Українська автокефалія як джерело примирення та протистояння у православному світі

Це протистояння мало і має чітко політичне підґрунтя, оскільки УПЦ МП – незважаючи на офіційну назву – фактично є філією Російської православної церкви (РПЦ), яка, зі свого боку, є явно національною (а не загальнонаціональною) церквою, що неофіційно, але тісно пов’язана з Кремлем. Таким чином РПЦ та УПЦ МП були і сьогодні є важливими інструментами м’якої сили в гібридній війні Кремля проти України. Вони є основним засобом зовнішньої політики Москви та сприяють неоімперським планам Кремля під такими гаслами як «Православна цивілізація», «Русскій мір» або «Східнослов’янське братство».

2014 року почалася так звана «українська криза». Це поширений, але оманливий ярлик для війни, що вибухнула внаслідок незаконної анексії Криму Росією та прихованого вторгнення на Донбас. Відтоді питання релігійної незалежності від Росії стало більш актуальним, ніж будь-коли, для багатьох українців. У результаті тривалих переговорів у січні 2019 року Вселенський патріарх Константинополя Варфоломій І передав українській делегації у Стамбулі так званий Томос (буквально: маленька книжка), тобто офіційний документ, який надає канонічну незалежність новоствореній єдиній Православній церкві України (ПЦУ). Це було важливим досягненням не лише для українських релігійних автономістів. Це також був історичний успіх президентства Петра Порошенка, чия команда з 2016 року провела більшу частину дипломатичної роботи для підготовки історичного рішення Константинополя.

Російська реакція на цей історичний акт була передбачувано їдкою та сповненою конспірології. Вже перед остаточним узгодженням рішення Константинополя на початку 2019 року, зокрема, патріарх Російської православної церкви Кирил гнівно і гіперболізовано засудив наприкінці 2018 року майбутню автокефалію України: «Конкретна політична ціль була чітко сформульована, зокрема, повноважними представниками Сполучених Штатів в Україні та самими представниками українського уряду: потрібно розірвати останній зв’язок між нашими народами [тобто росіянами та українцями], і цей [останній] зв’язок є духовним. Ми маємо робити власні висновки [щодо цього питання], зокрема стосовно вигадок, які [Захід] тривалий час намагався нам нав’язати, протягом стількох років, про верховенство права, права людини, релігійну свободу та всі ті речі, що донедавна вважалися такими, що мають фундаментальне значення для формування сучасної держави та людських відносин у сучасному суспільстві. Україна може стати прецедентом і прикладом того, як легко можна порушити будь-які закони, будь-які накази [і] будь-які права людини, якщо сильним світу цього це потрібно».

Новий митрополит Православної церкви України (ПЦУ) Епіфаній відповів на ці та багато інших російських закидів, пов’язаних із новою релігійною незалежністю України, що «Російська православна церква – це останній аванпост Володимира Путіна в Україні», і що «поява ПЦУ підриває імперські цілі лідера Кремля. Путін втрачає тут, в Україні, підтримку, яку він мав раніше, бо якби він не мав цієї підтримки, на Донбасі не було б війни. І тому ми будемо послідовно відстоювати свою окрему церкву – визнану і канонічну в Україні. І поступово Росія втратить цей вплив через душі православних українців тут».

Безумовно, набуття канонічної незалежності новоствореною Православною церквою України було не тільки церковним питанням і джерелом розбіжностей між Росією та Україною. Воно також відіграло певну роль у внутрішньому становищі України і, зокрема, у виборах президента України 2019 року.

В день інтронізації Епіфанія 2 лютого 2019 року тодішній президент Петро Порошенко наголосив, що ПЦУ є і буде незалежною від держави. Водночас він заявив, що «церква і держава тепер зможуть вступити на шлях до справжнього партнерства церкви і держави для спільної роботи на благо країни та народу». 

Представники нової ПЦУ неодноразово запевняли, що держава не втручається у релігійні справи, а лише посприяла об’єднавчому процесу. Втім, колишній президент Порошенко активно представляв здобуття Україною автокефалії як свою політичну перемогу відносно Росії під час його виборчої кампанії 2019 року і навіть вирушив у так званий Томос-тур по Україні. Хоча така явна політична інструменталізація дещо зіпсувала враження від отримання Україною автокефалії, незалежність ПЦУ є не просто побічним продуктом політичного маневрування колишнього українського президента. Це результат багаторічної боротьби багатьох українських християн проти панування УПЦ МП і прагнень багатьох православних вірян в Україні.

За словами американського релігієзнавця Шона Кейсі, український Томос, тобто отримання Україною автокефалії для її православної церкви, приведе до об’єднання навколо ПЦУ та дасть нову можливість для подолання релігійних розбіжностей. Зокрема, архімандрит Кирило Говорун підкреслив, що отримання Україною Томосу від Константинополя – це рішення, яке відповідає загальній структурі світової релігійної православної спільноти та національному характеру окремих східнохристиянських церков. 

На відміну від централізованої та пірамідальної структури католицької церкви на чолі з Папою, православ’я поділяється на місцеві церкви і становить радше міжнародну співдружність, аніж уніфіковану організацію. Тривале панування православної церкви, підпорядкованої Москві, а не Києву, на території незалежної України завжди було аномалією. Це стало абсурдом, коли Росія розпочала війну проти України 2014 року.

Тому отримання Україною автокефалії для своєї православної церкви можна розглядати як можливість подолати розкол між різними східнохристиянськими громадами на українській території та врешті-решт об’єднати більшість православних вірян, що живуть в Україні.

Для цього міжнародне визнання з боку інших православних церков має вирішальне значення, оскільки воно легітимізує молоду ПЦУ у східнохристиянському світі. Наразі лише Олександрійський патріархат та Священний Синод Церкви Греції офіційно визнали канонічну незалежність ПЦУ. Хоча і ці рішення були спірними. Колишній міністр оборони Греції Панос Камменос назвав це злочином: «Якщо щось станеться протягом наступних кількох місяців, Священний Синод [Грецької православної церкви] нестиме всю відповідальність за припинення гарантій, наданих Росією, через визнання незаконної церкви України».

На відміну від Священного Синоду Греції, Сербська православна церква, близький союзник РПЦ, дала зрозуміти, що не визнає ПЦУ. Дотримуючись лінії Москви, вона стверджує, що «Київська митрополія не може прирівнюватися до нинішньої України, оскільки вона перебуває під юрисдикцією Московського патріархату з 1686 року». Події в Україні набули додаткового значення на Західних Балканах, оскільки Чорногорія – найновіший член НАТО – зараз обговорює суперечливий релігійний законопроект, який дозволяє державі конфіскувати майно Сербської православної церкви. Остання у відповідь звинуватила Київ у такому розвитку подій: «Схоже, останні події в Україні, де попередня влада та Константинопольський патріархат легалізували розкол, зараз повторюються в Чорногорії. Схизматики мають визнати свою провину і досягти примирення з Сербською православною церквою».

Реагуючи на останні події в Україні, Греції та колишній Югославії, московський патріарх Кирил попереджає, що «зараз буде проведена нова робота для зміцнення канонічної чистоти православ’я, та докладено ще більше зусиль, спрямованих на збереження і відновлення єдності там, де вона похитнулася».

Митрополит УПЦ Епіфаній у Києві навпаки прогнозує, що найближчим часом «щонайменше три або чотири церкви визнають нашу автокефалію» (там само).

Такі радикальні заяви пояснюються тим, що незалежність ПЦУ може змінити баланс впливу в усьому православному світі. Представники деяких інших християнських та нехристиянських релігій привітали появу канонічної та незалежної Православної церкви України 2019 року. Місцями суворе невизнання ПЦУ з боку низки російських та проросійських православних ієрархів значною мірою пов’язане з домінуванням Москви у владних відносинах у міжнародній мережі східнохристиянських церков, які перебувають під загрозою. Поява потенційно великого конкурента у Східній Європі може спонукати деякі інші місцеві церкви, що наразі перебувають під Московським патріархатом, наслідувати приклад України.

Релігія залишатиметься важливим фактором у конфлікті, що триває між Росією та Україною, і розділятиме світове православ’я доки Москва не визнає українську автокефалію. Поява ПЦУ та все більше її визнання серед інших помісних православних церков серйозно вплине на пострадянський простір та інші регіони світу. Ймовірно, це спровокує Москву на ще жорсткіші дії, бо Кремль поступово втрачає важливі інструменти своєї гібридної війни проти України. Оскільки автокефалія протягом століть була метою багатьох українських християн, Томос, отриманий ПЦУ від Константинополя 2019 року, сприймається в Україні та за її межами як дуже символічна відповідь на військовий напад Росії на Україну – агресію одних здебільшого православних людей проти інших. На цьому геополітичному тлі автокефалія ПЦУ ослаблює приховані імперські настрої в Московському патріархаті.