Протягом більшої частини пострадянської української історії партійно-політичний ультранаціоналізм – на відміну від організованого помірного націоналізму – був майже безперервно неуспішним на українських виборах національного рівня [1]. За останні 30 років українське суспільство зіткнулося з величезною соціальною, економічною та міжнародною напруженістю [2]. Більш того, гасла, що зародились у націоналістичних рухах, отримали під час виборчого повстання в Україні в 2004 р., яке стало відоме як «Помаранчева революція», популярність і легітимність [3]. «Революція гідності» 2013-2014 рр., будучи демонстративно проєвропейською, втім, мала аналогічні «націоналізуючі» ефекти [4].
Так само, як західні меншості реапропріюють назви, які раніше використовувалися виключно в негативному сенсі, так і в Україні багато людей з гордістю почали називати себе «бандерівцями» не асоціюючи це з конкретними політичними поглядами Степана Бандери, а виключно з тим, що така назва у негативному сенсі використовується російською пропагандою.
Ініційований Москвою «збройний конфлікт» у Донецькій та Луганській областях є «делегованою міждержавною війною» Росії проти України [5]. Створення благодатного ґрунту для політичної радикалізації та етно-центристської мобілізації патріотичних частин – і, таким чином, розпад української політичної нації – була і є одним з інструментів багатогранної «нелінійної» або «гібридної» російської війни проти постмайданної України [6]. Справді, внутрішньоукраїнське протистояння з приводу того, як адекватно реагувати на дії Кремля, все більше розділяє український політикум і відкриває точки входу для екстремістів [7]. Але на відміну від Італії та Німеччини в 1920-х роках або Сербії і Росії в 1990-х роках, величезні втрати країни, пов’язані з програною гарячою або «холодною» війною (тобто втрати життів, здоров’я, територій, доходів, заощаджень, інфраструктури і т. д.), незважаючи на свої значні обсяги в Україні, досі не привели до створення потужного українського ультранаціоналістичного руху [8].
Таблиця 1. Електоральні успіхи основних українських ультраправих партій в президентських виборах і пропорційних частинах парламентських виборів в 1998-2019 рр. у відсотках (заштриховані рядки – президентські вибори) [9].
| Партія/союз | Блок «Національний фронт» (КУН, УКРП & УРП) / УРП / КУН | УНА / УНА-УНСО / ПС | Блок «Менше слів» (ВПО-ДСУ & СНПУ) / ВОС | |
| Вибори | ||||
| 1998 (парламентські) | 2,71 («Нацфронт») | 0,39 (УНА) | 0,16 («Менше слів») | |
| 1999 (президентські) | ||||
| 2002 (парламентські) | 0,04 (УНА) | |||
| 2004 (президентські) | 0,02 (Козак, ОУН) | 0,17 (Корчинський) | ||
| 2006 (парламентські) | 0,06 (УНА) | 0,36 (ВОС) | ||
| 2007 (парламентські) | 0,76 (ВОС) | |||
| 2010 (президентські) | 1,43 (Тягнибок) | |||
| 2012 (парламентські) | 0,08 (УНА-УНСО) | 10,44 (ВОС) | ||
| 2014 (президентські) | 0,70 (Ярош)* | 1,16 (Тягнибок) | ||
| 2014 (парламентські) | 0,05 (КУН) | 1,81 (ПС) | 4,71 (ВОС) | |
| 2019 (президентські) | 1,62 (Кошулинський) | |||
| 2019 (парламентські) | 2,15 (ВОС)** | |||
* На президентських виборах 2014 р. Дмитро Ярош формально балотувався як незалежний кандидат, проте він був публічно відомий як лідер ПС.
** Виборчий список «Свободи» для парламентських виборів 2019 р. поєднав представників всіх більш чи менш значимих українських вкрай правих політичних партій, але був офіційно зареєстрований як список лише ВОС.
Абревіатури: ВОС – Всеукраїнське об’єднання «Свобода», ВПО-ДСУ – Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», КУН – Конгрес українських націоналістів, ОУН – Організація українських націоналістів, ПС – Правий сектор, СНПУ – Соціал-національна партія України, УКРП – Українська консервативна республіканська партія, УРП – Українська республіканська партія, УНА – Українська національна асамблея, УНСО – Українська народна самооборона.
За пострадянський період всього два роки одна крайня права партія – Всеукраїнське об’єднання «Свобода» на чолі з Олегом Тягнибоком – мала невелику фракцію (37 із 450 місць) в національному законодавчому органі України з 12 грудня 2012 р. по 27 листопада 2014 р. [10]. Протягом приблизно дев’яти місяців у «Свободи» було, крім цього, декілька міністрів у першому постреволюційному уряді України в період з кінця лютого до кінця листопада 2014 р. На той момент ця обставина викликала міжнародне занепокоєння у зв’язку із, серед іншого, відомими антисемітськими тенденціями в «Свободі» [11].
Тим не менш, відносний успіх «Свободи» з результатом в 10,44% в пропорційній частині парламентських виборів в жовтні 2012 р. та її включення до першого уряду після Євромайдану виявилися єдиним коротким і загалом непоказовим епізодом (Таблиця 1). Крім того, відносний успіх крайніх правих в 2012-2014 роках був наслідком особливих політичних умов того часу [12]. Специфічні обставини, як незабаром з’ясувалося, тільки тимчасового підйому «Свободи», а також її відносно освічений, проєвропейський і міський електорат у жовтні 2012 р. вже тоді вказували на те, що її відносно висока підтримка серед тодішніх українських виборців була радше винятковим, ніж симптоматичним явищем [13].
Серед іншого, коротке просування «Свободи» в політику на національному рівні було частково спровоковано активізацією російської медіакампанії і дипломатичної активності, спрямованої проти повороту України на Захід в результаті «Помаранчевої революції» і обрання націонал-ліберального політика Віктора Ющенка президентом в кінці 2004 р. [14]. Тимчасовий зліт «Свободи» також можна частково пояснити організаційним безладом в націонал-демократичному таборі, парламентські фракції якого в 2007-2012 роках мали досить мандатів для формування більшості у Верховній Раді. Проте «помаранчеві» сили не змогли утримати частину депутатів у своїх фракціях після того, як навесні 2010 р. втратили президентство і до влади прийшов Віктор Янукович [15].
Потрапляння «Свободи» до Верховної Ради після парламентських виборів 2012р. було перш за все реакцією на явно проросійську діяльність різних членів нового українського уряду з 2010 р [16]. Своєю явно проросійською культурною і зовнішньою політикою новообраний президент Віктор Янукович і його команда протягом майже двох років радикалізували більшу частину патріотичного, в тому числі і неекстремістского електорату України [17]. Більш того, в 2010-2012рр. робилися очевидні спроби «політтехнологів» Януковича штучно збільшити присутність у ЗМІ тоді ще позапарламентських українських крайніх правих, в першу чергу представників ВО «Свобода», для того, щоб розділити загальний український патріотичний електорат і партійний спектр, і щоб отримати у вигляді «Свободи» зручного спаринг-партнера для майбутніх виборів [18].
Водночас низка депутатів обраних на попередніх парламентських виборах 2007р. за списками прозахідних блоків «Наша Україна – Народна самооборона» і Юлії Тимошенко зрадили в 2010р. свої парламентські мандати після того, як Янукович став президентом. Навесні-влітку 2010р. ці так звані «тушки» перейшли в проросійську правлячу коаліцію, яка підтримувала уряд Миколи Азарова [19]. На цьому тлі одна з ключових передвиборних обіцянок «Свободи» 2012р. (і це зобов’язання було виконане) полягала в тому, що її кандидати в депутати в разі обрання в Раду не зрадять мандат своїх виборців [20].
Після перемоги «Революції гідності» на початку 2014 р. «Свобода» з декількома міністрами увійшла в перший, перехідний, кабінет міністрів Арсенія Яценюка після Євромайдану. Це сталося, крім іншого, через явні розбіжності в «помаранчевому» таборі. Включення «Свободи» до нового уряду стало, зокрема, результатом розбіжностей між двома основними національно-демократичними фракціями – Всеукраїнським об’єднанням «Батьківщина», з одного боку й «УДАР» (Український альянс за демократичні реформи) з іншого. Чвари серед націонал-демократів призвели до виключення УДАРу з постреволюційного тимчасового уряду, хоча лідер цієї партії Віталій Кличко був активним учасником Євромайдану і на момент перемоги революції найпопулярнішим демократичним політиком України [21].
Щоб уникнути однопартійного кабінету, наприкінці лютого 2014 р. «Батьківщина» передала «Свободі» чотири урядових посади – а саме, посади міністра оборони (Ігор Тенюх), міністра аграрної політики і продовольства (Ігор Швайка), міністра екології та природних ресурсів (Андрій Мохник), одного віце-прем’єра (Олександр Сич), а також Генерального прокурора (Олег Махніцький).
Протягом наступних дев’яти місяців «Свобода» Тягнибока багато в чому слідувала політичному лідерству націонал-демократів в уряді. Наприклад, міністр оборони від «Свободи» Ігор Тенюх (який подав у відставку вже наприкінці березня 2014 р.) погодився і підтримав спірне рішення українського керівництва не протистояти військовим шляхом насильницькій анексії Криму Росією в лютому-березні 2014 р. – позиція, яка неодноразово критикувалася різними праворадикальними активістами. У вересні 2014р. парламентська фракція «Свобода» одноголосно проголосувала за ратифікацію Угоди про асоціацію України з ЄС – порівняно незвичайна поведінка для європейської ультраправої партії.
Це і ряд інших аспектів тодішньої «Свободи» ознаменували її певний зсув у бік політичного центру під час і після Євромайдану.
Подальші сприятливі для українських етно-центристів зміни в складі загального електорату України відбулися в результаті анексії Криму та війни на Донбасі, що призвели до виключення з голосування мільйонів виборців, які навряд чи коли-небудь проголосували б за українські етноцентристські партії. Тим не менш, «Свобода» втратила більше половини своєї підтримки в процентному вираженні на парламентських виборах у жовтні 2014р. порівняно з результатом на попередніх виборах до Верховної Ради в жовтні 2012р. (Таблиця 1) [22]. З результатом в 4,7% в пропорційній частині вона не пройшла п’ятивідсотковий бар’єр і отримала лише кілька парламентських місць у Верховній Раді VIII скликання (2014-2019) через обрання деяких своїх кандидатів в одномандатних округах.
На наступних парламентських виборах у липні 2019р. виборча підтримка «Свободи» знову скоротилася більш ніж удвічі і склала всього 2,15%. Це сталося незважаючи на сприятливу для ультранаціоналістів зміну голосуючого населення України в 2014р., п’ять років війни із Росією та, на відміну від жовтня 2014 р., успішне формування єдиного списку крайніх правих сил, який включив усі релевантні українські етноцентристські партії ( Таблиця 1). Таким чином, станом на 2020р. ультраправий політичний рух України в цілому і провідна українська ультранаціоналістична партія зокрема знову опинилися на позиціях, на яких вони перебували в середині 2000-х років після ребрендингу колишньої Соціал-національної партії на Всеукраїнське об’єднання «Свобода».
Повномасштабна революція, міждержавна війна, територіальні втрати, соціальні та інші нестатки, які відбулися в Україні в результаті Євромайдану, як це не парадоксально, не допомогли українському партійному ультранаціоналізму на електоральному полі. Натомість докорінні зміни українського суспільства з кінця 2013р., призвели до – або, принаймні, не завадили – нової відносно загальнонаціональної маргіналізації українських праворадикальних партій в результаті парламентських виборів 2014 і 2019 рр. [23].
Примітки
[1] Андреас Умланд – співробітник Шведського інституту міжнародних справ у Стокгольмі, доцент кафедри політології НаУКМА і редактор серії книг «Радянська і пострадянська політика і суспільство» та «Українські голоси», що публікуються видавництвом ibidem-Verlag у Штутгарті. Електронна пошта: [email protected]. Дана стаття є результатом проекту «Колективні дії недержавних збройних угруповань в українському конфлікті: порівняння проросійських і українських недержавних збройних угруповань», що фінансується Фондом Фольксваген, Німеччина. Див.: app.dimensions.ai/details/grant/grant.4974241. Проект також отримав підтримку від «Accommodation of Regional Diversity in Ukraine (ARDU): дослідницького проекту, фінансованого Науковою радою Норвегії (програма NORRUSS Plus)». Див.: blogg.hioa.no/ardu/category/about-the-project/.
Більш детальні огляди включають в хронологічному порядку: Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. – К., 1999; Kuzio T. Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism: New Directions in Cross-Cultural and Post-Communist Studies. – Stuttgart, 2007; Украинские правые экстремисты во время и после восстания 2013-2014 гг. // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2003. – Т.13. – №1. – С.103-206; Russian Politics & Law. – 2013. – Vol.51(5, Special issue). – P.3–95; Special Issue. The Ukrainian Radical Right in Past and Present: Studies in Ideology, Memory and Politics / Umland A., Zaitsev O. (eds.) // Communist and Post-Communist Studies. – 2015. – Vol.48(2–3). – P.169–271; Нахманович В. Феномен «Свободи»: Виборці радикальних націоналістів у дзеркалі соціології. – К., 2016; Васильчук Є. Правий радикалізм в Україні. – Черкаси, 2018; Ліхачов В. Від Майдану праворуч: Революція, війна и ультраправі в Україні (2013–2016 роки). – К., 2020.
[2] Напр.: Dyczok M. Ukraine: Movement without Change, Change without Movement. – Abingdon, 2000; Lushnycky A. N., Riabchuk M. Ukraine on Its Meandering Path Between East and West. – Bern, 2009; Lang P., Aslund А. How Ukraine Became a Market Economy and Democracy. – Washington, 2009; Orange Revolution and Aftermath: Mobilization, Apathy, and the State in Ukraine / D’Anieri P. (ed.). – Baltimore, 2010.
[3] Revolution in Orange: The Origins of Ukraine’s Democratic Breakthrough / McFaul M., Aslund A. (eds.) – Washington, 2006; Wilson A. Ukraine’s Orange Revolution. – New Haven, 2006; Beyond Recognition? Ukraine and Europe after the Orange Revolution / Flikke G., Kisselyov S. (eds.) – Oslo, 2006; Aspects of the Orange Revolution / D’Anieri P., et al. (eds.) – 6 vols. – Stuttgart, 2007.
[4] Shekhovtsov A. The Ukrainian Revolution Is European and National // Eurozine. – 13 December 2013. – [Online]: http://www.eurozine.com/the-ukrainian-revolution-is-european-and-national/.
[5] Hauter J. Delegated Interstate War: Introducing an Addition to Armed Conflict Typologies. // Journal of Strategic Security. – 2019. – Vol.12(4). – P.90–103.
[6] Hosaka S. Welcome to Surkov’s Theater: Russian Political Technology in the Donbas War // Nationalities Papers. – 2019. – Vol.47(5). – P.750–773; Mykhnenko V. Causes and Consequences of the War in Eastern Ukraine: An Economic Geography Perspective. // Europe-Asia Studies. – 2020. – Vol.72(3). – P. 528–560.
[7] Umland A. How Moscow Is Subverting Ukraine’s Bid for Freedom // Foreign Policy. – 26 Feb. 2016. [Online]: foreignpolicy.com/2016/02/26/how-moscow-is-subverting-ukraines-bid-for-freedom/.
[8] Напр.: Bakic J. Right-Wing Extremism in Serbia. [International Policy Analysis]. – Berlin, 2013. [Online]: http://library.fes.de/pdf-files/id-moe/09659.pdf; Stojarová V. The Far Right in the Balkans. – Manchester, 2016; Kailitz S., Umland A. Why Fascists Took Over the Reichstag but Have Not Captured the Kremlin: A Comparison of Weimar Germany and Post-Soviet Russia // Nationalities Papers. – 2017. – Vol.45(2). – P.206–221; idem. How Post-Imperial Democracies Die: A Comparison of Weimar Germany and Post-Soviet Russia // Communist and Post-Communist Studies. – 2019. – Vol.52(2). – P.105–115.
[9] Umland A. The Right-Wing Extremisms of Post-Soviet Russia and Ukraine, 1991-2014: Hypotheses on Differences in Their Permutation and Performance // Annual Danyliw Research Seminar on Contemporary Ukraine «Ukraine 2014: Maidan, War, Geoplitics», 30 October – 1 November 2014. University of Ottawa, Canada.
[10] Shekhovtsov A. From Para-Militarism to Radical Right-Wing Populism: The Rise of the Ukrainian Far-Right Party Svoboda // Right-wing populism in Europe : politics and discourse / Wodak R., Mral B., KhosraviNik M. (eds.) – London, 2013. – P.249–263.
[11] Лихачев В. Место антисемитизма в идеологии и пропаганде Всеукраинского объединения «Свобода» // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2013. – Vol.9(1). – P.111–134.
[12] Likhachev V. Right-Wing Extremism on the Rise in Ukraine // Russian Politics and Law. – 2013. – Vol.51(5). – P.59–74.
[13] Белицер H. Всеукраинское объединение «Свобода» и его электорат, 2012-2013 // Идеология и политика. – 2013. – №2(4). – P.8–92.
[14] Про різні аспекти цього феномену: Umland A. Orange Revolution als Scheideweg: Demokratisierungsschub in der Ukraine. Restaurationsimpuls in Russland // Osteuropa. – 2009. – Vol.59(11). – P.109–120; Motyl A. Understanding Ukraine’s Ultranationalist Support // World Affairs (web edition). – 9 Dec. 2012. – [Online]: https://lingualeo.com/ru/jungle/understanding-ukraine039s-ultranationalist-support-162651; Meister S. Isolation and Propaganda: The Roots and Instruments of Russia’s Disinformation Campaign // Transatlantic Academy Paper. – 2016.– Series 6. [Online]: http://dgap.org/system/files/article_pdfs/meister_isolationpropoganda_apr16_web_1.pdf.
[15] Umland A. Does Yanukovich’s Coalition Government Have a Popular Mandate? The «Tushki» and Decline of Ukrainian Representative Democracy // Foreign Policy Journal. – 27 Mar. 2010. [Online]: foreignpolicyjournal.com/2010/03/27/does-yanukovichs-coalition-government-have-a-popular-mandate/.
[16] Likhachev V. Right-Wing Extremism in Ukraine: The Phenomenon of «Svoboda». – Kyiv, 2013.
[17] Moser M. Language Policy and Discourse on Languages in Ukraine Under President Viktor Yanukovych (25 February 2010 – 28 October 2012). – Stuttgart, 2013.
[18] Umland A. Ukraine Right-Wing Politics: Is the Genie out of the Bottle? // Open Democracy. – 3 Jan. 2011. [Online]; opendemocracy.net/od-russia/andreas-umland/ukraine-right-wing-politics-isgenie-out-of-bottle; Атанасов B. Особливості націонал-радикальної джинси // Спільне: журнал соціальної критики. – 13 травня 2011. [Електронний ресурс]: commons.com.ua/uk/osoblivosti-natsional-radikalnoyi-dzh/; Щербина C. Політичні ток-шоу: Як вони це роблять? // Українська Правда. – 7 червня 2011. [Електронний ресурс]: pravda.com.ua/articles/2011/06/7/6275793/; Шеховцов A. Всеукраинское объединение «Свобода»: Проблема легитимности борьбы за власть // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2013. – Vol.9(1). – P.22–63.
[19] Термін «тушки» (зрадники своїх мандатів) не слід плутати з «ТІТУШКИ» (політичними головорізами) – лейблом, який з’явився тільки пізніше, з іншою етимологією і іншим значенням.
[20] Likhachev V. Social-Nationalists in the Ukrainian Parliament: How They Got There and What We Can Expect of Them // Russian Politics and Law. – 2013. – Vol.51(5). – P.75–85.
[21] Opinion polling for the 2014 Ukrainian presidential election. en.wikipedia.org/wiki/Opinion_polling_for_the_2014_Ukrainian_presidential_election
[22] Shekhovtsov A. From Electoral Success to Revolutionary Failure: The Ukrainian Svoboda Party. // Eurozine. – 5 Mar. 2014. [Online]: http://www.eurozine.com/articles/2014-03-05-shekhovtsov-en.html/.
[23] Revolution and War in Contemporary Ukraine: The Challenge of Change / Bertelsen O. (ed.) – Stuttgart, 2016.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
