Уривок із книги «Політика воїна. Чому справжній лідер мусить мати харизму варвара»

Звісно, стародавній світ відрізнявся від нашого. Геродот зобразив звичаї та звірства, які, хоч і дивні для нас та нас шокують, були буденними 2500 років тому: ісседони у Центральній Азії подрібнювали кістки мертвих та змішували їх з кістками овець; скіфи перерізали над чашею горлянки ритуальним жертвам, а потім розчленовували їх та кидали відрубані кінцівки вгору; травси Фракії оплакували народження дитини через страждання, з якими вона стикатиметься за життя, та святкували похорон, адже біль існування припинявся; перси забирали у підкорених народів найкращих хлопчиків-немовлят і кастрували їх, а інших ховали заживо. Геродот міг перебільшувати ці жахи або навіть вигадувати деякі з них, але в його епоху жорстокість була звичайним явищем та переважно залишалась непоміченою, подібно до смертельних гладіаторських боїв, розтерзання християн голодними левами і так далі. 

Немає сенсу гаяти час на перерахування відмінностей між минулим і теперішнім. Попри це подібності між нашими часами є моторошними, оскільки людські пристрасті та мотивації мало змінились за тисячу років. Знання античної історії допомогає нам зрозуміти власний час: «…ніщо не є великим або малим, окрім як у порівнянні», — пише Джонатан Свіфт. У його шедеврі, «Мандрах Гуллівера», гіганти Бробдінґнеґу дозволяють Гулліверу дивитися далеко за межі марнославства його власної цивілізації, натомість крихітні жителі Ліліпутії — карикатура на сучасну людину — «дивитися з великою точністю, але на невелику відстань». 

Якщо прислухатися до суспільного дискурсу в Америці, можна подумати, що мораль є повністю юдейсько-християнським винаходом. Але саме у язичницького автора Плутарха це було головною темою життєписів великих людей. Порівнюючи грецького політика Алківіада з римським генералом Коріоланом, Плутарх зазначає, що підтримання влади «терором, насиллям та пригніченням — це не лише безчестя, а й несправедливість». Коли Сенека виступає проти гнівливих лідерів, він робить це тому, що багато знайомих йому держав мали слабкі інститути (або не мали їх зовсім), які не могли стримати правителів — подібно до деяких держав у сучасному світі, що розвивається. 

І коли у І ст. до н. е. Цицерон говорить, що «весь фундамент людської спільноти» під загрозою через те, що до іноземців ставляться гірше, аніж до римлян, він уже закладає основу для міжнародної спільноти. Часи змінилися менше, ніж ми думаємо.

Мало кого з авторів так хвилювали мораль і вплив, що його окрема особистість чинить на події, як Лівія, історика епохи ранньої та класичної Римської республіки. І мало які з робіт так демонструють унікальну схожість між стародавнім світом та нещодавно померлим ХХ століттям, як «Війна з Ганнібалом» Лівія, застережлива історія з багатьма аналогіями з Другою світовою війною, яка, здається, попереджає про небезпеку зарозумілості нашої власної епохи.

Як і попередні покоління, бебі-бумери вірять у свою неповторність: у те, що їхній час унікальний та що вони мудріші й освіченіші за своїх попередників. Лівій застерігає від цього одвічного егоїзму, показуючи, наскільки поширеним він був колись. Коли карфагенському полководцю не вдалося переконати співвітчизників у тому, що їхня удача не може тривати вічно, Лівій, з відтінком іронії, зазначив, що «лише людська природа відмовляється у час веселощів прислухатися до аргументів, які на тінь перетворять її сутність». 

Лівій (Тит Лівій) народився у Патавіумі (Падуї) у 59 р. до н. е. та помер у Римі у 17 році. Половину життя він присвятив написанню розлогої історії Риму, яка складалася зі 142 книг, з котрих «Війна з Ганнібалом» описана у 21— 30-й книгах. Лівій не брав участі у політиці, а отже, не мав у розпорядженні інсайдерських відомостей. Він також не був тісно пов’язаний з літературним світом свого часу, зокрема поетами Горацієм та Вергілієм. На відміну від них, він недовірливо ставився до процвітання своєї епохи, вважаючи її розбещеність початком падіння Риму. Дійсно, коли Горацій виливав тріумфальні пророцтва щодо всесвітнього панування, а Вергілій підлещувався до Августа, Лівій звертав увагу на небезпеки, які приховувалися на горизонті і які римляни воліли ігнорувати. Лівій, зразковий сторонній спостерігач, і досі читається завдяки колоритним описам людей і подій, а також захопливій проникливості до людської природи. 

«Війна з Ганнібалом» показує античну версію патріотизму: гордість за свою країну, її знамена та знаки відмінності, за її легендарне минуле. Читаючи Лівія, розумієш, чому демонстрація прапора на День пам’яті та на Четверте липня — це доброчесний акт і чому національна гордість була необхідною передумовою для зовнішньої політики Черчилля. 

У книгах Лівія — канонічні чесноти патріотизму і надзвичайної жертовності. Луцій Юній Брут, римський воєначальник кінця VI ст. до н. е., котрий скинув етруських царів, керував стратою власних синів, які його зрадили. Римлянин Гай Муцій Сцéвола поклав руку на вогнище, щоб показати етрускам, що витримає будь-який біль, аби перемогти їх. У Лівія також є відомий опис Луція Квінкція Цинцинната, якого у 458 році «закликали від сохи» очолити підкріплення обложеній римській армії. Цинцинната було обрано диктатором через його подвиги, але, тільки-но завершилася військова надзвичайна ситуація, він пішов зі свого поста. На думку Лівія, коли Цинциннат надягнув тогу та перейшов Тибр, покинувши своє господарство, він символічно приніс у жертву свою родину в ім’я благополуччя республіки, поставивши свій добробут під загрозу заради своєї країни. Його повернення до господарства показало, що влада мала для нього менше значення, аніж добробут родини, коли вже країні ніщо не загрожувало. Незалежно від того, наскільки сильно Лівій прикрасив цю історію, ми можемо співчувати цим цінностям. Він розуміє, що здорові республіки зростають із сильних громадянських та родинних зв’язків. 

Фактологічні помилки Лівія та його романтичний погляд на Римську республіку не мають відлякувати нас від більших істин. Класиків читають не за хронікальні деталі, а за те, як вони допомагають нам думати про власну епоху. Ми маємо відновити чари, яким класики піддавали таких учнів ХХ століття, як Черчилль, котрі читали їх не для того, щоб критикувати або перевіряти факти, а для того, щоб надихатися, — а також тому, що мали це робити. 

Насправді віра Лівія у цивілізованість Риму є менш романтичною, ніж здається. Вона ґрунтується на вагомих досягненнях конституційного правління: незалежно від спричиненої війною напруги проводилися щорічні вибори та переписи населення, організовувався набір до армії, зазнавали неупередженого розбору вимоги щодо звільнення від військового обов’язку. 

Перша Пунічна війна почалася з місцевої сутички між римськими та грецькими колоністами в Сиракузах, а далі, посилена обтяжливими союзами, призвела Рим і Карфаген до конфлікту, що охопив усю Сицилію. Він завершився поразкою Карфагена, на який Рим наклав тяжку принизливу контрибуцію. Як і в Європі ХХ століття, це призвело до повторного конфлікту. «Війна з Ганнібалом» — це історія Другої Пунічної війни, яка тривала без перерви впродовж 17 років на території Європи та Північної Африки до 202 р. до н. е. — серія грандіозних битв, що знищили більшу частину Середземноморського регіону. Перемога в Другій Пунічній війні перетворила Рим на світову державу. 

Лівій починає розповідь, називаючи Другу Пунічну війну «найбільш пам’ятною війною в історії…». Не буде перебільшенням назвати її однією з найвеличніших воєн усіх часів. Військові дії охоплювали все, що на Заході вважали звіданим світом. 

Лівія звинувачували у романтизації карфагенського воєначальника Ганнібала. Але той, хто читає текст уперше, може помітити дещо інше: Ганнібал Лівія — з його нігілістичною жагою до насилля та безладу — має риси Гітлера дотехнологічної епохи. Навіть за стандартами того часу Ганнібала вважали бездушним: він відбирав землі та заживо спалював дітей — без жодної причини, а просто через факт завоювання. Ганнібал — фальшивий лідер-герой; він вимагає безперервної війни, аби узаконити своє правління та задовольнити особисте прагнення вбивати. Як і Гітлер, він був озлоблений нав’язаним і несправедливим миром — результатом попередньої війни. На жаль, Ганнібал звинувачував у поразці власний народ, а не самого себе, вважаючи карфагенян негідними себе.