Максиму Беспалову вдалося перетворити свій репортаж про тижневу мандрівку на своєрідне освідчення в любові до місця, розташованого так далеко від звичного нам світу. Автор блукає поселеннями архіпелагу, буквально підбираючи розкидані там шматки історії. Ділимося уривком із книги, наданим видавництвом «Віхола».
Ми припливли в Піраміду на двох маленьких суденцях – невеликому кораблі «Баренцбург» і надувному човні «Polar Circle». Вони виглядали зовсім крихітними на тлі величезного океанського лайнера, який стояв за кілька сотень метрів від берега. Його пасажири в цей момент були на екскурсії покинутим, а точніше, законсервованим селищем.
Кілька десятків європейських пенсіонерів з великим подивом дивилися на нашу молоду компанію. Вони прибули в Піраміду на кілька годин – нам же судилося провести в законсервованому селищі три дні. Гіди щоразу виправляли, коли ми вживали слово «покинутий».
Назву «Піраміда» населений пункт отримав завдяки однойменній горі, біля підніжжя якої він розлігся. Ця уступчастої пірамідальної форми вершина дала селищу не тільки ім’я, а й узагалі право на народження. Саме в її надрах тисячі років зберігалося те, заради чого люди ХХ століття вирішили осісти в Арктиці, – вугілля.
Активна розробка копальні й створення довкола неї добре розвиненого селища припав на період після Другої світової. Протягом п’яти десятиліть на 78° 40’ північної широти виросло поселення на понад тисячу осіб ‒ із житловими будинками, гуртожитками, лікарнею, школою і дитячим садком, басейном, величезним культурноспортивним комплексом, портом, фермою і навіть готелем, побудованим для розвитку туризму.
Життя селища Піраміда оберталося навколо шахти. Працювати в ній приїжджали люди з усього Радянського Союзу, але переважно ‒ шахтарі з Донбасу. Люди їхали за контрактом максимум на кілька років: жити за Полярним колом неймовірно складно.
Турбуючись про співробітників, керівництво селища замовило кілька барж із чорноземом, який був укладений шаром на вічну мерзлоту Арктики. На ньому проростала не тільки завезена з півдня газонна трава, але й деякі однорічні квіти, висаджені перед будинками мешканцями Піраміди. І зараз там можна побачити обриси старих клумб, за південною традицією обмежених кладкою з поставленої під кутом 45° цегли.
Українця можна забрати з України, але не можна забрати Україну з українця. Навіть в Арктиці він залишається собою, не зраджує традиціям та звичкам. На Далекому Сході українські колоністи будували хати-мазанки, хоч у надвологому кліматі це не має сенсу: глина мокне та кришиться, побілку треба оновлювати двічі на сезон. Але наші люди зводили мазанки та не хотіли слухати про інші типи садибної архітектури. Вони відтворювали навколо себе батьківщину навіть тоді, коли це завдавало чимало незручностей. На Шпіцбергені – та сама історія: українці робили клумби, висаджували квіти, шукаючи ті, що будуть стійкими до холоду та виростатимуть максимально швидко; клали під них подушку з навозу, щоб той давав рослинам поживні речовини та тепло. Завезений із України чорнозем був ідеальним підґрунтям, живив наших людей на Півночі південною енергією. Представникам інших народів не пояснити, що це за цегляні ромби на газонах у мертвому селищі. Українець одразу побачить у них історію.
Оцей обмежений цеглинами клаптик землі, ці кілька квадратних метрів і стали для мене наочним доказом існування Українського Шпіцбергену, мініатюрної української республіки на північ від Полярного кола. З обмовкою, що хоч це й Україна, проте Радянська. І всі ті українці, що вже у XXI столітті живуть на Шпіцбергені, старанно розбудовують навколо себе під наглядом «старших братів» таку просту та зрозумілу зону комфорту – УРСР.
Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Віхола» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
