Незважаючи на солідарність з Україною, багато світових лідерів доволі обережні у своїх намаганнях не перетнути «червоні лінії» Владіміра Путіна. Проте наслідки недостатньої допомоги Україні сьогодні будуть важкими та довготривалими.
Економісти давно розуміють шкоду бездіяльності. У 1982 році Девід Крепс та Роберт Вілсон опублікували фундаментальне дослідження, де показали, що рішучі дії проти суперника можуть бути необхідними, незважаючи на ціну таких дій. Вони стверджували, що стратегічну взаємодію потрібно розглядати не саму по собі, а як частину повторюваної гри, в якій подібні конфлікти можуть виникати у майбутньому. У таких сценаріях на перший погляд агресивний підхід може допомогти заслужити репутацію жорсткого і рішучого гравця, що зрештою принесе довгострокову вигоду шляхом стримування майбутніх опонентів. Наприклад, профспілка може закликати до страйку, щоб здобути собі репутацію готової до радикальних дій, таким чином підвищивши шанси на те, що менеджмент погодиться з її вимогами у майбутніх переговорах.
Репутаційний принцип є ключовим для оцінки відповіді Заходу на російську агресію проти України. На кону не лише доля мужнього українського народу, але й репутація всього демократичного світу, з урахуванням його зобов’язань захищати свої цінності та міжнародне право.
Можливо, що саме слабка репутація Заходу до 24 лютого 2022 року й надихнула Путіна на повномасштабне вторгнення. Відповідь на анексію Росією Криму, розв’язану нею війну на Донбасі та звірства в Сирії була доволі в’ялою. Європа продовжила платити Росії мільярди за нафту та газ та схвалила будівництво Північного потоку-2. Імідж «м’якого» Заходу лише посилився завдяки фокусуванню США переважно на внутрішній політиці під час президентства Трампа, виходу союзників з Афганістану та незгоді між членами НАТО.
Сьогодні, коли Росія розпочала найкривавішу загарбницьку війну в Європі з часів Другої світової, для Заходу надзвичайно важливо відновити свою репутацію сильного та згуртованого захисника демократії. Ставки дуже високі. По-перше, якщо вторгнення Росії в Україну буде успішним, вона точно на цьому не зупиниться. Російська пропагандистська машина сьогодні несеться на всіх парах до безодні колективної імперіалістичної омани. Путін порівнював себе з Петром І, вуличні гасла стверджують, що у Росії немає кордонів, а ТБ-«експерти» регулярно розмірковують над “денацифікацією” Польщі, країн Балтії та інших колишніх радянських республік. Демонстрація сили – чи не єдиний спосіб стримування фашистської Росії, оскільки це мова, якою вона розмовляє та яку розуміє.
По-друге, Росія – це не єдина країна, яка загрожує своїм сусідам. Диктатори в усьому світі спостерігають за розвитком подій в Україні. Іран багато заробив на постачанні своїх дронів до Росії, оскільки отримав натомість сучасне військове обладнання. Імовірно, він також близький до створення ядерної зброї, яка стане для нього ще ціннішою якщо російський ядерний блеф спрацює. Напруга навколо можливого вторгнення Китаю до Тайваню сягнула найвищого в сучасній історії рівня, а військові ігри показують, що його наслідки будуть катастрофічними. Нарешті, загроза з Північної Кореї за останні роки також виросла, що підвищило тривожність у Японії та Південній Кореї та вимагає нової оборонної архітектури. В майбутньому, розглядаючи власну військову агресію, ці режими безперечно врахують, наскільки добре чи погано для Росії закінчиться її теперішня війна. Непохитна підтримка Заходом України в її боротьбі за незалежність схилятиме їх до стриманості та обережності.
Звісно, російське керівництво, ймовірно, також стурбоване збереженням своєї репутації світової наддержави. Принизливі поразки, яких зазнала російська армія в Україні, вже сильно підірвали цей імідж. Перспектива втрати міжнародного впливу, безсумнівно, неприємна для Путіна і може бути однією з головних причин, чому він продовжує агресивну війну.
В ситуації, коли обидві сторони захищають свою репутацію, аналіз Крепса та Вілсона передбачає, що може виникнути тривале протистояння, коли кожна сторона намагатиметься змусити іншу відступити першою. Росія буде продовжувати війну поки віритиме, що має реальні шанси на перемогу. Але тривала війна була б руйнівною для України та світу. Тому, щоб зупинити її швидко, Захід повинен переконати Росію, що вона не може перемогти.
Путін безперечно розуміє, що економічні та військові ресурси Заходу значно перевищують його власні. Для перемоги в Україні він, імовірно, розраховує на свою перевагу в терпінні та рішучості. Дійсно, є ознаки того, що люди на Заході починають втомлюватися від війни, а увага громадськості переключається на внутрішні та економічні проблеми. Нерішучість і поступовість також залишаються: хоча західні танки нарешті прямують до України, досі не затверджене постачання такої життєво необхідної зброї, як сучасні винищувачі та ракети великої дальності, здатні вражати склади та шляхи постачання російських військ.
Отже, союзники України мають переконати Путіна в тому, що час не на його боці. Швидка та комплексна підтримка допоможе скоріше покласти край цій смертоносній війні та врятувати тисячі життів. Але це також буде безцінна інвестиція у відновлення репутації Заходу як об’єднаної та потужної глобальної сили, сповненої рішучості захистити демократію та її цінності. Це буде безцінна інвестиція в мир і безпеку у світі.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
