбулося до проведення місцевих виборів. Росія вважає, що ці пункти мають реалізовуватися після виборів, і що Україна має домовлятися з «ДНР» та «ЛНР», які повністю контролюються з Москви. У російському сценарії «мирне врегулювання» призведе до фальсифікації виборів і перемоги на них проросійських сил, які продовжать дестабілізувати внутрішню політику України.

Звісно, Мінські домовленості недосконалі, але вони були ухвалені під час кровопролитних боїв української армії з російськими військами біля Дебальцевого.  Виконання Мінська в інтерпретації Росії стане фактично політичною окупацією Росією цілої України.

Історія

Путін про «історичну єдність росіян та українців»

Путін стандартно присвоює Росії історію Київської Русі, а також продовжує заїжджену тему про те, що землі сучасного Півдня України, Слобожанщини та Донбасу є «історично російськими». Однак це не відповідає історичній дійсності. Пояснюємо чому. Протягом значного проміжку часу регіон, який охоплює ці землі, називався Диким полем. Це була величезна майже незаселена територія. Політичної влади тут майже не існувало. Лише формально Польща (а до неї Велике Князівство Литовське) та Московське Царство вважали південно-західні та північно-східні частини Дикого поля відповідно своїми. 

Однак на практиці завжди треба розділяти володіння «на папері», а в цьому випадку точніше буде сказати «в голові», і реальність. Реальне заселення та господарське освоєння цих земель ще з кінця середньовіччя здійснювали представники різних етносів та народів, зокрема й українці. Важливу роль у цьому мали представники козацтва. До речі, цікаво, що на карті 1720-го року путінські «історично російські землі» належать або Україні, або Кримському Ханству. Згодом на частині заселених українцями територій Дикого поля виникла Слобідська Україна.

Можна також навести більш наближені до сучасності дані. Наприклад, перепис населення Російської Імперії у 1897 році. За його результатами видно, що так звана «малоросійська» (тобто українська) мова домінує не тільки на території сучасної України (зокрема на згаданих Путіним «історично російських землях»), але й виходить за межі сучасної України.

Путін вважає заслугою Росії приєднання до України її сучасних західних територій. Це також неправда. Достатньо подивитися на вже наведену нами карту українських земель початку 18 ст., де чітко видно, що землі Поділля, Волині, Галичини та навіть Закарпаття входять до складу України. На початку 20 ст. серед населення Східної Галичини, яка зараз входить до складу нашої країни, 63,4% були українцями. Те, що Російська Імперія завоювала ці землі, не означає, що вона приєднала їх до України. Пращури українців уже жили там. Ситуація із Західною Україною ще ясніша, ніж із Диким Полем. Адже землі історичної Правобережної України перебували під управлінням козацьких гетьманів. Тому правильно буде сказати, що Росія не віддала ці землі українцям, а просто окупувала їх.

Маніпуляції зі словом «руський» 

Повна назва Великого князівства Литовського — Велике князівство Литовське, Руське, Жемайтійське та ін. Також Путіну варто було б знати, що в тогочасній історіографії термін «Русь» та «руська земля» вживався стосовно територій, які входять до складу сучасної України. Для сучасної Російської Федерації тоді була інша назва — Московія. До речі, цікаво, що в літописах північно-слов’янських міст, зокрема Ростова, Суздалі, Рязані, є описи подорожей «в Русь», тобто до земель сучасної України.

Після об’їзду українських міст московською делегацією у супроводі частини козацької старшини присягу склали понад 100 тис. осіб. Правда, це відомо тільки за даними самих московитів. Відомо однак, що Березневі статті (угода, сформована після Переяславської ради) не була ратифікована представницьким органом козацтва,  Козацькою Радою. Крім того, її не підтримали Брацлавський, Полтавський, Уманський полки, Запорізька Січ, духовенство на чолі з єпископом Сильвестром Косовим і значна частина козацької старшини, зокрема Іван Богун, Петро Дорошенко та Іван Сірко.

До того ж у період Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький вів перемовини не тільки з Москвою. Гетьман посилав дипломатичні місії до Османської Імперії, Трансільванії. За непідтвердженими даними він також вів листування із тогочасним правителем Англії Олівером Кромвелем.

Маніпуляція полягає в тому, що думку Хмельницького та частини козацтва видають за думку всієї держави. А також у цій цитаті знову перемішані терміни “руський” та “російський”, які зовсім не тотожні.

Ні, не однією мовою. У період середньовіччя та частини нового часу на території України розмовляли староукраїнською або старобілоруською мовою, також відомою як руська мова. Це була не просто розмовна «народна» мова, це була одна з офіційних мов Великого Князівства Литовського, на якій писалися юридичні документи цієї держави.

Ми вже побачили, що Путін вкрай погано знає історію України. Однак, як виявляється, історію своєї країни йому теж треба довчити. Якщо «всі говорили однією мовою», то чому російський цар Петро I у 1720 році затвердив указ, яким наказав видавати книги в Чернігові та Києві виключно російською мовою? Якщо «говорили однією мовою», то навіщо Петро Валуєв, міністр внутрішніх справ Російської Імперії, у 1863 році видав циркуляр, яким заборонялося майже все друкарство українською мовою, за винятком «изящной литературы», про що буде більш детально сказано нижче? Отже, не однію мовою все ж таки говорили. 

У контексті церкви Путін має знати про те, що українці намагалися створити власну церкву, доказом чого є Галицька митрополія, заснована у 1302 році і скасована у 1347. Скасована під тиском московського князя Симеона Гордого. Історія цієї митрополії наочно показує, що «єднання» українців і росіян у церкві відбувалося так само, як територіальне «єднання» — через силу та узурпацію зі сторони Росії.

Україна = «окраїна»

Джерелом цитування Київського літопису, де вперше згадано слово Україна, був Іпатіївський список, який був зведений аж у першій чверті 15-го, а не 12-го ст. До того ж із трьох наведених в Іпатіївському списку вживань слова “Україна” два однозначно вживаються у значенні “край”, а не прикордоння.

І що важливіше, у давньослов’янських мовах префікси «о» (від цього слово «окраїна») та «оу» (від цього термін «Оукраїна») були антонімами, а не взаємозамінними. Вони означають абсолютно протилежні за своїм значенням терміни. Навіть у сучасних східнослов’янських мовах немає жодного слова, де б префікси “о” та “у” були взаємозамінними. Отже, сучасне слово “Україна” навіть теоретично не може походити від слова “окраїна”. Це антоніми.

Українці не підтримали Мазепу, коли він став на бік Швеції 

В історії України є багато подій, які підтверджують: українському селянству було байдуже, чиє правління вони мали визнавати. Наприклад, у 1700 році челядник Київського полковника стверджував, що їхній полковник — це такий же управитель за владою, як і московський цар. Непоодинокими були випадки, коли українці не розуміли, чому вони мають підкорятися московському престолу, або відкрито зневажали його. Тому говорити про те, що в українського міщанства та тим паче селянства 17-18 ст. була сформована чітка політична позиція, немає сенсу.

Варто згадати, що Мазепу не підтримали не мешканці Малоросії, а мешканці Гетьманщини — козацької держави, також відомої як Військо Запорізьке. Повстання Мазепи було зумовлене бажанням позбутися тиранічної влади Москви над українськими землями. Вище ми згадували про Березневі статті, які приймав Хмельницький. Там про залежність України від Московії, та тим паче про приєднання, не було й мови. Однак до початку 18 ст. Московія, скориставшись важким становищем України, вже встигла майже повністю включити її до свого складу. 

До речі, «братерська Росія» дуже своєрідно відреагувала на новини про повстання Мазепи. Наприкінці 1708 року десятитисячна московська армія під командуванням Олександра Меншикова оточила гетьманську столицю Батурин і стала його штурмувати. У ніч на 2 листопада місто була взяте і зруйноване, а його захисники та всі мирні мешканці вбиті.

Про «мовну близькість»

Ви бачили, щоб говором писали державні документи? Щоб регіональний говір був закріплений як офіційна мова держави? Ми вже писали про статус руської мови у Великому Князівстві Литовському. І це була не регіональна говірка. Це була літературна мова українців. Ця окрема мова розвинулася із мови, якою свого часу говорили в Київській Русі.

Твори Сковороди, Шевченка і Котляревського є надбаннями української культури, а не російської. Праці Котляревського є особливо важливими, бо вони допомогли дати початок формуванню сучасної української мови, тоді як староукраїнська мова через старання Росії була в занепаді.

Які насправді були наслідки Емського указу та Валуєвського циркуляру для української мови

Путін виправдовує офіційну політику Російської Імперії, яка утискала мови всіх народів, що населяли її, окрім росіян. Він вважає нормальним доведення мови до примітивізованого стану, коли все, що нею може видаватися, це, говорячи сучасною мовою, розважальний контент. Фактично це підтримка «шароварщини», на яку перетворили українську культуру та інші національні культури в СРСР. 

«Драматичні події у Польщі» – так президент Росії називає національно-визвольну боротьбу поляків за незалежність своєї держави. І попри слова Путіна, Валуєвський циркуляр був спрямований не проти поляків. Він був спрямований проти патріотичного руху українців – українофілів, які працювали над відродженням культури свого народу.

І якщо Валуєвський циркуляр дійсно давав певну свободу художній сфері, то Емський указ обмежував і її. До 1881 року було заборонено ставити українською мовою театральні вистави. Повна заборона накладалася на видання книг українською. Художні твори видавалися не вільно, як каже Путін, а лише за умови погодження імперською адміністрацією. Під заборону підпали навіть публічні виступи українською та концерти з українськими піснями.

Приналежність до слов’ян

В Україні на офіційному рівні ніхто не заперечує приналежність українців чи росіян до слов’янських народів. Однак не зовсім зрозуміло, чому Путін вважає приналежність до однієї групи народів підставою для існування однієї держави, чи навіть більше – одного народу. Чи є поляки та чехи одним народом? За логікою Путіна, напевне, так. В реальності — ні. Щоправда, ніхто з серйозних науковців не заперечує факт їхньої спорідненості та належності до слов’ян. 

Про фейкову українізацію

Путін знову дивиться на все хороше та закриває очі на все погане. Українізація була запущена зовсім не з наміром відродження української культури. Радянській владі потрібно було утримати контроль над нещодавно «приєднаними» територіями та утвердити на них комуністичні ідеї. Для вирішили надати певні пільги для мов деяких народів СРСР. 

По-друге, чи ви замислювалися, чому українізація тривала менше 10 років? Чи цього часу вистачило, щоб всіх українізувати? Ні. Просто в Москві змінилося керівництво. Леніна, який прихильно ставився до ідеї автономізації СРСР та писав про великоруський шовінізм, замінив Сталін, який виношував плани централізації. Він бачив загрозу в національних рухах. Вирішили цю проблему традиційним шляхом: частину українських патріотів розстріляли, решту відправили «розбудовувати спільну державу» до Сибіру. Разом з українізацією Сталін згорнув й інші коренізаційні політики.

Закарпаття хотіло сепарації

Путін не згадує, що ідея включення Закарпаття до РРФСР належить не православним  мешканцям регіону, а партійним працівникам 4-го Українського фронту, які після визволення Закарпаття у Мукачевому були залучені до проведення акцій для майбутнього входження краю до складу СРСР. Тобто Путін повторює міф про те, що оскільки на Закарпатті проживає російський народ, а не український, треба включити Закарпатський край до складу РРФСР на правах автономії. До того ж Путін забув, що в СРСР панував атеїзм, члени партії не були православними.

Злочини — розкуркулення, Голодомор, депортації

Сучасна Російська Федерація є офіційною правонаступницею СРСР, який у свою чергу був правонаступником Російської Імперії. Тому вона щонайменше несе моральну відповідальність за їхні злочини проти України. Крім цього, в РФ вже є низка власних «заслуг». Наприклад, порушення міжнародного права та напад на Україну з подальшою окупацією її територій та вбивствами тисяч українців. Також Москва може «похвалитися» злочинами проти прав людини: репресіями кримських татар та їхніми масовими арештами.

Це традиційна для Росії риторика: говорити, що Голодомор — це не кампанія проти українців, а наслідок колективізації, від якої страждали всі — як українці, так й інші народи СРСР. Однак це неправда, адже саме Україна постраждала від голоду найбільше в абсолютному вимірі. Найбільші відносні втрати — у Казахстані, де є свій термін для Голодомору — Ашаршылық. Наявність інших жертв не виправдовує злочинця. Геноцидом Голодомор визнав у 2010 році Апеляційний суд м.Києва, розглянувши документи та покази свідків та 16 держав, крім України.

Автори: Мирослава Маркова, Світлана Сліпченко, Кирило Перевощиков, Едуард Дудка

Дякуємо за наукове редагування блоку «Історія» Євгенію Монастирському, історику, провідному досліднику Музею воєнного дитинства.