Уривок з книги «Камю має померти»

Читайте уривок книги Джованні Кателлі на нашому сайті.

Симетрія

Фатальність — річ просто чудова: ніби за допомогою чарівної палички, вона дає змогу покласти край давнім проблемам, нерозв’язним труднощам, бентежним справам.

Задіяний у різних царинах уславлений інтелектуал, який сам-один протистоїть світовим потугам, одного дня каже, що кульмінація абсурду — це смерть в автомобільній аварії; і ось він, знаний викривач абсурду, раптом і стає претендентом власне на таку смерть, на загибель в аварії.

Коли це станеться, ілюзорна симетрія долі замкне коло, довершить геометрію жеребу, підтримає мимовільне пророцтво, наочно продемонструє причини, закладені в запущених у майбутнє гіпотезах, що їх висловлювала сама жертва.

У випадку Альбера Камю велика ілюзія огорне всіх — обізнаних і необізнаних, інтелектуалів і громадськість, недоброзичливців і послідовників: симетрія і справді буде, але тільки у засаді, в загрозі й у непоясненному наслідку — абсурдному, як і варто було сподіватися, ідеальному за розрахунком і передвістям; хіба можна бажати кращої долі, ніж просто-таки надзвичайна послідовність, ніж звершене пророцтво, ніж кінець, який тільки підтверджує тверезу правоту життя? Де знайти кращий синтез правди й обману, абсурду і змови, фатуму й задуму, пророцтва і страти?

Такої досконалості, такого всеосяжного збігу цілковитої фатальності і цілковитої афери, такої абсолютної випадковості й абсолютної реалізації злого умислу дійсності, правді, що спирається на факти, просто не пережити.

Збігло п’ятдесят років, а ми й досі не вирвалися зі смертельних обіймів ілюзії та правди, де гадана очевидність, схоже, бере гору і поглинає факт змови й засади, розчиняючи його у своїй прозорості й ілюзорній нейтральності.

Проте доля поховала ті події не назавжди, адже з року в рік сіяла дрібні, далекі сліди правди. Найнадійніші залишила 1980 року, через двадцять років після аварії, у Празі.

Це — сліди вирішальні, сліди холодної та ретельної точності, багаті на деталі й пов’язані з незаперечними фактами і датами, які майже неможливо було з’ясувати і перевірити у Чехословаччині 1980 року, коли країна перебувала в совєтських лабетах, що стиснулися ще сильніше після подій, пов’язаних із «Хартією 77».

Ці сліди доля подарувала чоловікові, який, зазнавши поразки, вже змирився з надмірною раціональністю історії, з особистим крахом, із незворотністю відчаю.

І він зберіг їх, не сказавши нікому жодного слова.

А за кілька років пішов.

Пішов назавжди.

Цей чоловік був поетом і перекладачем, мовчазним і невмолимим свідком тієї нещасливої пори, що її історія приберегла для його країни, для його батьків, для нього самого.

Він знав, що мусить піддатися, та однак усе запам’ятав і записав спогади про занепад, хронологію руїни.

Либонь, тільки для себе, а може, й для тих, хто схилився б над тими роками з майбутнього, він вів щоденник, де занотовував події й думки, у яких щодня протистояв огиді й приниженню.

Роками йому вдавалося чинити опір.

Потім він захворів.

Свої папери залишив коханій дружині.

І пішов.

То був чоловік із Праги.

Сон

У ніч на 2 січня 1960 року Альберові Камю довго снився моторошний кошмар.

Уві сні він бачив, як дорогою десь за містом його переслідують в сутінках четверо безликих чоловіків.

Вони бігли повільно, наче й не мали особливого бажання його наздогнати, але опинялися щораз ближче й мали дедалі загрозливіший вигляд. Він теж біг, навіть попри свої хворі легені, мало не задихаючись, біг щодуху і лише час од часу обертався подивитися, чи зберігає ще перевагу над переслідувачами й укотре марно спробувати вгадати, хто ж ховається за цими ґумовими обличчями, за цими гладкими, позбавленими рис профілями.

Страшенно стривожений, він біг без кінця й краю, не думаючи ні про що, крім утечі, біг і розпачливо хапав ротом повітря, ніби тонув, а потім побачив, що з бічної вулиці виїжджає машина, і, розмахуючи руками, кинувся зупиняти її просто на перехресті; йому вдалося сісти в неї, і вона тут-таки рвонула вперед.

Після всіх затрачених зусиль він намагався перевести подих, опанувати себе.

У пітьмі, яка враз запала навколо, силкувався розгледіти обличчя водія, але у тій непроглядній темряві не зумів. Тепер машина рухалася швидко, дедалі швидше, мчала якоюсь безлюдною, невпізнанною, безіменною рівниною.

Він запитав щось у водія, та відповіді не отримав.

Тиша в салоні стала ще щільнішою.

Раптом у світлі фар він побачив, що дорога різко повертає, а попереду виростає висока стіна сільського будинку.

Машина мчала на шаленій швидкості, й абсолютно ніщо не вказувало на те, що нею хтось керує.

Коли зіткнення здавалося вже неминучим, він із криком кинувся до керма.

Тієї миті Камю впав з ліжка і прокинувся, все ще задихаючись від тривоги.