Світло й тінь популізму. Чого більше від популістів – загроз чи можливостей

Виступ політолога Івана Гомзи, у якому він розкриває суть популізму через дві метафори – Doppelgänger і Chiaroscuro.

Автор:

На перший погляд політичний популізм не надто співвідноситься з мистецтвом, але дві метафори – Doppelgänger і Chiaroscuro – передають сенс складних стосунків між популізмом і демократією.

Німецьке слово Doppelgänger прийшло з літератури романтизму. Воно описує лиховісного двійника, чия поява провіщає небезпеку і, певне, загибель тому, хто його побачить. Іноді Doppelgänger не має фізичної схожості, але виражає внутрішню, приховану від суспільства суть людини. Одним із найвідоміших прикладів такого «двійництва» в літературі є «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда». Відповідно до першої метафори, популізм виступає Doppelgänger’ом демократії, який супроводжує її, провіщаючи складнощі та загрози, але водночас він відкриває її приховані й неприємні риси.

Італійське слово chiaroscuro відсилає до техніки в живописі. Воно означає створення картин із застосуванням гри світлотіні, коли частина композиції перебуває в темряві, що на контрасті дозволяє краще виразити світлі елементи. Метафоричне співвіднесення популізму та chiaroscuro натякає, що попри занепокоєння, котре викликає сучасна хода популізму, її наслідки не є однозначно шкідливими для демократії.

Коли мова йде про популізм, медіа та оглядачі часто страждають від історичної короткозорості, вбачаючи у появі популістських політиків специфічну рису доби пост-правди. Насправді, популізм як явище сягає корінням глибше, ніж нещодавні політичні кампанії Трампа чи Орбана. Популістські політики виринали у різних історико-соціальних контекстах: наприкінці ХІХ ст. американські фермери об’єдналися в Популістську партію, чия діяльність на певний час струсонула двопартійну систему США. У 80-х роках ХХ ст. у Латинській Америці піднявся  «рожевий прилив» (una marea rosa), який підніс на найвищі політичні посади таких популістів як Альберто Фухіморі у Перу та Ево Моралес у Болівії. У 1990-х роках спостерігалося посилення незадоволених міграцією і глобалізацією правих популістів у Франції, Німеччині та Італії. А дослідник Йельського університету Браян Фішмен переконливо доводить, що джихадистські рухи загалом та «Ісламська Держава Сирії та Іраку» зокрема є формами популізму в ісламському світі.

Коли мова йде про популізм, медіа та оглядачі часто страждають від історичної короткозорості, вбачаючи у появі популістських політиків специфічну рису доби пост-правди. Насправді, популізм як явище сягає корінням глибше, ніж нещодавні політичні кампанії Трампа чи Орбана.

Отож, популізм набув дійсно глобального характеру, що і доводить політичний успіх таких діячів як Поліна Генсон в Австралії, Родріґо Дутерте на Філіппінах, Реджеп Ердоґан у Туреччині чи Рафаель Корреа в Еквадорі. Це означає, що виклики, з якими стикається Україна, а саме необґрунтовані очікування населення, попит на спрощені рішення, очікування на патерналістські дії держави, демагогія безвідповідальних політиків і прірва між запитами громадян і реальними можливостями держави – ці виклики не є унікальними. Такий стан речей несе й добрі новини, адже рішення шукають у Вашингтоні, Буенос-Айресі та Манілі. З іншого боку, глобальний характер популізму може передвіщати кризу світового політичного ладу як ми до нього звикли.

Що може сказати академічна політична наука стосовно популізму і його тріумфу?

«Тонка» ідеологія «безвідповідальної» стратегії?

Наукове розуміння популізму як ідеології ґрунтується на моделі ідеологічної морфології, котра розглядає ідеологію у вигляді специфічної сукупності політичних понять. Політичні поняття («свобода», «права громадянина», «національний інтерес» і т.п.) впорядковані у певній ієрархії, що нагадує порядок слів у реченні. Подібно до того, як слова набувають значення лише в структурі речення (слова «пара» або «блок» не мають значення, допоки не стануть частиною фрази), так і політичні поняття набувають значення лише коли вони поєднані логічними зв’язками в когерентну структуру. Нею, власне, і є ідеологія, котра виконує для політичних понять функцію, схожу на функцію речення для окремих слів.

Будучи структурою, ідеологія ранжує поняття так, що одні здобувають більш центральне місце, тоді як інші відіграють допоміжні функції. Наприклад, поняття  «рівності» є у консерватизмі, фашизмі, соціалізмі, але для консерватизму місце «рівності» в ієрархії ідей нижче, ніж для соціалізму. Поняття, котрі займають більш привілейоване місце в ієрархії, формують ядро, а менш важливі опиняються на периферії. Вторинні поняття на периферії відіграють роль захисного поясу, адже вони дозволяють поняттям у ядрі утворювати постійні комбінації, а значить, і набувати постійних значень. Саме тому «свобода» залишилося основоположним поняттям лібералізму, хоча з ХІХ ст. воно обросло периферійними поняттями «права на евтаназію» чи «секуляризованої освіти». Периферійні поняття можна додавати і відкидати, головне, щоб вони не суперечили одне одному. Розподіл праці між периферією та ядром передбачає, що перша дозволяє пристосовувати ідеологічні максими до соціального контексту без зміни суті основоположних понять, тож лібералізм у Франції та Чилі означає приблизно те саме.

Будучи структурою, ідеологія ранжує поняття так, що одні здобувають більш центральне місце, тоді як інші відіграють допоміжні функції. Наприклад, поняття  «рівності» є у консерватизмі, фашизмі, соціалізмі, але для консерватизму місце «рівності» в ієрархії ідей нижче, ніж для соціалізму.

Є, проте, окрема група політичних ідеологій, які не мають концептуальної периферії. Це означає, що вони вимушені жертвувати чіткістю і визначеністю своїх серцевинних понять, котрі пристосовуються до соціального контексту ціною концептуальної чистоти. До цих т.зв. «тонких ідеологій» належить націоналізм, екологізм і популізм. Жодна з них не має чіткої соціальної програми чи оформленого погляду на роль держави у політичному житті. Радше, вони використовують нечіткі метафори на кшталт «національної величі» або «зеленого способу життя» аби привабити якомога більше прихильників і каналізувати соціальні пристрасті. Фактично, «тонкі ідеології» паразитують на злободенних соціальних питаннях і важливих у конкретному контексті проблемах, аби надати їм свого відтінку. Економічна рецесія? – «Зробимо свою країну знову великою!», каже націоналізм. Соціальна нерівність? – «Перейдемо до зеленого способу життя!», пояснює екологізм. Політична корупція? – «Всю владу народу!», закликає популізм.

 Ідеологічна морфологія популізму достатньо проста. Ядро ідеології складається з чотирьох когерентних тез: (1) в будь-якій організованій спільноті є «народ» та еліти; (2) вони перебувають у стані непримиренного антагонізму між собою; (3) народ має право на суверенітет; (4) народ є носієм всіх соціальних чеснот, тож до його думок і прагнень необхідно прислухатися. Семантична примітивність і морфологічна простота дозволяють популізму пристосовуватися до проблем і запитів конкретного суспільства, адже будь-які соціальні проблеми й негаразди можна пояснити як результат «змови жадібних еліт», а вирішити їх простим «поверненням влади в руки працьовитого і чесного народу». Внаслідок його спроможності пристосовуватися видається, що популізм може бути «правим», «лівим», «релігійним» і т.п. Насправді, ця ідеологія є лише «сукупністю порожніх означників».   

Прихід «двійника»

Концептуальна порожнеча не означає, що популізмом можна легковажити. В умовах сучасного технологічного масового суспільства, коли принципи будь-якої діяльності – від вироблення продуктів харчування до функціонування мережі Інтернет – залишаються незрозумілими переважній більшості населення, запит на «прості рішення» та «популярні пояснення» лише зростає. Це стосується і політичної регуляції суспільно-економічних процесів, адже у пересічного громадянина немає можливості розібратися, як функціонують  парламентські комітети та Національний банк, як відбувається взаємодія з зовнішньополітичними партнерами та як міжнародна економічна торгівля впливає на рівень зайнятості в районному центрі. Складність соціальної структури провокує і посилює запит на спрощеність і примітивізм.

В умовах сучасного технологічного масового суспільства, коли принципи будь-якої діяльності – від вироблення продуктів харчування до функціонування мережі Інтернет – залишаються незрозумілими переважній більшості населення, запит на «прості рішення» та «популярні пояснення» лише зростає.

Демократіям, організаційним принципом яких є необхідність консультуватися з прагненнями населення, притаманна подвійна вроджена слабкість у стосунках із популізмом. По-перше, вони стимулюють сподівання серед населення, що з його думкою будуть рахуватися. Це підживлює ідеологічне ядро і заряд популізму. По-друге, демократичні процедури змагальницьких виборів відкривають простір для здобуття політичних посад політиками, які пропонують «прості», «швидкі» та «дешеві» рішення.

Більше того, особлива економічна політика сучасних ліберальних демократій робить появу та поширення популізму неминучою. Цей механізм вдало описує «матриця Адсери – Боаша». Її компонентами є політичний режим, рівень економічної відкритості та соціальна політика держави.

Відкрита економічна політика робить громадян вразливим до зовнішньоекономічної конкуренції. Наприклад, багато мешканців Rust Belt – промислових регіонів навколо Детройту, Пітсбурґу чи Флінту – постраждали від проникнення на ринок США продуктів машинобудування з Японії, ФРН і КНР, адже зовнішня конкуренція паралізувала національне виробництво. Як наслідок, у цих містах закрилися фабрики, до половини робочих місць зникло, міста переживають urban decay, а населення за останні 15 років скоротилося, напр. Детройту на 30%, а Флінту – на 20%. Не дивно, що на останніх президентських виборах мешканці регіону голосували за Трампа, який пообіцяв закрити американський ринок від зовнішніх постачальників і повернути робочі місця простим американцям. Іншими словами, вільна міжнародна торгівля створює умови економічної незахищеності для певних категорій населення, які виступатимуть проти вільного ринку. У політичних еліт, які вважають за необхідне підтримання вільної торгівлі, є дві опції: примусити населення до покори через репресії або «підкупити» його через роздачу матеріальних і соціальних благ. Оскільки перший варіант у демократичному режимі неприйнятний, єдиною умовою виживання демократії з вільною економікою є формування держави загального блага.

У політичних еліт, які вважають за необхідне підтримання вільної торгівлі, є дві опції: примусити населення до покори через репресії або «підкупити» його через роздачу матеріальних і соціальних благ.

Це ще не означає неминучого приходу популізму, адже якщо стан економіки стабільний, а міжнародна ситуація відносно спокійна, демократичний режим може дозволити собі високі пенсії та соціальний захист. Проте в умовах економічної стагнації чи рецесії кількість доступних ресурсів скорочується, тоді як необхідність комбінувати елементи матриці залишається. Уряди починають різноманітні програми «ощадливості», що викликає почуття незадоволення в населення, котре звикло за «тучні роки» до забезпеченого життя. Більше того, міжнародні конфлікти, природні лиха і пошук трудових можливостей направляють потік мігрантів у відносно заможні демократичні країни, що створює додаткове навантаження на соціальні видатки та посилює (реальну чи уявну) трудову конкуренцію. У цьому відношенні показово, що фермери в США наприкінці ХІХ ст. і сьогоднішні прихильники Alternative für Deutschland  формулювали досить схожі вимоги: заборонити в’їзд до країни іммігрантів, які забирають робочі місця, а як представники іншої релігії (католики – в очах фермерів, мусульмани – для AfD) становлять небезпеку культурній гомогенності народу.

Відтак, як натякає метафора, запропонована на початку тексту, двійник незмінно супроводжує демократію і в моменти слабкості може зайняти її місце, як містер Гайд. Ба більше, популізм є справжнім Doppelgänger’ом, адже його поява становить небезпеку для демократичних процедур. Як показали у книжці з красномовною назвою «Як помирають демократії» С. Левіцкі та Д. Зіблатт, коли популісти виграють вибори, вони часто паралізують діяльність демократичних інститутів і намагаються (свідомо чи ні) встановити авторитарний режим. Наприклад, із п’яти популістів, які перемогли на президентських виборах у Латинській Америці (Ево Моралес, Рафаель Корреа, Альберто Фухіморі, Лусіо Ґутьєрес і Уго Чавес), кожен суттєво послабив демократичні інститути. Це саме стосується В. Орбана в Угорщині та Р. Ердоґана в Туреччині, тобто «дрейф до авторитаризму», спричинений політичною перемогою популістів, не залежить від культурного чи історичного контексту.

В умовах економічної стагнації чи рецесії кількість доступних ресурсів скорочується, тоді як необхідність комбінувати елементи матриці залишається. Уряди починають різноманітні програми «ощадливості», що викликає почуття незадоволення в населення, котре звикло до забезпеченого життя.

Проте друга введена у вступі метафора додає трохи оптимізму в погляді на тріумфальну ходу популізму. Жоден із компонентів ідеологічного ядра популізму не протиставляє його демократичним процедурам безповоротно. Право народу на суверенітет і вимога політичної транспарентності як способу нагляду за діяльністю політичних еліт співвідносяться з базовими принципами демократичної політики. Більше того, популізм може прямо сприяти демократизації, адже він призводить до руйнування традиційної партійної ідентифікації виборців, появи нових організаційних альянсів і включення до політичного процесу соціальних груп, які ігнорували заклики традиційних політиків. Іншими словами, популізм має потенціал запустити один із найбільш дієвих механізмів демократизації – формування широких крос-класових коаліцій.

Саме тому метафора chiaroscuro, мистецтва тіні й світла, є такою красномовною для розуміння значення популізму. Відтіняючи демократію, популізм не лише робить її більш яскравою і цінною в очах населення та еліт, він також дозволяє помітити ті недоліки в функціонуванні демократій, які інакше б лишилися поза увагою. Вустами демагогів і популістів у гіперболізованій формі схоплюються й описуються ті соціально-політичні проблеми, про які звичайні політики не можуть або не хочуть говорити. Часто такими табуцованими темами є нестача політичних прав окремих соціальних груп (як це було в Латинській Америці до «рожевого приливу») або корупція в політичних колах чи занепокоєння політичним курсом. Зліт популізму в Західній Європі є не лише протестом проти мігрантів, але і вираженням занепокоєння населення бюрократизацією та відчуженням від інститутів ЄС. Це – важлива проблема, усвідомлення якої є необхідним кроком для її вирішення.

Але, як і літературний Doppelgänger, популізм залишається уособленням загрози. У політичній науці конвенційною є думка, що на противагу до консолідованих демократій, де популізм грає позитивну роль reality check для політичних еліт, схильних будувати карткові будиночки, забуваючи про потреби народу, в неконсолідованих демократіях він стимулює безвідповідальну демагогію, послаблення інституцій і сповзання в авторитаризм. В Україні, котра належить до другої категорії, про це не можна забувати.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний