Beta

Уривок із книги «Злам: Кризи політичних режимів» Олексія Мустафіна

Photo: depositphotos
22 Жовтня 2021
FacebookTwitterTelegram
1045

Історія — це щоденники першопрохідців, за якими ми можемо знайти власну дорогу, щоб не перетворити на забуту і власну цивілізацію. Несподіваними історичними фактами наповнена нова книга Олексія Мустафіна від видавництва Vivat «Злам: Кризи політичних режимів». Читаємо уривок про перших в історії реформаторів.

«Голос народу»

Чому «першому реформатору в історії» не вдалося

Шумер — одна з перших цивілізацій в історії людства, яка існувала в XXVIII—XXI ст. до н. е. на півдні Месопотамії (зараз це територія Іраку). Досвід шумерів і справді був першим — найдавніші міста, найдавніші держави, найдавніша писемність… І найдавніші із зафіксованих у письмових джерелах спроби подолати несправедливість та переоблаштувати суспільство на нових засадах. 

Якщо люди невдоволені своїм життям, знайдуться ті, хто захоче його змінити. Провести реформи, які зробили б народ щасливим, намагаються впродовж не одного тисячоліття. Першим соціальним реформатором, чиє ім’я залишилося в історії, американський шумеролог (і уродженець українського Жашкова) Семюель Крамер називав царя держави Лагаш Урукагіну, який жив аж у XXIV столітті до нашої ери.

До речі, усіх шумерських правителів царями ми називаємо радше за звичкою і, так би мовити, для спрощення. У тому ж Лагаші існувало цілих два слова, якими позначали першу особу в державі. Зазвичай ця особа мала титул «енсі» («правитель»), і це, окрім іншого, означало, що її влада була обмежена волею знаті — «найповажніших родин» міста — та жерців. І лише під час війни, аби забезпечити одноосібне командування військом, правителя оголошували лугалем, «володарем». Утім, коли війна завершувалася, хай навіть тріумфальною перемогою, лугаль змушений був «скласти повноваження» і знову перетворювався на енсі.

Саме так сталося чи не з найвідомішим лагаським полководцем Еанатумом, який на початку XXIV ст. до н. е. розгромив сусідню державу Умма і спорудив на честь своїх звитяг славнозвісну «Стелу шулік» із зображенням хижих птахів, які шматують тіла загиблих ворогів. Еанатум хотів бути і надалі лугалем, але в Лагаші це було неможливо, тож довелося захоплювати інше місто, Кіш, і проголошувати себе його володарем. Вочевидь, лагаська знать остерігалася популярного воєначальника і тому намагалася максимально обмежити його владу.

Але це була гра з вогнем. Наступні правителі Лагашу з іще більшим завзяттям намагалися звільнитися від надмірної «опіки» аристократії та жрецтва. Уже небіж Еанатума, Ентемена, спробував залучити на свій бік простолюд, якому зажерливість «сильних світу цього» теж не подобалася. Пересічні лагашці справді сподівалися, що володар захистить їх від свавілля знаті, а перемоги над сусідами дозволять їм розраховувати ще й на частину військової здобичі. І Ентемена прагнув задовольнити ці сподівання. Війна з Уммою, щоправда, завершилася радше «нічиєю», а ось у самому Лагаші правитель оголосив про списання боргів і звільнення боржників з рабської кабали — шумерською це звучало як «амагі», тобто «повернення до матерів».

Простолюд, звісно, був у захваті. А ось знаті широкі жести правителя аж ніяк не подобалися. Ватажком невдоволених став верховний жрець бога Нінгірсу на ім’я Дуду, який поступово перетворився на фактичного співправителя Ентемени. Утім, поки популярний енсі був живий, знать змушена була зачаїтися. А от сина і наступника Ентемени швидко усунули від влади. Новим правителем став син Дуду (і спадкоємець на жрецькій посаді) — Енентарзі.

Однак він не збирався бути маріонеткою знаті і швидко почав концентрувати владу, а головне — власність, у своїх руках. Ставши енсі, він не тільки залишився верховним жерцем Нінгірсу, а й оголосив себе жерцем іще кількох поважних богів. Храмових служителів, які не хотіли коритися його волі, він усував із посад, а майно храмів привласнював, призначаючи керувати ним своїх слуг. Жадібність правителя вражала — він поступово захопив дві третини земель, що належали храмам, зосередивши в руках царської родини понад половину всіх земель Лагашу.

Але і цього Енентарзі було мало. Він збільшив податки і обклав поборами не лише храми й пересічних робітників. Казали, що не було жодного ремесла чи заняття, до представників якого правитель не приставив наглядача й здирника. Податок брали навіть за поховання. Щоб розплатитися зі скарбницею, люди залізали в борги, а щоб розрахуватися, іноді продавали у рабство власних дітей.

Син і наступник Енентарзі — Лугальанда — поводився ще нахабніше. Окрім привласнених храмових земель, він завів іще й особисті маєтки. Не відставала від правителя і його дружина Барнамтарра, у якої були власні угіддя. Працювали на її землі общинники, але вона вважала їх своєю власністю і поводилася з ним, як з рабами. А ще подружжя провадило масштабні торговельні операції, не соромлячись отримувати від сусідніх володарів чи то подарунки, чи то хабарі. Загроза війни з Уммою, втім, нікуди не зникла, але про військо Лугальанда не дбав. Його, схоже, взагалі цікавило тільки те, що приносило доходи йому особисто.

Невдоволених політикою правителя ставало дедалі більше. До того ж опозиційні настрої постійно підживлювало ображене жрецтво, а проповіді жерців для тогочасних шумерів були переконливішими за сучасні ЗМІ. Власне, у ті далекі часи вони й виконували функції медіа, якщо врахувати роль великих храмів у житті шумерського суспільства.

Зрештою, підготувавши належним чином ґрунт, жерці в 2318р. до н. е. усунули Лугальанду від влади — за цілковитої підтримки мешканців Лагашу. Більшість дослідників упевнені, що державний переворот супроводжувався народним повстанням, хоча твердих доказів немає. Та й опиратись усуненню набридлого правителя міг, судячи з усього, хіба що сам Лугальанда й дуже вузьке коло його близьких. Тож якщо повстання і справді було, то швидке і майже безкровне. Власне, позбавлене влади подружжя зберегло не лише життя, а й значну частину своїх багатств. 

Про ретельну підготовку перевороту свідчить і те, що у жерців був готовий претендент на престол. Деякі дослідники схильні сприймати на віру повідомлення тогочасних шумерських джерел, що новий правитель був людиною випадковою і сам не здогадувався, яка доля на нього чекає, але радше йдеться саме про легенду, переконливу для публіки. Адже жерці привели до влади свояка Лугальанди — чоловіка сестри покійного Енентарзі.

Нашим сучасникам це може здатися дивним, але ми не знаємо, як його звали насправді, — бо після сходження на престол він взяв нове, тронне ім’я. Утім, як звучало це тронне ім’я, ми теж можемо тільки здогадуватися. Річ у тому, що шумерське письмо було не абетковим, а ієрогліфічним, тим самим знаком у ньому позначали кілька слів. Відтак другий ієрогліф імені нового правителя міг означати і «рот», і «слово», і «голос». Тож є принаймні три варіанти вимови. Більшість дослідників схиляється до імені «Урукагіна» (тобто варіант з «ротом»), але є й прихильники читання «Уруїнімгіна» (варіант зі «словом»). Хоча за змістом відповіднішим здається переклад «справжній голос народу» (це звучало радше як «Уругугіна»). Якщо новий правитель свідомо обрав таке ім’я, він тим самим одразу задекларував свою політичну програму.

Урукагіна (будемо все ж таки дотримуватися цього варіанта) від самого початку зробив ставку на народну підтримку. Він продовжив політику, започатковану ще Ентеменою. Але новий лагаський правитель пішов далі. Він не лише прагнув здобути підтримку простолюду, а й намагався використати її як інструмент здобуття та утримання влади.

Одним з перших заходів Урукагіни було розширення кола учасників народних зборів — одразу в десять разів. Джерела називають цифру 36 тисяч людей — безумовно фантастичну для тих часів. За Ентемени, скажімо, коло «виборців» обмежувалося 3 600 особами. Найімовірніше, обидві цифри умовні (шумери рахували шістдесятками, а не десятками, як ми, тож тогочасні читачі сприймали ці повідомлення як «тисячі замість сотень»), але цілком можна припустити, що йшлося про збільшення кількості «громадян» на порядок.

Окрім іншого, це дозволило Урукагіні одразу провести, так би мовити, «другий тур» виборів — і стати енсі не тільки завдяки підтримці жерців, а й волею усіх лагашців, висловленою на загальних зборах (дехто з дослідників згадував повідомлення джерел про жереб, але навряд чи варто сприймати ці слова буквально: обрати володаря за жеребом з тисяч людей нереально, хіба що йшлося про відверті маніпуляції або ж спеціально влаштований спектакль). І якщо в «першому турі» він «зробив» оточення колишнього володаря, то тепер елегантно відправив в нокдаун вчорашніх союзників — жрецтво і знать — і вже міг не вважати себе зв’язаним будь-якими обіцянками перед ними.

Новий правитель тепер звітував тільки перед народом, якому обіцяв, що «сильний не кривдитиме вдів і сиріт». Утім, за рік відбувся ще й «третій тур». Охоплений ейфорією простолюд на народних зборах проголосив Урукагіну лугалем, віддавши йому всю повноту державної влади. Тепер володар міг одноосібно віддавати накази і вимагати від кожного лагашця їхнього виконання, так само якби він був командувачем, а вони — його вояками. Це була настільки суттєва зміна, що навіть роки правління Урукагіни стали рахувати заново. Однак новація полягала не у власне обранні лугаля (це робили й раніше, згадаймо хоча б Еаннатума), а в тому, що робили це не під час і не задля війни. Урукагіна від початку збирався використати владу для зміни внутрішнього ладу в Лагаші.

Власне, саме ці зміни, про які в кількох написах, що збереглися до нашого часу, повідомив сам Урукагіна, і називають першими в світі реформами. Хоча новообраний лугаль підкреслював, що не збирається запроваджувати нічого нового, а лише прагне відновити «старий лад», за якого панувала справжня справедливість. Вочевидь, він зважав на загалом консервативний настрій співвітчизників, для яких «золота доба» була саме в минулому, а не в майбутньому. Тій самій меті слугували постійні посилання Урукагіни на волю богів, насамперед Нінгірсу. Навіть власні настанови він представляв як частину Заповіту, нібито укладеного ним із божеством.

Відновлення справедливості Урукагіна вважав головною метою всіх заходів, які вживав. Розпочав він зі скасування боргів і звільнення з боргової кабали усіх, хто до неї потрапив з часів Ентемени. Як і попередник, він називав цей захід «амагі». Проте за правління Урукагіни саме слово «амагі» набуло ширшого значення. Ним стали позначати «звільнення», «свободу» як таку. Не менш важливим для змін у житті пересічних лагашців були зниження податків і скасування більшості стягнень, накладених на них попередніми правителями. Це дозволило скоротити кількість чиновників і, відповідно, витрати на їхнє утримання.

Урукагіна також заборонив примусове вилучення худоби в селян (її можна було лише купувати за добровільної згоди власника) і залучення молодших синів селян до іригаційних робіт. Натомість навіть залежні робітники дістали право вільно розпоряджатися своїми житлами і майном, а також водою з храмових колодязів і каналів. Було узаконено купівлю та продаж землі, а також заставу земельних ділянок як забезпечення позики. Було також створено особливі суди для сільських громад, а судді відтепер мали карати винних, тільки довівши їхню провину. Окремими розпорядженнями було встановлено відповідальність за вбивства, пограбування, крадіжки та псування майна.

Мало хто з істориків вважає Урукагіну альтруїстом. Як володар він був зацікавлений у підтримці народу, а також у тому, щоб селяни і містяни мали змогу озброюватися для служби у війську в разі війни. Але в XXIV ст. до н. е. мало хто здогадувався про речі, які нам сьогодні здаються самозрозумілими. Тому Урукагіна й справді був непересічним державним діячем.

А ще він дбав про те, щоб піддані не забували про турботу володаря і пам’ятали, кому завдячують своїм добробутом. Для цього використовували усі можливі на ті часи засоби пропаганди. Можливо, тому до наших часів збереглися керамічні конуси з ретельним викладом усіх заходів, вжитих Урукагіною. Втім, найкращими пропагандистами, як це володар знав із власного досвіду, залишалися жерці. Тож Урукагіна намагався не обходити їх увагою. Храмам урочисто пообіцяли повернути усі відібрані в них землі. Відновили посади верховного жерця та жерців інших богів, фактично скасовані за попередніх правителів. Упорядкували виплати жерцям та скасували накладені на них побори. Щоправда, одночасно було зменшено платню, яку стягували зі звичайних лагашців за виконання релігійних обрядів, але загалом жрецтво заходами Урукагіни було задоволено.

І все ж уславлені сучасниками і дослідниками реформи виявилися успішними здебільшого в написах самого володаря (ми сказали б — на папері, але паперу в ті часи не було і шумери зазвичай писали на глиняних табличках чи — як у випадку з Урукагіною — на конусах). Це можна, звісно, пояснити тим, що лагаський правитель був першопрохідцем. Утім, чимало реформаторів наступних століть повторювали ті самі помилки, іноді навіть у більших масштабах.

Урукагіна, схоже, зовсім не приділяв уваги формальностям, процедурам і нормам. Йому, вочевидь, здавалося, що досить висловити бажання або покарати — і замість зловживань та визиску запанують свобода та справедливість. І хоча іноді настанови лагаського реформатора називають законами, насправді вони не були законами у звичному для нас розумінні. Урукагіна просто проголосив «що було не так і як маєбути надалі», а потім за його наказом розповідь про його діяння записали.

Самі по собі записи не містили конкретних і ясних норм, були викладені доволі плутаною мовою, з використанням поетичних порівнянь, повторів і слів, незрозумілих для читачів (тогочасних шумерів, хоча деякі терміни незрозумілі і для сучасних дослідників). Не йшлося і про повноту та системність регулювання — про що і в якому порядку правитель згадував, так його настанови і записували. Відтак виконати такі вказівки було непросто, бо кожен міг тлумачити їх по-своєму.

Та в Урукагіни не було й відданих виконавців, здатних втілити його бажання. Майже всі чиновники залишилися новому правителю в спадок від старих і вже тому не розуміли настанов влади (чи вдавали, що не розуміють), не вміли та й не хотіли щось змінювати. Щоб змусити їх працювати по-іншому, у володаря не було жодного інструмента. До того ж він, схоже, був людиною м’якою і незлостивою — зрештою, про це свідчить те, що навіть усунутий ним від влади попередник не був покараний і помер у статках власною смертю.

Про те, щоб залучати до управління простолюд (як це практикували пізніше у Давній Греції), «справжній голос народу» навіть не думав. Народні збори у записах Урукагіни згадуються лише в епізодах про обрання його енсі і лугалем, та й ці фрагменти можна інтерпретувати по-різному. Це був класичний випадок «реформ для народу без участі самого народу». 

Навіть коли йшлося про заходи, критично важливі для особистої влади володаря, такі як залучення на свій бік жрецтва і повернення храмам їхніх земель, реальних змін не відбувалося. Судячи з архівів, храмовим майном і надалі керували державні чиновники (повернення їх жерцям виявилося формальним). Що вже казати про вимоги захистити майно «вдів і сиріт» від зазіхань знаті…

Ми не маємо надійних джерел, які дозволили б зрозуміти, чи змінилося з часом ставлення простолюду до реформатора. Але можемо здогадуватися, що певне розчарування з часом відбулося. І замість скорочення розриву в доходах між різними верствами лагаського суспільства та зменшення соціальної напруги, на що спочатку вочевидь розраховував Урукагіна, конфлікти невдовзі спалахнули з новою силою. Цим одразу ж скористалися зовнішні вороги, які весь час, поки лагашці проводили політичні експерименти, готувалися до війни.

Зрештою, коли бойові дії розпочалися, виявилося, що місто до них не готове. Можна, звичайно, згадати, що військова потуга Лагашу систематично послаблювалася ще попередниками Урукагіни. Можливо, і справді далися взнаки розорення лагаського селянства поборами і податками доби Енентарзі-Лугальанда. Проте й Урукагіна не зробив нічого суттєвого для зміцнення обороноздатності. Він був цілком зосереджений на внутрішніх реформах і, можливо, навіть не розраховував, що сусіди можуть завдати удару по його державі.

У радянській історичній літературі є натяки на те, що володарі Умми й Уруку розпочали війну з Лагашем мало не з ідейних міркувань — виходила така собі контрреволюційна інтервенція проти соціального експериментатора Урукагіни. Утім, жодного підтвердження цієї версії досі не знайдено. Так, володар Умми Лугальзагесі був тісно пов’язаний з місцевим, вочевидь консервативно налаштованим жрецтвом, але й лагаський реформатор перебував зі жрецтвом у тісних стосунках і так само діяв у його інтересах. Інша річ, що внутрішній конфлікти в Лагаші ще більше послаблювали становище держави і не дозволяли їй хоча б наблизитися за кількістю вояків до Умми.

Зрештою, не без сприяння Лугальзагесі від Лагашу відокремилися східні області, які володар Умми одразу поквапився взяти під контроль. Спроби Урукагіни домовитися про мирне врегулювання ні до чого не привели. Тож, хоча лагаський писар і скаржився, що провини його володаря у війні немає («на Лугальзагесі нехай покладе цю провину його богиня Нісаба»), уммійці відновили наступ, відбираючи в ослабленого супротивника клаптик за клаптиком нові й нові території. Та й ті землі, які ще залишилися під владою Урукагіни, швидко занепадали.

Щодо того, чим зрештою завершилися війна та правління реформатора і що з них, власне, закінчилося раніше, — існує кілька версій. Деякі дослідники впевнені, що Лагаш був завойований Уммою, інші — що він залишився самостійним, хоча столицю довелося перенести до маленького портового селища. Утім, хоч як там було, уже за кілька років обидва суперники зазнали поразки від Саргона Аккадського й увійшли до складу його імперії. А ім’я Урукагіни зникло з літописів остаточно.

Аж до того часу, коли археологи розкопали руїни лагаської столиці і знайшли керамічні конуси, які прославляли діяння першого в історії реформатора.

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний

Що читати далі