Як можна і як не можна скорочувати бюджет: політико-економічні та інституційні аспекти

Якщо хочемо зберегти нашу Батьківщину, а заразом і надбання Революції Гідності, то маємо зважати на низку політико-економічних та інституційних факторів, які уряд, як і МВФ, зазвичай недооцінює

Дзеркало Коломиї

Автор:

Необхідність термінового скорочення бюджетних витрат вже, здається, не треба нікому доводити: зважаючи на рівень зовнішньої загрози, очевидно, якщо цього не зробити, то України просто не буде. Проте, скорочення як таке – це ще не рішення. Бо якщо робити його недостатньо продумано – механічно, або за стандартними рецептами, розробленими для іншого типу країн, то результат буде далекий від очікуваного.

Отже, якщо хочемо зберегти нашу Батьківщину, а заразом і надбання Революції Гідності, то маємо зважати на низку політико-економічних та інституційних факторів, які уряд, як і МВФ, зазвичай недооцінює.

1. Особливості фіскальних криз у перехідних країнах

Бюджетні дефіцити у країнах, де, як і в Україні, домінує суспільний порядок “з обмеженим доступом (надалі, ОД)” (у термінології Норта, Вейгаста та Волліса), або “екстрактивні інституції” у термінології Аджемоглу та Робінсона, мають зовсім іншу природу, ніж у розвинених країнах “вільного доступу (надалі ВД)”. Останні страждають переважно від надмірно роздутої “соціальної держави”, у той час, як перші потерпають від надмірного та безвідповідального присвоєння національних ресурсів “правлячими коаліціями”. Зазвичай до фіскальної кризи у таких державах призводять такі чинники як:

• короткий часовий горизонт (ефект “временщика”);
• недостатність координації всередині еліти (“трагедія спільного ресурсу”);
• надмірна потреба у “купівлі спокою” задля стабілізації правлячої коаліції (відповідно до логіки ОД),
або ж просто надмірна безрозсудна жадібність та брак розуму, як у випадку Януковича і його спільників.

Відповідно, дієві рецепти подолання фіскальних криз за ОД вимагають насамперед обмеження присвоєння ренти елітою – тобто системних реформ. Системних, підкреслимо, саме у сенсі обмеження можливостей для отримання ренти вузькими групами інтересів, такими як галузеві та регіональні клани, окремі “олігархи” тощо. Такі реформи ведуть до обмеження джерел ренти, поступового звуження ренто-орієнтованих секторів, а, відтак, зменшення впливу відповідних груп – і це є одним із вірогідних механізмів руйнування ОД та створення передумов для переходу до ВД.

Криза 1998-99 рр. в Україні була спричинена переважно браком координації, який назовні проявлявся у поблажливій політиці “м’яких бюджетних обмежень” на основі широкого використання бартеру та взаємозаліків. Після краху 1998 року політичну реакцію було відкладено на рік у зв’язку з президентськими виборами (на яких була реальна загроза повернення до влади комуністів), але за їхніми результатами було призначено Кабмін Ющенка – перший в історії України реформістський уряд. Проведені ним успішні реформи знищили найбільш шкідливі для економіки “схеми”, і цим створили передумови не тільки для стабілізації державних фінансів, але й для економічного зростання – адже ресурси та енергію бізнесу було частково переорієнтовано з пошуку ренти на продуктивну діяльність.

Головний урок, який варто винести з цього успішного досвіду полягає у тому, що резерви для скорочення бюджетних видатків можуть лежати зовсім не там, де їх пропонують шукати інструкції, засновані переважно на досвіді розвинених країн. Зазначимо, що попри стереотипне уявлення, соціальна сфера тільки виграла від цих реформ, а Ющенко та Тимошенко здобули політичний капітал, який потім дозволив їм перемогти у Помаранчевій революції.

На превеликий жаль, МВФ, попри численні невдачі та шалену критику, продовжує радити усім насамперед “затягування пасків” за рахунок соціальних видатків, недостатньо зважаючи при цьому на природу бюджетного дефіциту та загалом домінуючого у країні соціального порядку. Такі підходи знаходять розуміння урядів країн з “екстрактивними” інституціями, оскільки не руйнують їхніх механізмів для відкачування ренти.

Утім, зараз МВФ частково має рацію, оскільки Україна за 16 років, що минули після описаної вище кризи встигла пройти чималу частину шляху до утворення роздутої соціальної держави. Це тільки частково можна пояснити совєтським спадком, адже інші подібні країни, наприклад, Південної Америки, теж традиційно хворіють на обидві хвороби. Особлива схильність саме перехідних країн до утворення великих фіскальних дефіцитів скоріше пов’язана з двома факторами, обидва з яких відіграли величезну роль в Україні.

По-перше, великі групи населення, які вимагають перерозподілу, можуть своєю де-факто політичною силою спонукати до введення певних демократичних інституцій (Аджемоглу та Робінсон, 2006). Але наділення їх політичною владою де-юре вписується у систему ОД: це просто чергові збудники спокою, яких можна вгамувати привілеями, заснованими на перерозподілі, не зраджуючи при цьому засадничим принципам, на яких тримається суспільний порядок – не відкриваючи доступу до політичних та економічних можливостей. Від такої тактики доводиться відмовлятися тільки коли ці привілеї починають серйозно загрожувати фіскальній стабільності та/або коли певне відкриття можливостей (наприклад, базарна торгівля) виявляється дешевшим для еліти, принаймні у короткостроковій перспективі. Але такі важкі рішення правляча коаліція приймає тільки під тиском фіскальної кризи.

Отже на тій стадії суспільного розвитку, коли країна вже має формальні демократичні інститути, певний рівень соціального капіталу, але ще не перейшла до ВД (почасти тому, що населення переважно розуміє економічну діяльність як “гру з нульовою сумою”, відтак вважає своїм головним інтересом саме перерозподіл, а не відкриття доступу через рівність можливостей) фіскальні кризи стають невідворотними та частими. Вони є невід’ємною частиною процесу трансформації, одним з важливих її механізмів.
По-друге, на перехідних стадіях, таких як “крихкий” та “розвинений” ОД координація гравців є більш проблемною, порівняно з “базовим” ОД, де вона зосереджена в руках держави, та ВД, де діють правила. З іншого боку, вірогідно, що базовий ОД успішно зберігається переважно у ресурсно-багатих країнах бо він краще вирішує задачу розподілу природної ренти, а наявність міцної фіскальної бази робить ринкові реформи непотрібними владі.

Зважаючи на ці чинники, боротьба з фіскальним дефіцитом у перехідній країні ускладнена, порівняно як із “базовим” ОД, так і з ВД. Насамперед, це боротьба на два фронти. Від реформаторів це потребує неабиякого політичного мистецтва аби вирішити, на кого саме спиратися політично – на “олігархів” чи на населення – у кожній окремій ситуації. Чи, може, краще реформувати пакетом, аби в результаті компромісу залишилися незадоволеними усі, але рівною мірою?

Хоча з політико-економічної точки зору вибір очевидний – на користь першочергового утиску привілеїв вузьких груп. Якщо на меті стоїть просування до ВД, то гріх не скористатися шансом, який надає фіскальна криза. Натомість, наступ на роздуті соціальні гарантії, хоча і може бути більш ефективним у короткостроковій перспективі, оскільки співпадає з прагненням еліт до зміцнення своїх екстрактивних інституцій, є контрпродуктивним у довгостроковому плані, адже замість просування вперед допомагає залишати країну у небезпечній зоні. Крім того, це підриває прогрес на шляху до демократії, адже провідники непопулярних реформ мають неабиякий шанс бути усунутими від влади внаслідок перевиборів або навіть масових заворушень. Тому зростає спокуса привітати диктатуру, буцімто необхідну для непопулярних реформ.

Написане вище не означає, звичайно, що роздуті соціальні гарантії – це “священна корова”, яку не можна чіпати. Але братися за них можна (і треба) тільки після рішучого скорочення привілеїв еліти. При чому не зарплат та пенсій, і навіть не привілейованого медично-санаторного обслуговування, а справжніх джерел реального збагачення. Тим більше, що саме проти останніх піднявся народ України.

2. Зважати на політичну (не)стабільність та зовнішню (не)безпеку

На відміну від типових прикладів успішності “затягування пасків”, Україна наразі перебуває у нестабільному стані, який, до того ж, успішно підігрівається ззовні. Величезна та дуже небезпечна помилка – розглядати процеси на рівні формальних політичних подій. Якщо припуститися такої помилки, то можна дійти висновку про нібито виняткову консолідацію суспільства навколо реформаторів, яка дозволяє легко провести болючі реформи. Насправді політичні розклади є, по-перше, дуже неоднозначними самі по собі, а, по-друге, тільки дуже поверхнево відображають складні та різновекторні суспільні процеси. Зважаючи на фактор Путіна, який через свою агентуру буде безперечно роздмухувати протестно-реваншистські настрої та провокувати і підтримувати матеріально й організаційно протестні виступи економічного характеру, спроба проведення політики “затягування пасків” за рахунок населення є загрозою національній безпеці.

На цю тему можуть краще висловитися соціологи та політологи. Наведу тільки декілька фактів.
Переконливу перемогу на виборах отримали «постмайданні» політики та політичні сили. Але Президент за час між виборами втратив більше половині довіри, а явка на парламентських виборах була рекордно низькою – це означає, що велика частина виборців взагалі не знайшла серед політичних сил достойних представників.

Не можна покладатися на перемогу Революції Гідності як довершений факт, адже дотепер 30% опитаних (Фондом «Демократичні ініціативи») вважає її державним переворотом. Навіть поміж тих, хто особисто відстоював Гідність та незалежність, немає єдності як у ставленні до постмайданних політиків, так стосовно економічних реформ. Насправді революція триває. Уряд не є достатньо авторитетним ані для поміркованої частини суспільства, ані для радикальних та послідовних представників Майдану. Державне управління зруйноване, наповнене великою мірою неспроможними, корумпованими та непатріотичними кадрами, іноді відвертими саботажниками, якщо не агентами Путіна та Януковича. За таких умов створення приводів для масового невдоволення загрожує національній безпеці.

Повідомлення по підвищення тарифів на комунальні послуги, оголошене 27.03.2014 чимало допомогло місцевим кланам та російській агентурі у роздуванні сепаратизму на Донбасі, адже вони отримали дуже сильний, особливо у місцевих умовах, аргумент проти нового київського уряду. Не випадково нова хвиля сепаратизму почалася невдовзі після оголошення про підняття тарифів, 6.04.2014. Автор попереджав про високу вірогідність такого розвитку подій ще у березні (Популярна реформістика: рецепти для МВФ «Дзеркало тижня. Україна» №8, 6 березня 2014), виходячи з тієї ж логіки. На жаль, прогноз справдився. Є велика ймовірність того, що Путін чекає можливості скористатися подібним чином і з цього етапу «затягування пасків».

Треба зважати також на інклюзивність, притаманну українській політичній культурі – на відміну від, наприклад, грузинської чи російської. З одного боку, вона, звичайно, перешкоджає радикальним реформам. Але, з другого боку, саме інклюзивність дозволила Україні до останнього часу все ж таки проводити реформи та розвиватися, уникаючи гострого конфлікту із застосуванням насильства – попри геополітичну і ментальну розділеність та зовнішні фактори, що намагалися їй сприяти. Порушення цієї традиції було однією з глибинних причин революції. Тому за найменшої можливості реформи – в тому числі, бюджетні скорочення – мають робитися у такий спосіб, аби забезпечити якнайбільше залучення та підтримку широких верств населення. Варто нагадати, що за підсумками “Арабської весни” найбільшого успіху досяг Туніс із його інклюзивними підходами. Що ж до нинішніх спроб нав’язати суспільству податкові та бюджетні новації, переважно спрямовані проти інтересів пересічних громадян, то самий спосіб, у який їх було зроблено – без суспільної дискусії (якщо не рахувати кілька «викидів» у сумнівних Інтернет-виданнях), без можливості детальної проробки депутатами та експертами, тощо – є неприйнятний і такий, що суперечить принципам демократії взагалі та інклюзивної політичної культури зокрема. Це є спосіб, характерний для режиму Януковича.

За умов неоднорідності суспільства особливого значення набуває “справедливість” реформ. Адже добре відомо, що протестувальниками, як правило, рухає не відчай, спричинений нестерпними умовами існування, а обурення несправедливістю (у тому сенсі, у якому вони її розуміють). В умовах України це означає, що будь-якому скороченню пільг та соціальних гарантій населенню – в тому числі, і тих, що самі по собі не є справедливими – має передувати набагато глибше та рішучіше урізання формальних та неформальних привілеїв “олігархам” різного масштабу, а також боротьба з корупцією. При чому, і те, й інше, мають бути добре комуніковані до широкої громадськості і відчуватися на побутовому рівні.

Наприклад, зростання тарифів на комунальні послуги має принаймні супроводжуватися рішучою зміною правил їхнього встановлення – переходом до системи граничних тарифів, розрахованих без урахування технологічних втрат із встановленням лічильників та загалом знищенням схем розкрадання у цій галузі разом з кримінальним переслідуванням їхніх виконавців та бенефіціарів.

3. Враховувати реальну інституційну спроможність уряду та держави загалом

Зазвичай рецепти скорочення фіскального дефіциту неявно передбачають, що уряд має у своєму розпорядженні дієву (хоча часто надлишкову) бюрократію, яка здатна втілювати необхідні реформи. В умовах України навряд чи є припущення, яке було б далі від реальності, ніж описане вище. Тому на інструментальному рівні реформи мають розроблятися з урахуванням реалій. На практиці це означає закладання механізмів, працездатних в умовах відсутності бюрократії у її класичному Веберівському розумінні.

Брайан Лівай (Brian Levy) розділяє “менш розвинені” країни на дві великі категорії в залежності від того, яка зі складових успішної держави переважає: централізована бюрократія, чи стримування та противаги. За свідченнями істориків, Україна історично належала до другої категорії, тож бюрократичні інститути ніколи не були сильними самі по собі. Колоніальний спадок надалі послабив їх принаймні за трьома напрямками.

а) Російська (Московська) традиція заперечує стримування та противаги як такі, що заважають мобілізації; натомість спирається на “вертикаль влади”. Тобто, за класифікацією Лівая вона належить до протилежної категорії. Тому нав’язування “вертикалі влади” за колоніальних часів підривало спроможність власне української держави, і те саме продовжували спроби її відновлення за часів незалежності: навіть цілком щирі наміри державотворців радянської школи щодо побудови дієвої держави тільки погіршували ситуацію.

б) Українська виконавча влада успішно перейняла у російських колег хибну традицію, за якою державний службовець перетворюється на можновладного “начальника” завдяки можливості вибіркового, на власний розсуд, застосування законів. Особливо небезпечною є можливість вибіркового покарання за порушення невиконуваних (двозначних; таких, що суперечать один одному; надмірно обтяжливих та/або рестриктивних, що суперечать суспільній практиці та/або технічним можливостям; таких, що залишають кінцеве рішення на розсуд виконавця тощо) законів.Такий порядок докорінно викривлює мотивацію “бюрократів”: зі службовців громади вони перетворюються на наділених особистою неконтрольованою владою начальників; можливості для отримання завдяки цій владі корупційних доходів перекривають мотивуючу роль офіційних бонусів; відносини всередині державного апарату набувають квазиринкових рис (утворюється “адміністративний ринок”), а ризик стає нормою життя. Зрештою, така робота стає привабливою для недобросовісних, але схильних до ризику людей, які є професійно непридатними у якості класичних бюрократів. Саме так наразі виглядає значна, якщо не переважна, частина українського державного апарату – саме та, яка має безпосередній контакт з людьми, здійснює нагляд, державні закупівлі тощо.

в) З низки причин Росія як метрополія протягом усього періоду правління проводила свідому політику позбавлення України національної еліти через винищення нескорених та кооптування решти до імперської правлячої верхівки. Крім того, етнічна та мовна близькість забезпечувала українцям чудові можливості для кар’єрного росту в метрополії. Тому, зокрема, якість кадрів в українському державному апараті набагато відстає навіть від країн із загалом меншим рівнем освіти та креативності.

До цього слід додати, що позбувшись свого часу контролю з боку КПРС, державний апарат опинився в ситуації, яку Олександр Пасхавер образно назвав “кінь, що скинув вершника”. Це призвело до розростання непотрібних та обтяжливих контрольних та інших хабаромістких функцій на тлі занепаду інших, та загального роздування бюрократії. Зрештою, вона сформувалася у самостійну і дуже впливову групу інтересів, яскравий представник якої Микола Азаров навіть очолив уряд.
Така якість державного апарату накладає доволі сильні обмеження на результативність реформ, а також зумовлює необхідність творчого підходу до інструментів реформування. Зокрема, йдеться про створення та використання механізмів, що базуються на стримуваннях та противагах; широке залучення громадянського суспільства; послідовне відсторонення бюрократії від розробки реформ та, особливо, прийняття рішень, тощо. Політика реформ має бути оформленою у закони прямої дії, аби запобігти викривленням та вихолощенню за допомогою підзаконних актів. Крім того, вони мають бути дуже простими, не допускати найменшої дискреції, уникати двозначностей та інших можливостей для довільного трактування. Гнучкість та витонченість доведеться принести в жертву.

Проміжні висновки

Отже, бюджет України наразі потерпає одночасно як від масованого розкрадання та уникнення оподаткування вузькими групами (що властиво країнам з екстрактивними інституціями), так і від роздутих соціальних та псевдосоціальних зобов’язань. Важко сказати, яка з цих проблем наразі домінує – це потребує спеціального дослідження – але принаймні очевидно, що вони одного порядку величини. З політико-економічних міркувань заходи бюджетної економії мають бути спрямовані першочергово проти інтересів вузьких груп, з опорою на масового виборця та громадянське суспільство і, сподіваємося, підтримку зарубіжних донорів. Тільки після значних успіхів на цьому напрямку можна розпочинати “затягування пасків” у царині соціальних витрат, починаючи з псевдосоціальних, таких як енергетичні субсидії та погано адресовані програми соціальної допомоги. При цьому інструменти реформаторської політики мають враховувати існуючі проблеми державного управління, описані вище. За таких умов поточна криза здатна перетворитися на чудовий шанс для проведення системних реформ, як це сталося 15 років тому.

Пропоновані заходи

1. Законодавча заборона надання будь-якої державної підтримки суб’єктам підприємництва. Платежі з бюджетів усіх рівнів на користь підприємств будь-якої форми власності мають бути суворо заборонені (на рівні програмного забезпечення Казначейства) за винятком наступних випадків:

o оплата державних закупівель (на відповідних умовах – див. далі)
o повернення ПДВ (після проведення відповідної реформи)
o інвестиції у казенні підприємства (дуже вузьке коло, визначене за чіткими критеріями, і повністю підконтрольне, на рівні власне бюджетних одиниць).

Розпорядники бюджетних коштів, які мають статус держпідприємств (Укравтодор та інші) повинні бути реструктуровані або на підрозділи відповідних органів державної влади з правом розподіляти бюджетні кошти, або на звичайних підрядників, що виконують держзамовлення у конкуренції з іншими, в тому числі приватними, структурами – і потому приватизовані.

Решта видів прихованої допомоги (державні гарантії, внески до статутних фондів, часткова компенсація відсотків за кредитами тощо) мають бути суворо заборонені. Соціальні та квазісоціальні субсидії, якщо вони надавалися через субсидування підприємств (зокрема, субсидії Нафтогазу), мають бути переадресовані безпосередньо споживачам на індивідуальній основі.

Наприклад, споживач, який бажає отримати субсидію за спожитий газ, має надати документи, що підтверджують фізичні обсяги споживання, і автоматично отримати компенсацію, на першому етапі – навіть без перевірки майнового стану. Її можна (і треба) буде запровадити пізніше, поетапно, в залежності від обсягу спожитого газу. Наступний крок мав би полягати у скасуванні субсидії на газ як такої, натомість запровадивши збільшення допомоги малозабезпеченим, і, можливо, надання разової допомоги для переїзду у дешевше в обслуговуванні житло. Так само треба діяти і з іншими видами енергетичних субсидій. У такий спосіб можна вже на першому етапі значно скоротити витрати на субсидування за рахунок (а) повної ліквідації корупційних схем з перепродажу пільгового газу ; та (б) добровільної відмови від субсидій з боку тих категорій населення, для яких відповідна сума не є настільки значущою, щоб звертатися по її відшкодування. Одночасно створюється стимул до встановлення лічильників, а надалі – енергозбереження, особливо якщо описана вище «дорожня карта» буде належним чином донесена до споживачів.

При цьому, на відміну від домінуючого на сьогодні підходу, можна значною мірою уникнути зростання протестних настроїв, викликаних незадоволенням основної маси населення, особливо патерналістські налаштованого, яке при цьому не відноситься до категорії «малозабезпечених». Подальші етапи зменшення субсидування по-перше, проходитимуть поступово, кожного разу зачіпаючи невелику частку споживачів; по-друге, вони ймовірно відбуватимуться на тлі економічного зростання, що зробить їх менш відчутними на фоні росту доходів. Окрім того, перехід до контролю майнового стану, і, особливо, повна відмова від субсидій мають супроводжуватися глибокими реформами сектору комунальних послуг, які здатні значно (у випадку централізованого опалення – до двох разів) зменшити кінцеві ціни за рахунок скорочення зловживань та непродуктивних витрат.

Проблемною стороною цього підходу може стати технічна можливість нарахування та виплати індивідуальних субсидій великій кількості споживачів. Існуюча система виплати житлових субсидій може не впоратися, оскільки вона розрахована на обслуговування кількоразово меншого числа громадян. Створення черг та інших перешкод для отримання субсидій може стати інструментом роздування невдоволення. Також запропонований механізм, на жаль, сам по собі не вирішує проблеми встановлення монополістами завищених цін з метою корупційного збагачення за рахунок субсидій, а також, не виключено – свідомого підриву економіки та національної безпеки України (особливо зважаючи на походження власників обленерго, облгазів тощо).

На процедурному рівні треба запровадити заборону на підняття питань про “державну допомогу”. Чиновників, які намагатимуться лобіювати інтереси підприємств або галузей – негайно звільняти; депутатів – виключати з фракції, оприлюднюючи причину; лобістів, які “ходять по кабінетах” з відповідними проханнями – позбавляти перепусток, а спілкування з ними робити предметом антикорупційних розслідувань. Слід зазначити, що реорганізація роботи Кабміну за часів прем’єрства Ющенка значно допомогла у подоланні лобізму, а, відтак, і проблеми спільного ресурсу стосовно Державного бюджету.
Загалом, відмова від субсидування підприємств викличе шалений спротив тих, хто сьогодні живиться з субсидій – зокрема, підприємств вугільної галузі, сільського господарства тощо, а надто тих паразитичних структур, які насправді привласнюють собі більшу частину тих субсидій. Вони, безумовно, спробують підняти невдоволених та потенційно вразливих – насамперед, залежних від них працівників відповідних підприємств – на протести. Але
(а) таких потенційних протестувальників набагато менше, ніж у разі загального «затягування пасків»;
(б) вони сконцентровані у певних місцях, які можна заздалегідь передбачити – тож можна запропонувати цільові компенсації саме цим вразливим групам населення, а також вжити посилених заходів безпеки, аби запобігти розкачуванню протестів з боку російської агентури;
(в) у випадку сільського господарства компенсатором має стати дерегулювання галузі; а у випадку видобутку вугілля – залучення безробітних шахтарів для будівництва доріг (особливо у сільській місцевості) по усій Україні вахтовим методом без зменшення зарплати.

Обґрунтування: Головним аргументом на користь державної допомоги громадянам (фізичним особам) є те, що людина народжується з правом на життя, а також іншими невід’ємними правами, до яких в деяких інтерпретаціях, належать і економічні та соціальні права – на мінімальне забезпечення, певний рівень освіти, базову медичну допомогу, житло тощо. Можна сперечатися, чи дійсно суспільство має їх забезпечувати, і, якщо так, то у якому саме обсязі. Але незаперечним є той факт, що суб’єкти підприємництва – це організації, створені людьми аби служити для виконання певних функцій. Вони не мають природних прав, навіть невід’ємного права на життя. Тому допомога їм з боку суспільства є протиприродною.
Існують аргументи на користь державної допомоги так званим “точкам зростання”, “новонародженим галузям”, малому бізнесу, “зеленим” технологіям та іншим видам бізнесу. Розгляд їхньої валідності взагалі та у конкретному випадку України виходить за межі даної статті. Але в умовах фіскальної кризи вони не мають значення, бо питання стоїть про виживання, з одного боку, України як незалежної суверенної держави, а, з другого – мільйонів її громадян, які можуть передчасно піти з життя за браком коштів на фізичне виживання, а також медичної допомоги. Тільки після вирішення цих базових питань можна розпочинати суспільну дискусію щодо доцільності якоїсь державної підтримки підприємств.

Підтримка підприємств у різних її формах є важливим джерелом корупції – безпосередньо, або через покриття державою збитків державних підприємств. Закриття відповідних корупційних схем поодинці забере багато часу, і не конче призведе до відчутних результатів, адже у багатьох випадках замість однієї схеми буде з’являтися інша. Закриття джерела зруйнує усі схеми одночасно, і без можливості відновлення. Крім того, постатейне зрізання витрат є малоефективним з операційної точки зору, оскільки ті, хто подає бюджети, дуже добре вміють приховувати зайві та корупційні видатки; а депутатові дуже і дуже важко у стислі терміни їх знаходити. Тому ефективними є саме такі принципові рішення.

Підхід має бути саме таким жорстким та рівним до усіх, особливо зважаючи на корумпованість та некомпетентність наявного державного апарату. “Перегляд” пільг та субсидій, про який у найкращому разі наважуються говорити політики старої формації, нічого не дасть, оскільки (а) рішення, знову-таки, буде приймати чиновник; і (б) критерій відсіву неможливо виписати цілком об’єктивно, бо предмет розгляду є надскладним та нечітким.

2. Запровадження повноцінної (на рівні первинних документів в обсязі, достатньому для аудиту) онлайн звітності по виконанню бюджетів усіх рівнів (що передбачено Законопроектом №0949), а по державним закупівлям – також по виконанню державних замовлень. Підприємства-виконавці (на першому етапі – принаймні ті, що отримали замовлення на безальтернативній основі) мають при цьому надавати згоду на відмову від комерційної таємниці в частині виконання замовлення. Такий самий порядок має бути надалі введений у державних підприємствах, природних монополістах, та (у разі, якщо не вдасться виконати у повному обсязі попередній пункт) по усіх підприємствах, які користуються пільгами, отримують державну допомогу або мають інші привілеї фіскального характеру. Виняток доведеться зробити для оборонного замовлення, але там треба передбачити інші механізми контролю. Також, не обов’язково ретельно контролювати закупівлі біржових товарів, якщо ціна контракту прив’язана до поточної ринкової та не перевищує її.

Обґрунтування: Такий рівень прозорості (а) істотно знижує вартість проведення аудиту як для перевіряючих, так і для добросовісних виконавців держзамовлень; та (б) створює ефект “прихованої камери спостереження”, яка може упіймати порушника будь-якої миті, і з якою неможливо особисто домовитися – а це принципово сильніше за будь-які перевірки. Диверсифікація та демонополізація контролю над державними закупівлями є найдієвішими на сьогодні способами зменшення зловживань у цій сфері. Сучасні технічні засоби дозволяють як зробити процес виконання держзамовлень прозорим, так і відстежувати порушення у великому масиві даних.

Головні проблеми можливі на етапі покарання винних, адже їх може виявитися забагато. Також величезною проблемою може стати саботаж розподільників бюджетних коштів, які будуть гальмувати проведення закупівель, та їхніх партнерів з бізнесу, які будуть бойкотувати процес.

3. Глибока податкова реформа (див. матеріали РПР) має, серед іншого, унеможливити зловживання на поверненні ПДВ та забезпечити стабільні надходження до бюджетів усіх рівнів.

4. Реституція силоміць відібраної (“отжатой”) власності, перегляд результатів приватизації часів Януковича, та можливе переслідування “олігархів”, винних у розпалюванні сепаратизму та інших зрадницьких діях.

Ці питання потребують додаткового вивчення. Не викликає сумніву доцільність реституції, але тут є доки невирішені юридичні проблеми, насамперед пов’язані з подальшим перепродажем (часто фіктивним) цієї власності, завдяки якому вона може наразі знаходитися у власності реального чи формального «добросовісного правонабувача».

5. Радикальне (не на 10%, а принаймні вдвічі) скорочення державного апарату за допомогою відсікання зайвих та корупціогенних функцій.

априклад, описана у п.1 заборона субсидування юридичних осіб разом з глибокою дерегуляцією означатиме можливість (та необхідність) ліквідації цілих міністерств разом із їхніми регіональними підрозділами, або, принаймні, скорочення їхнього складу у десятки разів – до рівня, необхідного для виконання залишкових контрольних функцій.

Оцінка ефекту від цих дій може бути тільки дуже приблизною, оскільки важко прорахувати масштаби зловживань, які будуть у таких спосіб унеможливлені, а також завдяки безпрецедентній радикальності пропонованих заходів в умовах України. Приблизні цифри можуть розрахувати фахівці відповідних галузей, але в основі цих оцінок все одно будуть лежати припущення. За порядком величини, значною мірою інтуїтивна оцінка – порядку 100 млрд. грн. економії.


Застереження

Автор не является сотрудником, не консультирует, не владеет акциями и не получает финансирования ни от одной компании или организации, которая имела бы пользу от этой статьи, а также никак с ними не связан.