Уривок з книги Френсіса Фукуями «Ідентичність»

Потреба в гідності та політика скривдженості

Ця книжка не з’явилася б, якби в листопаді 2016 року Дональд Трамп не став президентом США. Саме така сумнівна перемога підштовхнула Френсіса Фукуяму вивчати питання ідентичності, але не індивідуальної, а колективної — релігійної, расової, етнічної, політичної. Ідентичності, що спричиняє демократичні революції, розв’язує соціальні рухи, скидає й обирає президентів, перешкоджає Україні вибудувати ефективні інституції, диктує Британії шлях без Євросоюзу, а Росії — повернення до авторитарних традицій.

Як ідентичність змінюватиме світ? Яка загроза криється в зацікавлених групах? Чому політика ідентичності підриває засади ліберальних демократій? Відповіді на ці й низку інших питань дає Френсіс Фукуяма, апелюючи до історії, філософії і здорового глузду.

Публікуємо уривок з книжки, яку готує до друку видавництво «Наш Формат».

Людина-невидимка

Економісти припускають, що поведінку людей визначають так звані індивідуальні вподобання або корисність, прагнення володіти матеріальними ресурсами чи благами. Однак вони забувають про тимос, ту частину душі, яка прагне визнання іншими, чи у формі ізотимії — визнання рівним у гідності, чи мегалотимії — визнання вищості. Часто те, що ми звикли вважати економічною мотивацією, зумовленою матеріальними потребами чи бажаннями, — це насправді пов’язане з тимосом бажання здобути визнання власної гідності або статусу.

Візьмімо питання рівної оплати праці, яке вже не одне десятиліття є центральним у русі за права жінок. Хоча впродовж останніх п’ятдесяти років частка жінок серед робочої сили надзвичайно зросла, значну увагу привертає існування «скляної стелі», яка не дозволяє жінкам обійняти найвищі керівні посади в компаніях або, останнім часом, у технологічних фірмах Кремнієвої долини. Напрямок у сучасному фемінізмі здебільшого задають не жінки з робітничого класу, які сподіваються отримати роботу пожежної чи потрапити рядовою в морську піхоту, а освічені жінки-фахівчині, які прагнуть наблизитися до вершини соціальної ієрархії.

Що насправді спонукає представниць цієї групи вимагати рівної оплати праці? Їхні мотиви не економічні у звичному розумінні. Жінку-юриста, яку не приймають у партнери або призначають віце-президентом, але платять на 10 % менше, ніж чоловікам на аналогічній посаді, з жодного погляду не можна назвати незабезпеченою. Вона, найімовірніше, перебуває на самісінькій вершині національного розподілу доходів і мало обмежена фінансово. Якби їй та її колезі-чоловікові платили вдвічі більше, це б не усунуло проблеми.

Гнів, який людина відчуває в таких ситуаціях, пов’язаний не так з ресурсами, як зі справедливістю: призначена жінці платня має значення не так через те, що вона забезпечує її потрібними ресурсами, як тому, що платня — це маркер гідності, у такий спосіб компанія каже жінці, що вона варта меншого, ніж чоловік, навіть за умов рівної чи навіть вищої кваліфікації та ролі. Зарплатня — це питання визнання. Жінка почувалася б так само скривдженою, якби їй заплатили, як і чоловіку, але сказали, що вона ніколи не здобуде бажаної посади лише тому, що вона жінка.

Зв’язок між економічним інтересом і визнанням добре показав засновник сучасної політекономії Адам Сміт у праці «Теорія моральних почуттів». Ще в Британії кінця ХVІІІ століття він виявив, що бідні люди мають речі першої потреби й не потерпають від страшної матеріальної депривації. Вони прагнули багатства з іншої причини:

Бути поміченим, привернути до себе увагу, викликати симпатію, схвалення, відчути самовдоволення — це ті переваги, які ми можемо з цього мати. Нас цікавить не спокій чи задоволення, а марнославство. А в основі марнославства завжди лежить переконання, що ми — предмет уваги і схвалення.

Багата людина тішиться багатством, бо вважає, що воно природним чином привертає до неї увагу всього світу і що люди готові переживати разом з нею всі приємні почуття, які так легко вселяють у неї переваги її становища. … Натомість бідняк соромиться своєї бідності. Він вважає, що вона забирає його з людських очей, а якщо його й помітять, то хіба поспівчувають злидням і стражданню, від яких він потерпає.

Багата людина «тішиться багатством». Якщо подумати про світовий клас мільярдерів і запитати себе, що змушує їх щоранку вставати з ліжка, то відповідь точно не звучатиме: тому що вони відчувають якусь базову матеріальну потребу, а щоб її задовольнити, їм потрібно в наступні місяці заробити ще 100 мільйонів. Можна купувати будинки, яхти й літаки, поки не зіб’єшся з ліку. Натомість вони хочуть іншого: мати найбільшу колекцію картин Френсіса Бекона, стати за штурвал яхти-переможниці Кубка Америки або створити найбільший доброчинний фонд. Вони прагнуть не якогось абсолютного рівня багатства, а радше певного статусу порівняно з іншими мільярдерами.

Те саме можна сказати про бідність у багатих країнах, наприклад у США, Німеччині або Швеції. Як постійно повторюють консерватори, люди за межею бідності в Сполучених Штатах надзвичайно добре забезпечені матеріальними благами, набагато краще, ніж бідні люди в Субсахарській Африці: у них є телевізори, автомобілі й кросівки Air Jordan, зазвичай вони страждають не від недоїдання, а від ожиріння, бо їдять забагато нездорової їжі.

Звісно, у Сполучених Штатах також існує матеріальна депривація, що полягає в недостатньому доступі до хорошої освіти й медичного обслуговування. Але частіше бідність завдає страждань через втрату гідності: як зауважує Адам Сміт, становище бідняка «забирає його з людських очей», і люди не відчувають до нього симпатії. Це була основна ідея класичного роману Ральфа Еллісона «Людина-невидимка», який розповідає про темношкірого чоловіка, що переїжджає з американського Півдня в Гарлем. У випадку расизму на Півночі справжнє приниження виявлялося в тому, що афроамериканці були невидимі для своїх білих співгромадян. З ними не обов’язково погано поводилися, а просто не вважали їх рівними собі людьми. Згадайте про це, коли наступного разу даватимете безхатькові гроші, але не зможете подивитися йому у вічі: ви частково задовольняєте матеріальну потребу, але не підтверджуєте своїм ставленням, що ви з жебраком однаковою мірою люди.

Зв’язок доходу з гідністю також підказує, чому не вдасться добитися миру в суспільстві й ощасливити всіх людей, запровадивши щось на зразок безумовного базового доходу в разі втрати роботи через автоматизацію. Робота дає не лише ресурси, а й визнання решти суспільства, що людина робить щось суспільно цінне. Людина, якій платять ні за що, не має підстави для гордості.

Економіст Роберт Френк вказує на зв’язок між багатством і статусом і звертає увагу на те, що останній часто має не абсолютну, а відносну цінність. Він називає це «позиційним благом»: я хочу «Теслу» не тому, що мене так непокоїть глобальне потепління, а тому, що вона модна і дорога, а сусід досі їздить на «БМВ». Щастя людини часто сильніше пов’язане з її відносним, а не абсолютним статусом. Як зазначає Френк, згідно з опитуваннями люди з вищим доходом почуваються щасливішими. Можна було б подумати, що це пов’язано з абсолютним рівнем доходу, от тільки люди з аналогічним відносним статусом аналогічно оцінюють свій рівень щастя, незалежно від їхнього багатства в абсолютному вимірі: нігерійці й німці з високим доходом однаково щасливі, хоч насправді між ними існує економічний розрив. Людина порівнює своє становище не загалом з якимсь абсолютним стандартом багатства, а з місцевою групою, з якою вона соціально взаємодіє.

Багато наукових даних дозволяє припустити, що прагнення статусу (мегалотимія) зумовлене людською біологією. Як неодноразово показували спостереження, примати, що здобувають домінування або статус альфа-самця у своїй найближчій ієрархії, мають вищий рівень нейромедіатору серотоніну. Серотонін у людей пов’язаний з відчуттям щастя й піднесення. Саме тому селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну, наприклад «Прозак» і «Золофт», широко застосовують для лікування депресії та заниженої самооцінки.

Про те, що деякі явища в сучасній політиці більше пов’язані зі статусом, ніж з ресурсами, свідчить ще одна особливість психіки. Як чітко показують дослідження в галузі експериментальної поведінкової економіки, люди сприймають втрати гостріше, ніж виграш. Тобто щоб уникнути втрати 100 доларів, вони, найімовірніше, докладуть набагато більших зусиль, ніж для того, щоб одержати на 100 доларів більше. Можливо, це пояснює історичний феномен, який помітив Семюел Гантінґтон: найчастіше політичну стабільність підривають не доведені до відчаю бідняки, а середній клас, який вважає, що втрачає свій статус щодо інших груп*. Він цитує Алексіса де Токвіля, який зауважив, що Французьку революцію почали не нужденні селяни, а середній клас, що набирав сили, але в десятиліття перед революцією його економічні й політичні перспективи погіршилися. Бідні люди здебільшого політично неорганізовані й заклопотані щоденним виживанням. Тимчасом як люди, які вважають себе середнім класом, — навпаки: вони мають більше часу на політичну активність, краще освічені та здатні швидше мобілізуватися. Крім того, вони вважають, що їхній економічний статус дає їм право на повагу: вони сумлінно працюють, даючи користь суспільству, виховують дітей і виконують свої обов’язки перед суспільством, наприклад платять податки. Вони знають, що не перебувають на вершині економічної ієрархії, але водночас пишаються тим, що не належать до найбідніших верств і їм для виживання не потрібна допомога від держави. Представники середнього класу не вважають, що перебувають на задвірках суспільства, а зазвичай сприймають себе як ядро національної ідентичності.

Втрата належності до середнього класу може бути поясненням одного з найзапекліших протистоянь у сучасній політиці, що відбувається в Таїланді. Країна розкололася на два протилежні табори: «жовті сорочки» — представники вищого класу, які підтримують короля та військових, і «червоні сорочки» — прихильники партії «Тай Рак Тай», яку очолював Таксин Чинават. Цей конфлікт, який у 2010 році призвів до закриття багатьох магазинів й установ у Бангкоку та закінчився військовим переворотом за підтримки «жовтих сорочок», дехто розглядав як суперечку через ідеологію, що ґрунтувалася на програмах з перерозподілу доходів на користь тайських селян, які запровадили Таксин і його сестра Їнглак, прем’єр-міністр у 2011–2014 роках, або як боротьбу з корупцією. Водночас Федеріко Феррара твердить, що конфлікт стає зрозумілішим, якщо розглядати його як боротьбу за визнання. У традиційному тайському суспільстві існувала жорстка стратифікація, що спиралася на уявлення про «тайськість» — географічну й етнолінгвістичну віддаленість народу від еліти в Бангкоку. Десятиліття економічного зростання покращили становище багатьох прихильників Таксина, які почали стверджувати свою провінційну ідентичність, викликавши лють у бангкокської еліти. Часто саме представники тайського середнього класу ставали найбільш політично активними, і це пояснює, чому, судячи з усього, економічний конфлікт перетворився на зумовлену тимосом гру з нульовою сумою.

Таким чином, відчуття загрози власному статусу поміж середнім класом може пояснювати зростання впливу популістського націоналізму в багатьох регіонах у другому десятилітті ХХІ століття.

У Сполучених Штатах робітничий клас, тобто люди з освітою не вище середньої, протягом останнього покоління не досяг значних успіхів. Це виявилося не тільки у відсутності зростання або зменшенні доходів та безробітті, згадуваних у попередньому розділі, а й у соціальній кризі. Усе почалося в 1970-ті роки серед афроамериканців, які після Другої світової війни переселилися на північ у Чикаго, Нью-Йорк і Детройт, де багато з них працювали в м’ясопереробній, сталеливарній та автомобільній промисловості. Коли ці галузі почали занепадати, а люди через деіндустріалізацію — втрачати роботу, це призвело до низки соціальних проблем, таких як зростання злочинності, епідемія залежності від крек-кокаїну, а також руйнування сімейного життя, що сприяло передачі бідності наступному поколінню.

Упродовж останнього десятиліття подібне погіршення соціального становища поширилося на білий середній клас, що задокументували два соціологи на протилежних кінцях політичного спектра — Чарльз Мюррей і Роберт Патнем66. Серед сільського й робітничого населення спалахнула опіоїдна епідемія, унаслідок якої у 2016 році від передозування опіоїдними препаратами померло понад 60 тисяч осіб — більше, ніж щороку гине в дорожніх аваріях. У результаті очікувана тривалість життя білих чоловіків знизилася, що дивовижно для розвиненої країни. Кількість дітей, які ростуть у неповних сім’ях, значно збільшилася: серед білих дітей з робітничого класу таких нині 35,6 %.

Та, очевидно, однією з головних рушійних сил нового американського націоналізму, який привів Дональда Трампа в Білий дім (а Велику Британію вивів з Євросоюзу), було відчуття невидимості. Два нещодавні дослідження Кетрін Крамер й Арлі Хохшильд, присвячені виборцям консерваторів у Вісконсині й Луїзіані, вказують на таке відчуття образи. Переважно сільські виборці, які підтримали у Вісконсині губернатора-республіканця Скотта Вокера, пояснюють, що еліта в столиці штату Медісоні та в інших великих містах за межами штату просто не розуміє їх і не звертає уваги на їхні проблеми. За словами одного зі співрозмовників Крамер, Вашингтон — «сам собі країна. […] Вони не мають жодного уявлення, про що думає решта країни, вони просто заглиблені в самоспоглядання». Схожу думку висловив прихильник «Руху Чаювання» із сільської Луїзіани: «Багато ліберальних коментаторів зверхньj ставляться до таких, як я. Нам не можна казати слово на літеру “н”. Ми й не хочемо: воно принизливе. Тоді чому ліберальні коментатори не соромляться вживати слово на “р” [реднек**]?».

Ображені громадяни, побоюючись втратити свій статус середнього класу, звинувачують не лише вищі верстви — еліту, для якої вони невидимі, але також і нижчі — бідних, які, на їхню думку, несправедливо користуються незаслуженими перевагами. Як пише Крамер, «на першому плані — образа на співгромадян. Вони думають, що опинилися в такому становищі з вини менш гідних людей, а не внаслідок дії соціальних, економічних і політичних сил». Хохшильд наводить таку метафору: прості люди терпляче стоять у довгій черзі до дверей з табличкою «Американська мрія» і бачать, як раптом перед ними без черги проходять інші — афроамериканці, жінки, іммігранти, за допомоги тієї самої еліти, що їх ігнорує. «Ти чужинець у власній країні. Ти не впізнаєш себе в уявленні інших про тебе. Важко відчувати себе видимим і шанованим. І щоб відчувати себе шанованим, потрібно відчувати, що ти — зокрема і в очах інших — рухаєшся вперед. Однак не з твоєї вини і з невидимих для тебе причин ти сповзаєш назад». Індивіди часто сприймають економічну скруту не як нестачу ресурсів, а як втрату ідентичності. Сумлінна праця повинна надавати особі гідність, але цю гідність не визнають і навіть засуджують, а інші люди, які не хочуть грати за правилами, мають непомірні переваги. Цей зв’язок між доходом і статусом допомагає пояснити, чому консервативні націоналістичні або релігійні групи для багатьох людей набагато привабливіші, ніж традиційні ліві, що спираються на економічний клас. Націоналізм може перетворити втрату відносного економічного становища на втрату ідентичності й статусу: ви завжди становили ядро нашої великої нації, проте іноземці, іммігранти й ваші співвітчизники з еліти змовилися, щоб тримати вас у покорі; ваша країна вам уже не належить, і вас не поважають на власній землі. Поборники релігії можуть сказати майже те саме: ви належите до величезної громади вірян, на яких зводять наклеп невіруючі; ця зрада не тільки призвела до вашого зубожіння — це злочин проти самого Бога. Хоч для ваших співгромадян ви й невидимі, але ви не невидимі для Бога. Саме тому в багатьох країнах імміграція стала такою болісною темою. Вона може бути корисною або ні для національної економіки: як і торгівля, загалом вона часто має позитивний вплив, але вигоду з неї мають не всі суспільні групи. Проте майже завжди в ній вбачають загрозу культурній ідентичності, особливо коли йдеться про такі величезні потоки людей з-за кордону, як в останні десятиліття. Коли економічний занепад витлумачується як втрата соціального статусу, стає зрозуміло, чому імміграція виконує роль індикатора змін в економіці. Проте це не дає достатньої відповіді на питання, чому в останні роки праві націоналісти завоювали виборців, які раніше голосували за ліві партії, і в США, і в Європі. Урешті-решт, остання давно має хорошу практичну відповідь на економічні кризи, спричинені технологічним прогресом і глобалізацією, — розвинену систему соціального захисту. Крім того, в минулому прогресивні сили могли звертатися до колективної ідентичності, вибудовуючи її навколо спільного досвіду експлуатованих й образи на багатих капіталістів: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», «Борися із системою!». У Сполучених Штатах від Нового курсу 1930-х років аж до приходу до влади Рональда Рейґана робітничий клас переважно підтримував Демократичну партію. В основі європейської соціал-демократії лежав профспілковий рух і робітнича солідарність.

Проблема сучасних лівих у тому, що вони дедалі частіше віддають перевагу заохоченню особливих форм ідентичності. Замість того щоб формувати солідарність, спираючись на великі колективи, наприклад робітничий клас чи жертв економічної експлуатації, вони зосередились на дедалі менших групах, що зазнають специфічної маргіналізації. Це частина більшої історії про долю сучасного лібералізму, у якому принцип визнання рівності всіх людей видозмінився в особливе визнання певних груп.

VoxUkraine — унікальний контент, який варто читати. Підписуйтесь на нашу e-mail розсилку, читайте нас в Facebook і Twitter, дивіться актуальні відео на YouTube.

Ми віримо, що слова мають силу, а ідеї – визначний вплив. VoxUkraine об’єднує найкращих економістів та допомагає їм доносити ідеї до десятків тисяч співвітчизників. Контент VoxUkraine безкоштовний (і завжди буде безкоштовним), ми не продаємо рекламу та не займаємось лобізмом. Щоб проводити більше досліджень, створювати нові впливові проекти та публікувати багато якісних статей, нам потрібні розумні люди і гроші. Люди є! Підтримай VoxUkraine. Разом ми зробимо більше!


Sorry, Comments are closed!

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний