Уривок із книги «І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія напередодні війни»

Уривок із книги «І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія напередодні війни»

18 Серпня 2023
FacebookTwitterTelegram
751

«І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія напередодні війни» ― книжка про піднесення Третього Рейху в Німеччині та шлях до війни з точки зору чотирьох американських дипломатів у Європі, які були свідками цих подій: Джозефа Кеннеді, Вільяма Додда, Брекінріджа Лонга та Вільяма Буллітта.

До початку Другої світової війни вони служили у ключових столицях Європи ― Лондоні, Берліні, Римі, Парижі і Москві. Багато в чому саме вони були першою лінією оборони Америки, а тому часто спілкувалися з президентом безпосередньо, як очі й вуха Рузвельта у світі. На жаль, більшість із них недооцінювали могутність і рішучість Адольфа Гітлера та німецького Третього рейху. Це нова історія про період до початку Другої світової війни в Європі через призму життя п’яти добре освічених і багатих чоловіків, які борються за увагу людини в Овальному кабінеті.

У неділю першого липня 1934 року на першій шпальті New York Times з’явилася ще одна стаття про сумнозвісного банківського грабіжника Джона Діллінджера — його поранили під час спроби викрасти 28 000 $ у банку в Саут-Бенді, штат Індіана. Поруч газета надрукувала допис про весілля багатія Джона Джейкоба Астора, який одружився з Еллен Френч, заможною представницею родини Вандербільтів. Третім ішов матеріал про політичну нестабільність та насилля в Німеччині: «Гітлер придушив повстання нацистів-радикалів»… «Вірні підрозділи тримають Берлін у залізному кулаці». Згодом цю подію назвуть «Ніччю довгих ножів».

Як повідомляла Times, за день до того о 2-й годині по обіді Адольф Гітлер вилетів з Берліну в Мюнхен у супроводі елітного підрозділу CC, щоб покласти край «повстанню», яке спланував Ернст Рем, спільно з яким він заснував воєнізовані штурмові загони. Останні допомогли Гітлеру прийти до влади, але після попередження Гіммлера про Рема у канцлера почалася параноя, і він непокоївся, що його колишній прибічник готується виступити проти нього. З аеропорту в Мюнхені елітні підрозділи Гітлера вирушили до казарм на околиці міста, де розташовувалися штурмові загони СА. Рем і штурмовики спали, коли прибули люди канцлера; лейтенантів СА витягли з їхніх ліжок, багатьох розстріляли на місці.

Рема схопили, кинули у в’язницю й застрелили, начебто попередньо запропонувавши йому пістолет, щоб він міг покінчити з життям сам. Його смерть визнали самогубством, утім це могла бути й страта. Рем сподівався очолити німецьку армію, однак немає жодних доказів на користь того, що він планував змову проти канцлера. Гітлер виправдав цю чистку тим, що Рем виявився не здатен на «сліпий послух та беззаперечну дисципліну».

Повернувшись у Берлін, союзники Гітлера, Ґерінґ і Гіммлер, арештували 150 керівників СА і, як пише Вільям Ширер, поставили їх «до стінки у кадетському училищі в районі Ліхтерфелде, де їх розстріляли спеціальні загони». Немає даних про точну кількість убитих Гітлером та його спільниками того дня, однак, за підрахунками, це сотні людей. Ще більшу кількість арештували та кинули у в’язницю. Мішенню Гітлера були не тільки штурмові загони під керівництвом Рема. Він скористався цією нагодою, щоб змусити десятки справжніх і уявних політичних суперників замовкнути.

Незважаючи на обурення діями Гітлера у світі, президент Гінденбург привітав канцлера з тим, з якою «рішучістю» він «знищив зраду в зародку» завдяки «сміливості й особистому втручанню». Літній герой Першої світової війни, який помре через кілька тижнів, підсумував: «Ви врятували Німеччину від серйозної небезпеки».

Через 12 днів після чистки Гітлер звернувся до німецького народу з промовою в Рейхстазі і, що геть не дивно, не вибачився за жорстоку розправу.

— Придушити бунт в зародку можна тільки за допомогою безжальних та кривавих репресій, — кричав Гітлер, а тоді, піднявши кулак, продовжив: — Якщо хтось запитає у нас, чому ми не звернулися до суду, я відповім: зараз я несу відповідальність за німецький народ, і тому впродовж тих 24 годин я, і тільки я, був Верховним судом Німеччини.

Наступного дня після промови Додд надіслав держсекретарю Галлу депешу: «Немає нічого відразливішого, ніж спостерігати за тим, як країна Гете й Бетховена впадає у варварство епохи Стюартів в Англії чи Бурбонів у Франції». Утім обурення Додда не мало особливих наслідків. Президент Рузвельт подорожував Тихим океаном на борту лайнера ss Houston. Він саме прямував на Гаваї й утримався від коментарів, залишивши це питання на розгляд Держдепартаменту. Держсекретар Галл, очевидно, вважав, що це внутрішні справи Німеччини, і продовжував думати, що головний пріоритет Америки — повернення боргу. Ні США, ні будь-яка інша країна не відкликали своїх послів на знак протесту і не вжили інших посутніх заходів, щоб продемонструвати своє обурення.

Посла Додда вжахнули холоднокровні вбивства, які скоїв Гітлер, а інформація про те, що Рем нібито скоїв самогубство, викликала в нього огиду. Десятки німців, частину з яких Додд знав особисто і запрошував до резиденції посла США, просто зникли. Якщо до цього Додд називав Гітлера «божевільним» у приватних розмовах, те, що сталося 30 червня 1934 року, перебувало за межами його розуміння. Це був переломний момент. Йому здавалося, що він потрапив у пастку, у кошмарне місце, заселене кровожерливими істотами з манією величі. До всього, його власний уряд, здавалося, був не в стані осягнути потенційних наслідків того, що відбувалося. Він обмірковував можливість відставки, але переконав себе, що його відправили в Німеччину «працювати заради миру й покращення відносин». Тож він не йтиме у відставку і, доки обіймає посаду посла, житиме у Берліні відповідно до свого власного морального кодексу. У своєму щоденнику Додд присягнувся: поки при владі Гітлер, Ґерінґ і Ґеббельс, він не прийматиме жодного із керівників німецького уряду у своїй резиденції. Він також заявив, що «ніколи знову не зустрінеться з канцлером у його резиденції і не шукатиме аудієнції з ним… хіба що його вимусять офіційні обставини».

Це був дивний і не зовсім логічний компроміс; від самого початку Додд зневажливо ставився до світських заходів, тоді як інші дипломати відвідували їх, щоб ближче познайомитися з керівництвом країни. Додд ніколи не був екстравертом — він не вмів розважати гостей і отримувати задоволення від світських бесід. Він хотів стати послом, який на щось впливає, — тим лібералом, про якого говорив Рузвельт. Однак він не дуже добре розумів, як цього досягти. Навіть якби він опанував мистецтво дипломатії, безперечно, йому не вдалося б запобігти жахіттю, в яке Гітлер мав намір занурити Німеччину й усю Європу. Посол Додд був серйозним чоловіком і людиною честі. У липні 1934 року він усвідомив, що Західна цивілізація стоїть за крок від хаосу, проте ніхто не чув його попереджень.

«Я повернувся з ідилічного, райського круїзу… Було прегарно», — писав президент Рузвельт своєму послу в СРСР, Вільяму Буллітту, повернувшись у Вашингтон з круїзу на Гавайські острови на початку серпня 1934 року. Невимушеність його тону могла створити хибне враження про його ставлення до подій у Європі.

Наприкінці липня президент Рузвельт подорожував Тихим океаном. Саме тоді він отримав звістку про те, що група австрійських штурмовиків у військовій формі вдерлася до Державної канцелярії федерації у Відні і вбила австрійського диктатора Енгельберта Дольфуса. Він був затятим націоналістом і приязно ставився до Муссоліні, однак не сприймав Гітлера через його бажання об’єднати всі німецькомовні народи Європи. Залучившись негласною підтримкою Німеччини, австрійські нацисти впродовж кількох місяців намагалися скинути фашистський уряд Дольфуса за допомогою терору. Його вбивство 25 липня 1934 року стало першим кроком на шляху до аншлюсу Австрії і втілення поглядів Гітлера, викладених у Mein Kampf — своєрідному плані на майбутнє Німеччини, створеному майже десять років тому.

Першого серпня, поки президент Рузвельт усе ще був у відпустці, у 86-річному віці помер президент Німеччини Гінденбург. Через три години після того, як його смерть підтвердили, Гітлер оголосив про об’єднання посади канцлера й президента, а також узяв собі додаткове звання — головнокомандувача збройних сил. Із цього часу всі військовослужбовці мали складати іншу присягу на вірність — не батьківщині, а фюреру.

Поки Гітлер зосереджував владу у своїх руках, посол Додд написав президентові Рузвельту глибоко песимістичного листа. Додд пригадав, як вісім місяців тому Гітлер пообіцяв йому, що Німеччина не буде переозброюватися, але тепер «вишкіл проходить більше чоловіків, ніж 1914 року; їх одягають у форму й озброюють; щонайменше півтора мільйона… Тож, схоже, метою є війна, а не мир; прихильникам Гітлера здається, що вони переможуть Італію й Францію за місяць». Додд також пригадав, що після його скарг на ставлення німецького уряду до євреїв Гітлер «видав указ, згідно з яким жодну людину не можна арештовувати й тримати під вартою довше ніж 23 години без юридичного обґрунтування». У листі Додд зазначив, що цей указ, очевидно, був фіктивним від початку; міністри Гітлера, люди типу Ґеббельса, які називали євреїв «сифілісом на тілі європейських народів», його не застосовували. Додд завершив лист президентові на мінорній ноті: «Ситуація погана… Можливо, ви бачите вихід із неї». Додд писав про погіршення ситуації в Німеччині, але це звернення до Рузвельта, ймовірно, стосувалося і його самого.

Президент написав Додду листа у відповідь, такого ж похмурого й особистого за характером. Він подякував йому за щирість «в обставинах, які не назвеш райдужними». Рузвельт поділився з послом своєю оцінкою політичної та військової ситуації в Німеччині: «Мої побоювання на рахунок того, що в Німеччині, а може, й в інших країнах Європи, почнеться регрес, і впродовж наступних шести місяців чи року щось станеться, виправдались». Президент зізнався, що «у мене теж серце не на місці, коли думаю про Європу». Він писав, що «виглядає промінь надії, щоб простягнути руку допомоги». Однак: «Поки нічого схожого на горизонті не видно». Очевидно, що Рузвельт хотів допомогти демократичним країнам Європи, але не вважав, що США має право робити щось для стримування жорстокості Гітлера. США й досі переживали серйозну економічну кризу, і президент не мав наміру залучати Америку у справи Європи. Ба більше, Рузвельт знав — у Конгресі переважають ізоляціоністи, і сам американський народ дотримується ізоляціоністських поглядів. Тож рухатися треба поступово, вичікуючи, поки наростає буря.

Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Лабораторія» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.

Автори
  • Девід Маккін, американський адвокат, письменник, політичний радник і дипломат

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний