Чи можна жартувати про смерть ворогів? Чим небезпечно сприймати терористів як персонажів комп’ютерної гри? Після трьох років війни питань щодо етики висвітлення збройного конфлікту стає тільки більше.
Півмільйона переглядів й тисячі поширень випуску 5 каналу, де Віталій Гайдукевич більше хвилини в ефірі випуску новин 5 каналу жартує про смерть найманця Гіві: «Відбулася офіційна зустріч ватажка бойовиків Михайла Толстих (“Гіві”) з Арсеном Павловим (“Моторола”). Початок був вибуховим. О 6.12 ранку. Сама зустріч відбулася у досить теплій атмосфері, кабінет вигорів вщент”, – починає ведучий. Потім говорить про підтвердження самими бойовиками “передислокації Гіві до пекла”. І про те, що бойовик, слідом за Моторолою, “остаточно приєднався до режиму тиші і дотримання мінських домовленостей”. Укрінформ згодом називає випуск «тролінгом вищої проби». 24 канал починає свою жартівливу програму «Вєсті» словами: «Вогнемет «Шмєль» як сорока на хвості приніс дуже цікаву звістку». Далі ведучий з посмішкою бадьоро продовжує: «Почнемо із хороших новин – ще один лідер донецьких бойовиків погорів на роботі. Мова не про хабарництво – згорів по-справжньому». ТСН обмежується заголовком: Слідом за «Моторолою» до пекла вирушив «Гіві».
Дуже важко наважитись підняти голос проти жартівливого обігрування смерті ворогів у випусках новин і не виглядати при цьому захисником російських найманців, вбивць, терористів. Але чи існує аргументоване пояснення чому метафоричне обігрування смерті ворогів у форматі новин недопустиме?
Після першої «війни у прямому ефірі» (Ірак, 2003) науковці почали ставити питання, які досі не звучали так голосно в контексті медіа та війни. Як медіа висвітлюють війни? Як ЗМІ маніпулюють смертями і власними аудиторіями? Чи здатні медіа врешті впливати на хід війни, драматизуючи її чи «дезиінфікуючи»? На жодне з цих питань немає вичерпної відповіді. І якщо вона колись буде, то лише у минулому часі – надто швидко міняються ЗМІ, надто динамічно трансформується їх взаємодія з аудиторією. Тому поки що можна аналізувати лише досліджені явища і намагатись зрозуміти, до чого вони ведуть. Якщо говорити дуже простими словами, то є два полюси роботи ЗМІ, обидва з яких несуть загрозу для аудиторій. На одному полюсі – втома співчувати (compassion fatigue) [1] на іншому – війна без смертей – коли медіа, маючи все більше можливостей показувати реальну війну, парадоксально її «очищують» від неприємних зображень та образів [2].
Якщо говорити дуже простими словами, то є два полюси роботи ЗМІ, обидва з яких несуть загрозу для аудиторій. На одному полюсі – втома співчувати (compassion fatigue) [1] на іншому – війна без смертей – коли медіа, маючи все більше можливостей показувати реальну війну, парадоксально її «очищують» від неприємних зображень та образів [2].
Втома співчувати (compassion fatigue) – синдром, який раніше використовувався щодо фахівців, які щоденно працюють із травмою: психотерапевтів, лікарів, поліцейських тощо. Віднедавна цим терміном почали описувати притуплення почуттів в аудиторії ЗМІ щодо трагічних подій. Спершу аудиторію жахає трагедія війни, але коли спіраль робить ще, і ще один оберт, коли в калейдоскопі подій знову і знову війна, руйнування, смерті та поранення, глядачеві стає все важче і важче відчувати цей біль. Настає синдром втоми від співчуття.
«ЗМІ несуть особливу відповідальніть перед громадськістю і коли вони зрікаються цієї відповідальності, аудиторія потрапляє у штопор втоми співчуття» – пише Сюзан Мьолер, дослідниця феномену [1].
На іншому полюсі від втоми співчувати – дезінфікована війна. Війна, де немає смерті, де втрати серед цивільних – тільки цифри, а фото зображують сміливих, здорових бійців і блискучу техніку. Або ще краще – симульовані графічні картинки з дислокацією військ чи перебігом баталій.
«В той час як сучасні медіатехнології мають потенціал показувати все більше деталей війни, ніж будь-коли раніше, і коли художні зображення воєн стають все реальніші та кривавіші, медіа стають все стриманішими та більш дезінфікованими» [2] – так пише один із дослідників про висвітлення війни в Іраку британськими та американськими ЗМІ. Такий погляд підтверджується й іншими дослідниками роботи медіа в Іраку – так, у 2008 було проаналізовано понад 2500 зображень війни в американських ЗМІ – лише 10% із них показували смерть чи поранення [3]. Схожа претензія до західних ЗМІ часто виникає в української аудиторії – стандартизована, дезінфікована картинка конфлікту.
Як часто кажуть – war sells. Війна продає. Щоб війна гарно «продавалась», вона має бути цікавою, але не надто травматичною. Там не має бути «видно» надто багато смертей цивільних, не варто показувати «нудні», побутові деталі збройного конфлікту. Я зістрибнула зі спіралі втоми від співчуття, коли сестра показала мені власні нотатки про фронтове Водяне – там жінка серед розвалин власної квартири розповідала про вікна Rehau, про які вона мріяла і поставила перед війною. Але краще продаються епічні баталії, а не щоденні деталі життя в конфлікті. За обличчями ворогів краще не показувати людей. Щоб війна продавалась, її потрібно дегуманізувати.
Але краще продаються епічні баталії, а не щоденні деталі життя в конфлікті. За обличчями ворогів краще не показувати людей. Щоб війна продавалась, її потрібно дегуманізувати.
Твердження, що вороги – теж люди, викликає особливий спротив у дискусіях. Чому говорити про найманців, які вже роками вбивають українців, як про людей? У випадку зі смертю «Гіві» особливо помітна хибність цієї логіки. У процитованих на початку сюжетах, Моторола й Гіві, ватажки бойовиків, виглядають як кумедні персонажі комп’ютерної гри. Недолугі, незграбні, подались у пекло. В той час як Гіві особисто брав участь у катуваннях полонених, чому є відеодокази. Це теж частина його особистості. Особистості, а не персонажа анекдота про «спеченого Гіві» – саме так називався сюжет на 24 каналі.
І якщо «медіа справді мають силу впливати на політичне реагування на конфлікт» [4], чи не доречно регуманізувати збройне протистояння і принаймні у випусках новин намагатись показати війну як вона є, не скочуючись у генерування анекдотів про кумедних палаючих ворогів та легенд про сталевих нездоланних наших хлопців?
Подібний епос має право на життя де завгодно, але поза випусками новин. Поза інформаційними повідомленнями про війну. Це не «тролінг вищої проби». Ця проба не вища. Це тролінг самих себе.
Автор –
Примітки:
[1] Moeller, S. (2013). Compassion fatigue: How the media sell disease, famine, war and death. Canadian Family Physician Médecin de Famille Canadien, 59(3), 265–8. Retrieved from http://www.ncbi.nlm.nih.gov/pubmed/23614527
[2] Petley, J. (2003). War without death: Responses to distant suffering. Journal for Crime, Conflict and the Media, 1(1), 72–85.
[3] Silcock, B. W., Schwalbe, C. B., & Keith, S. (2008). “Secret” Casualties: Images of Injury and Death in the Iraq War Across Media Platforms. Journal of Mass Media Ethics, 23(1), 36–50. http://doi.org/10.1080/08900520701753205
[4] Hawkins, V. (2011). Media selectivity and the other side of the CNN effect: the consequences of not paying attention to conflict. Media, War & Conflict, 4(1), 55–68.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
