Уривок із книги «Після війни. Історія Європи від 1945 року» Тоні Джадта

Уривок із книги «Після війни. Історія Європи від 1945 року» Тоні Джадта

7 Квітня 2023
FacebookTwitterTelegram
791

«Після війни. Історія Європи від 1945 року» — це справжній відбиток епохи в одній книзі. Історик Тоні Джадт присвятив своїй праці 10 років, в якій дослідив джерела 6 мовами, розглянув історію 34 країн і написав понад 900 сторінок тексту. «Холодна війна», розрив між Сходом і Заходом, змагання між комунізмом і капіталізмом — Джадт розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи.

Розділ 18. Сила безсилих

Марксизм — це не один із підходів до філософії історії, а єдина її версія, і відкинути її означає поховати голос Розуму в історії.

Моріс Мерло-Понті

Я говорю про права, тому що тільки вони можуть дозволити нам вийти з цієї вистави чарівних ліхтариків.

Казимир Брандис

Тоталітарне суспільство — це криве дзеркало всієї сучасної цивілізації.

Вацлав Гавел

Тиск державного апарату — ніщо проти тиску переконливого аргументу.

Чеслав Мілош

За довгим «соціал-демократичним моментом» у Західній Європі стояла не лише прагматична віра в державний сектор чи відданість кейнсіанським економічним принципам, а й відчуття обрисів доби, яка вплинула навіть на її потенційних критиків і на багато років змусила їх замовчати. У такому поширеному розумінні нещодавнього минулого Європи змішалися спогади про Депресію, протистояння між демократією та фашизмом, моральна легітимність держави добробуту і — для багатьох людей з обох боків «залізної завіси» — очікування соціального прогресу. Це було панівним наративом ХХ століття; і коли його засадничі постулати захиталися й посипалися, вони потягнули за собою не лише жменьку державних компаній, а й політичну культуру і не тільки.

Якщо комусь цікаво, коли відбулося це перетворення, то самоусвідомлення післявоєнної Європи перевернулося в Парижі 28 грудня 1973 року, коли на Заході вперше з’явилося видання Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». У рецензії до англійського видання В. Л. Вебб написав: «Жити сьогодні і не знати цього твору означає бути невігласом в історії та упускати визначальний елемент знання теперішньої доби». Іронія полягала в тому, що, як визнавав сам Солженіцин, головна ідея книжки (що «справжній утілений соціалізм» — це варварська брехня, тоталітарна диктатура, яка ґрунтувалася на рабській праці й масових вбивствах) звучала аж ніяк не вперше.

Солженіцин і сам писав про це раніше, а крім нього про це писали незліченні жертви, ті, хто вижив, самовидці та вчені. «Архіпелаг ГУЛАГ» додав до попередніх свідчень десятки сторінок деталей і даних, але за своїм моральним запалом та емоційним впливом ця робота як набір свідчень не перевершувала «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург — роман, який вийшов у 1967 році; уперше опубліковані німецькою в 1957 році мемуари Марґарет Бубер-Нойманн, у яких вона розповідає про свій досвід перебування і в нацистських, і в радянських таборах; розповідь Вольфґанґа Леонгарда про розбиті ілюзії його власних переконань, які вийшли друком у 1955 році; чи навіть ранні розвінчання радянського міфу Віктора Сержа та Бориса Суваріна.

Суть була в тому, що ця праця з’явилася саме вчасно. Ідейних критиків комунізму завжди вистачало; утім протягом багатьох десятиліть їхній вплив притлумлювався через те, що в Західній Європі (та, як ми пам’ятаємо, у Східній Європі впродовж 1960-х) більшості хотілося бачити ложку меду, нехай і ледь відчутну, у дьогті державного соціалізму, який у 1917 році спершу заполонив Росію, а потім велику частину континенту. «Антикомунізм», хай які були його справжні чи приписані йому мотиви, страждав на тяжку ваду: здавалося, що він кидає виклик cтану історії та прогресу, не бачить «більшої картини», заперечує сутнісну близькість, яка споріднює демократичну (хоч і неповноцінну) державу добробуту й колективістський (хоч і заплямований) комуністичний проєкт.

Ось чому противники післявоєнного консенсусу були такі маргіналізовані.

Припускати, як це робили Гаєк та інші, що плани з обмеження ринку заради спільного блага, навіть із добрими намірами, — не тільки економічно неефективні, а й також, що найголовніше, перший крок на шляху до рабства, означало перекреслити дорожню карту ХХ століття. Навіть таких противників комуністичної диктатури, як Артур Кестлер, Реймон Арон, Альбер Камю та Ісая Берлін, які наголошували на розбіжності між соціал-демократичними реформами заради спільного блага та частковою диктатурою, встановленою в ім’я міфу колективізму, їхні «прогресивні» критики підозрювали в тому, що вони відтворюють наративи (а отже, служать) упередженим політичним таборам, які сформувалися під час «холодної війни».

Відповідно вони не поділяли загального небажання, особливо поширеного серед покоління 1960-х, відкинути радикальну доктрину. Одна річ — зі знанням справи насміхатися зі Сталіна, давно мертвого та підданого осуду навіть його власними наступниками. Цілком інше — визнати, що винна була не людина, а система. А піти ще далі й покласти відповідальність за злочини та переступи ленінізму на сам проєкт радикального утопізму означало підірвати самі підвалини тогочасної політики. Як британський історик Едвард Палмер Томпсон, який був кимсь на кшталт культової фігури для молодшого покоління «посткомуністичних марксистів», закидав Лешеку Колаковському (після того як через події 1968 року Колаковський публічно прокляв і засудив радянський комунізм), «ваше розчарування — загроза нашій вірі в соціалізм».

Однак до 1973 року віра наразилася на серйозне випробування не лише через критиків, а й через самі події. Коли «Архіпелаг ГУЛАГ» вийшов французькою мовою, комуністична щоденна газета l’Humanité відгукнулася про роман несхвально, нагадавши читачам, що, позаяк «усі» вже все знають про Сталіна, будь-яка спроба все це розворушити може бути продиктована тільки «антирадянськими» мотивами. Але звинувачення в «антирадянськості» звучали все менш переконливо. Після радянського вторгнення в Прагу та подальших репресій, а також розповідей про Культурну революцію, що просочувалися з Китаю, звинувачення Солженіцина, які вщент розбивали комуністичний проєкт, здавалися правдою — навіть і, можливо, особливо для його колишніх прихильників.

Ставало зрозуміло, що комунізм осквернив і сплюндрував свою радикальну спадщину. І, як незабаром засвідчив геноцид у Камбоджі та широко відома травма в’єтнамських «людей у човнах», це не припинялося. Навіть ті, хто вважав, що в трагедіях у В’єтнамі та Камбоджі винні Сполучені Штати (а таких у Західній Європі було багато), і чий антиамериканізм ще більше розпалило зрежисоване американцями вбивство чилійського президента Сальвадора Альєнде лише за три місяці до виходу «Архіпелагу ГУЛАГ», були дедалі менше схильні визнавати, як колись, моральну вищість соціалістичного табору. Американський імперіалізм був справді поганим, але інший бік був гірший, можливо, значно гірший.

Отож традиційне «прогресивне» переконання, що критика комунізму становить приховану загрозу всім цілям, спрямованим на покращення суспільства — тобто твердження про те, що комунізм, соціалізм, соціал-демократія, націоналізація, центральне планування та прогресивна соціальна інженерія були частинами спільного політичного проєкту, — почало працювати собі на шкоду. Логіка була така: якщо Ленін та його наступники отруїли колодязь соціальної справедливості, це нашкодило всім нам. У світлі історії ХХ століття держава почала здаватися радше проблемою, аніж рішенням, і не тільки, і навіть не насамперед з економічних міркувань. Те, що починається із централізованого планування, закінчується централізованими вбивствами. 

Це, звичайно, висновок дуже «інтелектуального» зразка, але інтелектуали майже одразу відчули наслідки переходу в опозицію до держави — цілком логічно, позаяк саме інтелектуали найбільш палко просували соціальне покращення згори. У 1984 році чеський письменник Іржі Груша зауважив: «Саме ми [письменники] возвеличували сучасну державу». За своєю суттю сучасна тиранія, за спостереженням Іньяціо Сілоне, потребує співпраці з боку інтелектуалів. Тому було цілком логічно, що невдоволення інтелектуалів панівним наративом щодо прогресу викликало подальшу бурю; а також доречно, що це невдоволення найбільш виразно виявляли в Парижі, де два століття тому сам наратив і набув інтелектуального та політичного оформлення.

Франція в 1970-х та 1980-х роках уже не була, за Артуром Кестлером, «палахкою лінзою Західної цивілізації», але французькі мислителі все ще мали незвичайну схильність перейматися глобальними питаннями. У ті роки письменників й експертів в Іспанії, Західній Німеччині чи Італії цілковито поглинули місцеві проблеми, хоча загроза тероризму, яка їх непокоїла, мала й власні наслідки для дискредитації радикального утопізму. Британські інтелектуали, які ніколи особливо й не піддавалися чарам комунізму, були загалом байдужі до його занепаду, а отже, трималися на відстані від нових настроїв на континенті. Натомість у Франції комуністичний проєкт користувався давньою та поширеною симпатією серед населення. Коли у французькому публічному дискурсі антикомунізм почав набирати обертів — чому сприяло постійне зменшення підтримки та впливу Комуністичної партії, — цей процес підживлювали місцеві спогади і приклади. Нове покоління французьких інтелектуалів напрочуд спритно відкинуло марксизм, часом із непристойним поспіхом відрікаючись від своїх колишніх симпатій.

Молоді паризькі «нові філософи» середини 1970-х, на кшталт Андре Ґлюксманна чи Бернара-Анрі Леві, були здебільшого неоригінальні у своєму засудженні спотворень радикального утопізму. Мало що з Les Maîtres Penseurs («Великих мислителів») Ґлюксманна — опублікованого в березні 1977 року твору, який здобув загальне визнання — не було краще сказано Реймоном Ароном у його праці Opium des Intellectuels («Опіум інтелектуалів»), яка вийшла за двадцять два роки до того. А в тексті Леві Barbarie à Visage Humain («Варвар з людським обличчям»), який було надруковано через два місяці після есею Ґлюксманна, не було нічого, що французькі читачі не могли знайти у творі Камю L’Homme révolté («Бунтівна людина»). Але тимчасом як Жан-Поль Сартр уїдливо розкритикував есей Камю, коли той вийшов друком у 1951 році, Леві та Ґлюксманн були лідерами думок, а їхні книжки розходилися численними тиражами. Часи змінилися.

Було зрозуміло, що цей місцевий інтелектуальний землетрус означав для попереднього ідейного покоління. Його очевидною ціллю стала катастрофічна марксистська поволока в Західній думці; але чимало його ударів поцілили насамперед у провідні фігури післявоєнного інтелектуального життя Франції та інших країн, які зазирнули за межі Історії, вітаючи переможців і ввічливо відвертаючи очі від їхніх жертв. Сам Сартр, найвідоміший із тогочасних «попутників», ще до своєї смерті втратив народну прихильність, а його творчий доробок було заплямовано його виправданням спершу радянського комунізму, а потім маоїзму. 

Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Наш Формат» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.

Автори
  • Тоні Джадт, британський та американський історик, публіцист

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний