Російське кіно на світових екранах: історія впливу та що з цим робити

Однак присутність росіян на міжнародних кінопреміях має глибоке коріння. Далі розберемось — чому попри численні воєнні злочини росії та заклики українців бойкотувати культурні продукти країни-агресора, російське кіно і досі присутнє на міжнародних кінофестивалях, та чи можна це змінити. Важливий дисклеймер: цим текстом ми не виправдовуємо «аполітичність» міжнародних кінознавців, а лише намагаємось пояснити, чому так відбувається. 

Історичний контекст

Більшість міжнародних кінофестивалів від початку заснування були не лише мистецькими подіями, а й майданчиками для політичної та культурної дипломатії. Особливо яскраво це проявилося під час Холодної війни, коли кінематограф став чи не єдиним способом комунікації між Заходом і СРСР.

Каннський кінофестиваль

Каннський кінофестиваль від самого заснування у 1938 році мав чітку політичну місію — протистояти авторитаризму та просувати міжнародний культурний діалог. На час Другої світової війни фестиваль скасували, а після — присутність СРСР як однієї з країн-переможниць була важливою. Далі почалась Холодна війна і тимчасовий період ігнорування Каннів з боку союзу. Та після смерті Сталіна радянські фільми повернулися на міжнародну арену. У 1957 році на Каннському фестивалі вперше відзначили «Золотою пальмовою гілкою» радянський фільм «Сорок перший» українського режисера Григорія Чухрая. Цей жест символізував початок відлиги у відносинах між Заходом та СРСР. У подальші роки радянські фільми здобули ще кілька призів. 

Показово, що міжнародні кінофестивалі часто відзначали цензуровані в СРСР фільми. Наприклад, у 1969 році в Каннах представили заборонений в союзі фільм Тарковського «Андрій Рубльов». Пізніше на фестивалі показували та номінували без узгодження з СРСР ще не один радянський фільм. Тож шукати «альтернативні голоси» в спершу радянському, а тоді — російському кінематографі є давньою звичкою міжнародної кіноспільноти. 

Водночас Радянський Союз не упускав можливості просунути «ідеологічно правильні» стрічки. СРСР розумів, що для Заходу важливе підтримання дипломатичних відносин, особливо в часи Холодної війни. Відтак у 1975 році радянська влада шантажувала Каннський фестиваль відмовою в участі, в разі, якщо організатори не приймуть фільм Сергія Бондарчука «Вони боролися за Батьківщину». Фестиваль поступився.

У період перебудови СРСР послабив цензуру, тому у фільмах почала з’являтись критика власної історії. Подібні тенденції Захід сприймав як ознаку лібералізації. У 1987 році радянський фільм «Покаяння» навіть здобув Гран-прі в Каннах. 

Після розпаду СРСР Канни продовжували номінувати фільми російських режисерів, розглядаючи їх як голоси, що відображають трансформаційні процеси в пострадянському просторі. У 2022 році фільм російського режисера Кіріла Серебреннікова «Дружина Чайковського» увійшов до конкурсної програми кінофестивалю.

Берлінський міжнародний кінофестиваль

Берлінале, заснований у 1951 році в розділеному Берліні, від початку мав важливе геополітичне значення. Фестиваль був «вікном» на Схід для західного світу та навпаки. Участь СРСР у фестивалі, особливо в періоди політичної відлиги, сприймалася Заходом як сигнал готовності до співпраці. У 1975 році фільм «Сто днів після дитинства» Сєргєя Соловйова за найкращу режисуру здобув «Срібного ведмедя» (одна з нагород Берлінале, що вручається за найкращу режисуру, найкращу головну роль, найкращий сценарій тощо).

Хоча спершу фільми соцтабору неохоче показували на Берлінале, після зведення Берлінської стіни кінофестиваль став «форумом для діалогу», де СРСР і Захід обмінювалися ідеями через кіно.

Після розпаду СРСР російські фільми не зникли з Берлінале. Так, у 2010 році «Срібного ведмедя» за найкраще виконання чоловічої ролі отримали двоє російських акторів за участь у фільмі «Як я провів цього літа» Алєксєя Попогребського. Також нагороду отримав оператор цього фільма. Після повномасштабного вторгнення на кінофестивалі не презентували фільми російських режисерів або за участі російських акторів.

«Оскар»

Першу премію від Американської кіноакадемії радянська стрічка «Розгром німецьких військ під Москвою» отримала ще в 1943 році. Однак в часи Холодної війни «Оскар» став ареною для боротьби між Заходом та СРСР за культурне визнання. За весь період стрічки радянських митців здобули лише три «Оскари» за «Найкращий іноземний фільм». Перемоги були нечастими, оскільки США часто ігнорували радянські стрічки, наповнені пропагандистськими меседжами. 

Відносини СРСР і США через «Оскар» віддзеркалювали тогочасну політичну ситуацію: у 1940-х роках країни разом боролися у Другій світовій, тому СРСР отримав нагороду. У 1950-х ситуація змінилась, почалась Холодна війна. Відтак радянські фільми майже не номінували на «Оскар». У 1960-70-х відлига у відносинах — «Війна і мир» (1969) та «Дерсу Узала» (1976 році) та «Москва сльозам не вірить» (1981) отримали нагороду. 

Після розпаду союзу російський фільм «Стомлені сонцем» Нікіти Міхалкова (1994 рік) отримав «Оскар». У розпал повномасштабного вторгнення росія заявила, що бойкотуватиме «Оскар». Це рішення повторює радянську тактику відмови від премії в часи геополітичної напруженості. 

Водночас у 2023 році міжнародна спільнота повернулась до традиції пошуку «хороших росіян». Відтак стрічка «Навальний» канадського режисера, про російського опозиціонера, отримала «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм». 

Економічні стимули

Окрім історичного контексту, важливим фактором присутності росіян на міжнародних кінопреміях, є гроші. За останні два десятиліття росія інвестувала мільйони доларів у свою культурну присутність на міжнародних фестивалях. Зокрема «Роскино», державна організація з просування російського кіно за кордоном, щороку організовувала масштабні павільйони в Каннах, Венеції, Калових Варах, Берліні, фінансуючи участь російських режисерів та продюсерів. У 2012 році «Роскино» оголосило про створення Російської кінокомісії в США (Russian Film Commission USA). До завдань кінокомісії входило «підтримання контактів з американськими дистриб’юторами та формування образу росії як ідеального місця для зйомок, а також надійного партнера для спільного виробництва». Нині сайт комісії не працює.

Однак ця стратегія дала результати: з 2000-х років російські фільми отримали численні нагороди на престижних фестивалях, включно з «Батько і син» (2003), «Вигнання» (2007) «Левіафан» (2014). У цей час російські війська вже анексували Крим та окупували частину Донбасу. Примітно, що навіть «опозиційні» фільми, в яких критикували російську владу, часто фінансувалися з держбюджету.

Тож не дивно, що після початку повномасштабної війни багато з цих «опозиційних» режисерів або ніяк не коментують агресію рф, або просувають наративи про «братні народи» та «примирення», а також зображують росіян «жертвами режиму». 

До того ж сам статус «опозиційного» російського митця часто є доволі умовним. До прикладу, Кирило Серебренніков, якого західні медіа представляли як російського політв’язня, звинувачений у росії у шахрайстві, мав перебувати під домашнім арештом. Але після початку повномасштабного вторгнення суд скасував запобіжний захід і режисер одразу виїхав до Франції. А під час виступу на Каннському кінофестивалі закликав припинити «кенселінг російської культури». Також він співчував російським військовим, заявивши, що він допомагав би «російським людям, які загинули в Україні», бо вони — «жертви пропаганди». Тож умисно чи ні, але «хороші росіяни» своїми культурними продуктами та заявами створюють розкол в міжнародній підтримці України.

Що з цим робити?

Публікації у міжнародних виданнях, інтерв’ю з українськими митцями та організовані дискусії залишаються важливою частиною протистояння експансії російської культури на Заході. Однак зважаючи на довгу історію присутності спершу радянського, а потім російського кіно, на міжнародних фестивалях, а також довготривале вкладання російських грошей у культурні події на Заході, ідея повного кенселінгу російської культури видається неможливою. 

Чи означає це, що варто припинити боротьбу? У жодному разі, але ця боротьба має вестись з чітким усвідомленням того, що це робота на десятиліття. Захід не припинить слухати російських виконавців та ходити на вистави російських постановників лише через те, що росія порушує міжнародне право. Західна спільнота не перестала захоплюватись «глибиною російської душі» ні після розпочатої рф війни в Чечні у 1994, а потім у 1999 році, ні після вторгнення в Сакартвело у 2008 році, ні після окупації частини української території у 2014 році. 

Повномасштабне вторгнення також не стало винятком. Фільми російських «опозиціонерів» номінують і далі номінуватимуть на міжнародних кінофестивалях, а російські актори з’являтимуться у західних стрічках. Тож, ймовірно, ми ще побачимо не одну «Анору». 

Водночас розуміння природи та причин прив’язаності Заходу до російської культури є ключем до того, як з цим можна працювати. Зокрема важливо не лише критикувати російську культуру, але й пояснювати її історичний контекст та імперську природу. До прикладу, перед показом російського фільму на фестивалі можна організувати панель чи дискусію, де експерти пояснюватимуть ширший контекст, особливо, якщо це стрічка на історичну тематику. Створення інформаційних кампаній, документальних фільмів чи дискусій із розбором популярних російських творів і викриттям їх імперського підтексту також матиме позитивний ефект.

Ключовим є спростування уявлення європейців про російських митців та населення, які нібито виступають «проти війни» і є лише «заручниками ситуації». І українські митці уже почали це робити. Зокрема документальний фільм «Мирні люди» (2023) Оксани Карпович розбиває будь-які ілюзії, показуючи росіян, які розмовляють зі своїми родичами-окупантами, і виправдовують або підтримують війну. 

Спростування мітів про українську культуру, зокрема викриття привласнених росією українських митців, науковців теж є важливою частиною у протистоянні кремлівському міту про «багату російську культуру» та українську культуру як «культуру села». Десятками років росія намагалась переконати Захід, що українська культура не має нічого спільного із роботами європейських митців. За словами художниці та дослідниці української культури Євгенії Гавришенко, щоб зруйнувати це упередження, важливо уникати екзотизації української культури при її репрезентації. Натомість варто наголошувати на її спільності з європейською культурою. 

Окрім спростування міту про «велику російську культуру», говорити та про здобутки українських митців. Адже, як говорила українська письменниця Оксана Забужко: «Першими вбивають тих, чиєї культури не знають». Міжнародна спільнота відчуває менше емпатії до суспільства, з яким не має спільних тем і точок дотику. Тож культурна дипломатія є важливим інструментом для поширення знань про українську культуру у світі. Через організацію виставок, концертів, літературних подій та інших культурних заходів можна не лише представити українську культуру, а й зміцнити дипломатичні зв’язки з іншими країнами. 

Також вагому роль можуть відігравати не лише українські митці, які їдуть з культурною місією за кордон, а й українська діаспора, популяризуючи культуру через місцеві центри та мистецькі заходи. Як пояснював гендиректор Українського інституту Володимир Шайко, важливо не просто говорити про українську культуру, а й шукати спільні теми з місцевим населенням. Це сприятиме початку діалогу та культурного обміну між країнами.

Намагання зруйнувати образ росії як «глибокодуховної» держави, який кремль формував десятиліттями — це довгострокова гра. Тут немає універсального чи стовідсоткового рецепта, як відучити Захід захоплюватися російською культурою. Проте ми можемо зробити все можливе, щоб у світі із захватом дивилися на українську культуру.