Beta

Уривок із книги Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України»

Photo: depositphotos / Wlad_Mus
26 Листопада 2021
FacebookTwitterTelegram
1563

Вийти за рамки національної історії і «перезавантажити» країну через глобальну перспективу — таку мету ставив перед собою професор Українського католицького університету Ярослав Грицак у своїй книзі «Подолати минуле: глобальна історія України». Ця фундаментальна робота допоможе розвінчати міфи, стереотипи та ілюзії про Україну,  відкрити нові горизонти і теми для осмислення минулого, знайти нові вектори для дискусії про сучасне та майбутнє України. У співпраці з  видавничо-освітнім проєктом «Портал» публікуємо уривок книги про трагедію нашого народу — голодомор.

Голодомор

Більшовики вигравали на багатьох фронтах. Але не могли собі дати ради зі щоденним побутом. Влітку 1930 року до Харкова, столиці Радянської України, приїхав на гастролі австрійський віртуоз-піаніст Карл Вітґентштайн, брат відомого філософа Людвіґа Вітґентштайна. На сніданок в готелі він не міг дістати ані молока з кавою (бо не було молока), ані чаю з лимоном (бо не було лимонів), ані простої яєчні (бо не було ані яєць, ані масла). Був тільки старий черствий сир. Сусід Вітгентштайна по столу, радянський чиновник у відрядженні, зізнався, що вже забув смак масла. І то, дивувався Вітґентштайн, в Україні, найбільшій аґрарній країні Європи!

Історія з Вітґентштайном сталася кілька місяців по тому, як Україною прокотилася хвиля селянських повстань у відповідь на спроби більшовиків загнати селян у колгоспи. Своєю чергою, одною (хоча й не головною) з причин колективізації була відмова селян постачати на ринок хліб та інші продукти. І не тому що селянам самим цих продуктів не вистачало. Навпаки: українське село ніколи не жило так добре, як у 1920-х.

Це були найкращі роки в історії українського села. Стала реальністю стара селянська утопія – жити з праці власних рук при мінімальному втручанні влади. Після революції селяни нарешті вгамували свій «земельний  голод». Внаслідок розгрому поміщицьких господарств у 1917–1919 роках площа селянської землі в Україні зросла на шістдесят сім і три десятих відсотка. Ця утопія була селянською ще й у тому сенсі, що була задивлена в минуле. Революція та повоєнна розруха відкинули українське село на кілька десятиліть назад, до традиційного селянського світу. Сільські господарства знову будувалися на праці великих сімей із залученням дітей та орієнтувалися не на ринок, а на задоволення потреб родини. 

Продавати продукти своєї праці на ринку не мало сенсу через т. зв. «ножиці цін»: промислові товари коштували надто дорого, а продукти – надто дешево. Селяни глузували: «Купив хомут – коняка не повезе», «Оце (робітничо-селянська) змичка: руб – пшеничка, двісті – бричка». Щоб модернізувати господарство, потрібні були кредити на закупівлю техніки і міндобрив. Одним із виходів було створення кооперативів – об’єднання  кількох господарств, які разом купували техніку, обробляли землю та продавали продукти на ринку. Але це було часткове розв’язання. Масштабне потребувало державної допомоги.

Існували два виходи з цієї ситуації: ринковий і насильницький, коли держава силою вилучала би в селян продовольство. Перший домінував у 1920-х і називався новою економічною політикою. Поки більшовицька влада в Україні була слабка, вона не наважувалася відкрито воювати з селянством. Але в 1929 році Сталін послав НЕП «до біса». Коли стало очевидним, що світова комуністична революція провалилася, він узяв курс на «побудову соціалізму в одній окремо взятій країні». Це був курс на форсовану модернізацію «згори» – перетворення СРСР за дуже короткий час з аграрної на промислову країну. 

Сталінський план включав три пункти: індустріалізацію, колективізацію та культурну революцію. Хоча центральним пунктом була індустріалізація, проте розвиватися вона мала завдяки колективізації. Сталін був переконаний, що модернізація на Заході відбулася коштом експлуатації колоній. СРСР не мав зовнішніх колоній, але мав одну, зате дуже велику, внутрішню: селянство. У середині 1920-х противник НЕПу Євген Преображенський пропонував пройти через фазу «первісного соціалістичного нагромадження». Той, хто читав Маркса, добре розумів, про що йдеться: у двадцять третьому розділі «Капіталу» описаний процес первісного нагромадження капіталу в Англії: «Сільське населення насильно грабували, виганяли з їхньої землі, перетворюючи на волоцюг». Тоді Сталін засудив теорію Преображенського. Вона звучала надто цинічно навіть для його грубого вуха. Але наприкінці 1920-х сталінський курс на «побудову соціалізму в одній окремо взятій країні» був насправді парафразою теорії Преображенського: селянство мало заплатити головну ціну за радянську модернізацію. Забравши в селян землі і продаючи зерно та інші продукти їхньої праці на Захід, радянська влада одержувала кошти для індустріалізації.

Селяни не любили радянську владу. Як занотовував Сергій Єфремов у щоденнику, своїх партизанів селяни кликали «козаками», а більшовиків – «товаріщами», і «треба чути, скільки зневаги вони вкладають у це останнє слово». Коли в 1926 році виникла загроза війни між СРСР та Великобританією, українські селяни – як доносила «чрезвичайка» – чекали на цю війну як на спасіння. Вони покладали надії на повернення Петлюри. А коли його вбили, то почергово на Пілсудського, на висланого в 1927 році на Захід Троцького (бо думали, що він проти більшовиків) і навіть на папу римського – на будь-кого, хто може знищити безбожну комуністичну владу. 

Від початку Першої світової війни село жило в постійному очікуванні Апокаліпсису. У 1920-ті в їхній уяві більшовики й були антихристом. Вони противилися радянській владі не лише з матеріальних чи політичних, але й і з релігійних причин. Культурна революція мала покінчити з неграмотністю та «релігійними забобонами». Закриття і знищення церков, розпуск монастирів, арешти священників йшли рука в руку з колективізацією. Це лише посилювало опір селян.

Селянські повстання проти колективізації проходили по всьому СРСР, особливо в зернових зонах. Але Україна була виразним лідером: на неї припадала майже половина повстань. До того ж бунти в Україні набирали національного виміру. Серед селянських гасел були заклики боротьби за вільну Україну. В окремих селах повсталі співали: «Ще не вмерла Україна». І національний вимір був тим сильніший, що ближче до західного, польського кордону.

Сталін знав цю статистику. Він вважав, що за особливим розмахом українських повстань стоять Пілсудський і петлюрівці. У цьому була, хоча й дуже викривлена, частка правди. Так само, як радянська влада хотіла використати українське питання як таран проти Польщі, Польща пробувала використати його проти СРСР. Пілсудський, творець польської держави, у 1922 році вирішив відійти від політичних справ. Однак катастрофічний стан цих справ у перші роки польської незалежності змусив його переглянути плани. У 1926 році  він зорганізував державний переворот і повернувся до влади. Воєводою на Волині Пілсудський призначив свого товариша, уродженого в Києві польського художника й колишнього петлюрівського міністра Генрика Юзевського. Юзевський провадив на Волині політику українізації, яка була дзеркальним відображенням радянської українізації. Скажімо, коли Харків запрошував українців зі Львова переїхати до УРСР і взяти участь у радянській українізації, Юзевський привозив з Варшави до Луцька, своєї столиці, колишніх петлюрівських офіцерів і призначав їх на головні посади у Волинському воєводстві. Окрім того, він підтримував та розвивав українські школи, кредитні спілки і т. д. Метою цього «Волинського експерименту» було переконати українців із СРСР, що Варшава дбає про українців більше, аніж Москва. Але, окрім того, Юзевський мав інше, таємне завдання – розбудувати польську шпигунську мережу в Радянській Україні. Як він сам признавався, з вікна кабінету в Луцьку він бачив Київ. Волинські ліси й болота ідеально надавалися для нелеґального переправлення польських шпигунів через кордон. Більшість із них були польськими лише за назвою. Це були петлюрівські солдати та офіцери, яким Пілсудський надав притулок як союзникам. Вони добре знали Україну й мали підготувати терен у разі війни Польщі з СРСР. 

У 1929-30 роках польська розвідка доносила, що Україна горить у вогні селянських повстань. Цю звістку Юзеф Пілсудський прийняв як сигнал до дії. Він дав наказ своєму генштабу готувати план: повторити похід на Київ 1920 року. Сталін знав про цей план. Радянська контррозвідка викрила й знешкодила польську шпигунську мережу в Радянській Україні, а частину шпигунів перевербувала. У результаті їхні донесення лягали одночасно на стіл і Пілсудському, і Сталіну. Усе це «переконувало» Сталіна, що сильний спротив українських селян та їхні націоналістичні гасла – ніщо інше, як наслідок змови польських аґентів з українськими націоналістами. 

Пілсудський не повторив похід на Київ. Правдоподібно, він почувався надто старим, щоб наважитися на таку авантюру. У кожному разі, момент було втрачено, без союзника селянські бунти були приречені. До того ж села не мали своїх власних лідерів. У 1930-31 роках заможні й ініціативні селяни разом із сім’ями були вислані до Сибіру як «куркулі» («кулаки»). Саме поняття «куркулі» більшовики застосовували дуже широко – не лише до тих, хто дійсно мав великі господарства, а й до всіх, хто публічно виказував антирадянські почуття. Окрім того, група найдалекоглядніших селян «саморозкуркулилася», розпродавши майно і виїхавши в міста.

Колективізація обернулася катастрофою для сільського господарства. Селяни не хотіли працювати в чужих для них колективних господарствах (колгоспах), а призначені згори і прислані з міста голови колгоспів часто не мали найменшого поняття про сільське господарство і давали розпорядження, ідіотичні за своєю суттю. Ситуацію особливо погіршувала обставина, що Кремль накреслив завищені плани постачання зерна, а зрив цих планів розглядав як нову форму селянського спротиву. Щоб зламати селян, у них забирали не лише зерно, але й будь-яку провізію. Уже влітку 1930 року в Україні з’явилися перші ознаки голоду. Навесні 1932 року голод почав набирати масового характеру. 

Місцеве комуністичне керівництво в Україні добре розуміло нереальність планів хлібозаготівель, які спускалися з Москви. Воно боялося, що їх виконання призведе до катастрофи, за яку в кінцевому підсумку йому ж доведеться відповідати. Українські комуністи пробували переконати Сталіна змінити ці плани. Сталін розцінив їхню позицію як доказ того, що українські націоналісти й польські аґенти проникли навіть у найвищі радянські органи. Замість того, щоб стати фортецею більшовизму, Україна перетворювалася на троянського коня. 

Тому, окрім загального «спонтанного» голоду 1932 року, для України організували додатковий, навмисний голод 1933-го. Відповідне рішення Сталін прийняв, імовірно, влітку 1932 року. Безпосереднім приводом могло стати донесення «чрезвичайки» про настрої в Україні. З них випливало, що радянська влада там фактично перестала функціонувати.

Ми не можемо знати, що діялося в голові Сталіна. Логічно, однак, припустити, що в українській ситуації 1930-32 років він побачив повторення революційних подій 1917-20 років, коли більшовикам доводилося декілька разів відступати з українських земель. Для Сталіна це був особистий травматичний досвід. Під час революції він діяв як партійний діяч і воєнний командувач на півдні колишньої Російської імперії, у т. ч. в Україні, а під час польсько-радянської війни його вважали одним із винуватців поразки літа 1920 року. До того ж треба пам’ятати, що Сталін був «людиною з пограниччя». Він походив з Грузії і добре знав, що пограниччя – це територія, яка постійно генерує непокору й бунт. Антибільшовицькі бунти українських селян ще раз про це нагадали. І нарешті, Сталін, як головний більшовицький теоретик із національного питання, був переконаний, що головною базою національного руху є селянство, і поведінка українських селян це підтверджувала. 

Коротко кажучи, Сталін мав більш ніж одну причину виділити Україну й завдати їй окремого удару. Але всі здогади про мотиви Сталіна у вирішенні української кризи побудовані на припущенні, що він діяв раціонально. Насправді чим більше влади він зосереджував у своїх руках, тим параноїдальнішою ставала його поведінка – це звична реакція для людини, яка боїться, що ситуація вислизає з-під контролю. А на початку 1930-х років Сталін мав відчуття, що втрачає Україну.

Так чи інакше, голод 1932–1933 років став найбільшою національною катастрофою України ХХ століття. Загальна кількість жертв становила близько чотирьох мільйонів осіб. У переважній більшості це були українці, але від голоду постраждали й інші групи, які жили з землі, – сільські євреї, німецькі колоністи тощо.

Серед істориків триває дискусія: чи був голод 1932-33 геноцидом? Ті, хто заперечує геноцидний характер голоду, вказують на факт, що він відбувся не лише в Україні, але й у всіх зернових районах СРСР і що пропорційно найбільше від голоду постраждали не українці, а казахи. Ті, хто вважає голод геноцидом (Голодомором), вказують на факт, що в українських селян забирали не лише зерно, але й усі продукти і що вздовж українсько-російського кордону стояли «загороджувальні загони», головною метою яких було не випустити селян з українських територій. 

Розв’язка цієї дискусії полягає у визнанні факту, що в 1932–1933 роках в Україні був не один, а два голоди. Перший, 1932 року, був дійсно всесоюзним; другий, 1933 року, був навмисне спрямований проти України. Без цього другого голоду людські втрати України були б на декілька порядків нижчими.  

Голод 1932–1933 років остаточно переламав хребет українського селянства. Він поклав край перетворенню селянства на націю – процесу, який так динамічно, хоча й суперечливо почався в 1914 році. Цей процес був загальноєвропейським і навіть світовим. Лише що коли в «старій» Європі масовий рух «із селян – у націю» тривав з кінця ХІХ століття і впродовж міжвоєнної доби, в Україні він почався пізніше, під час Великої війни і революції, і був насильно зупинений на початку 1930-х років та повернений назад. Селяни, котрі пережили голод, згадують, що з того часу слова «Україна» чи «ненька Україна» не можна було говорити – за них арештовували. Треба було говорити тільки «Радянська Україна».

Сталінський план побудови комунізму в одній окремо взятій державі прискорив перетворення СРСР з формальної федерації на реальну імперію. На початку 1930-х років, у самий розпал колективізації, Сталін почав публічно апелювати до російського націоналізму. У минулому, заявляв він, унаслідок своєї відсталості Росія зазнавала поразок від турків, поляків, шведів, французів і японців, але завдяки революції таке більше ніколи не повториться. 

Колгоспне селянство і робітники стали двома головними класами  «радянського народу». Окрім цих двох класів, революція, за задумом більшовиків, мала витворити ще й окремий прошарок – радянську інтеліґенцію, носія культури, «національної за формою, комуністичної за змістом». Внаслідок українізації місцева молода культура робилася національною не лише за формою, але й за змістом. Тому українська інтеліґенція стала однією з головних мішеней сталінських репресій. Досить сказати, що з двохсот шістдесяти українських письменників від сталінських репресій загинули двісті тридцять. Ще однією мішенню було республіканське комуністичне керівництво. До 1938 року з усіх колишніх керівників КП(б) живими залишилися лише два. Репресії сильно зачепили офіцерський склад Харківського і Київського воєнного округів, а також самі каральні органи.  Коли в 1938 році в Україну приїхав новий секретар ЦК КП(б) Микита Хрущов, то, як зізнавався пізніше у спогадах, йому здалося, що по ній пройшовся «новий Мамай». 

Сталінські репресії охопили всі радянські республіки, у т. ч. й Росію. Відмінність між російською і неросійськими республіками полягала в тому, що Росія мала за собою стару світову культуру. Тому втрата цілого покоління державної та культурної еліти не загрожувала зникненням російської національної культури взагалі. Натомість для України з її молодою культурою нова еліта була майже всім, що вона мала. Винищення цієї еліти ставило під загрозу існування самої України як нації. 

Окремою сторінкою в історії українського голоду була реакція Заходу – чи, точніше, її відсутність. Те, що в Україні масово гинули люди, не було секретом. Про голод своїм урядам доносили іноземні консульства; про нього писали окремі журналісти. Однак загальна позиція була така: про голод не говорити. І з різних мотивів. Для одних – як-от для журналіста New York Times Волтера Дуранті – мовчання було запорукою успіху. Він мав доступ до найвищих ешелонів радянської влади і не хотів цим доступом ризикувати. Розрахунок виявився правильним: у 1932 році його нагородили премією Пулітцера – «за глибину, безсторонність, розсудливість і виняткову ясність» репортажів із СРСР. Інші стали жертвами обману – як-от колишній французький прем’єр-міністр Едуар Ерріо. Під час візиту в СРСР його возили у спеціально організоване «потьомкінське село» в Україні, де показували добре вгодованих селян. 

Та часто ті, кого обманювали, самі хотіли бути обманутими. Голод 1932–1933 років збігся в часі з двома іншими великими подіями: Великою депресією 1929–1933 років та приходом Гітлера до влади в 1933-му. І депресія, і перемога Гітлера були ще одними свідченнями глибокої кризи ліберального Заходу. Радянський Союз з його обіцянкою побудувати новий світ соціальної рівності та з економікою, яка, здавалося, не знала кризи, виглядав реальною альтернативою і лібералізму, і фашизму. Багато інтелектуалів на Заході дивилися на Сталіна як на рятівника людства, а тому готові були пробачити йому все. 

Український голод показав темну сторону модерності, яку багато хто волів іґнорувати: у «новому прекрасному світі» в ім’я поступу можна було грабувати, вбивати мільйони людей і робити це цілком безкарно, якщо ці вбивства обґрунтовувалися «історичною необхідністю» і робилися в ім’я історичного поступу.

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний

Що читати далі