Уривок з книги Марини Стародубської «Як зрозуміти українців. Кроскультурний погляд»

Стверджувати, що якісь країни чи національні культури однозначно й за будь-яких умов більш чи менш схильні до корупційних проявів — точно некоректно. Адже те, що вважають ознакою корупційної поведінки в одній національній культурі, може буквально бути переважним способом взаємодії в іншій. Не втримаюся від цитування доробку кроскультурного аналізу корупційних проявів науковців Університету Карнегі Меллон: «Різні національні культури “ламаються” притаманним їм чином під впливом корупційних чинників». Ідеться про те, що в національному менталітеті різних держав оптимальний дороговказ до бажаного результату для взаємодії громадянина з інститутом (з огляду на його специфіку) матиме геть несхожий вигляд.

Щоб системно «розкласти по поличках» чинники визначення й формування корупційної поведінки в різних національних культурах, звернімося до системи Герта Хофстеде, з якою ми оглядово ознайомились у розділі 1. Зокрема до тих зі згаданих у тому розділі культурних проявів, що мають вплив на корупційну поведінку.

КОЛЕКТИВІЗМ. Коли шанси на успіх і досягнення життєвих результатів громадянина в суспільстві залежать від прийняття та схвалення певної групи, тиск ефекту «зараження» корупційною поведінкою сильніший, адже радикально відмінна від «всіхньої» поведінка однієї людини ризикує викликати несприйняття чи призвести до кенселінгу. Зокрема, високу кореляцію показують кроскультурні дослідження між корупцією і фамілізмом — формою колективізму, за якої найдовіренішим ближнім колом є винятково родина. Заради захисту інтересів родини у фамілістичних суспільствах очікується максимальний рівень самопожертви — від жертвування власними інтересами й добробутом до порушення зобов’язань і, в екстремальних випадках, навіть закону. Це не означає, що у двох перших країнах немає фаворитизму й непотизму, здебільшого йдеться про ставлення до таких явищ як до зловживань. Примітна й різниця у вірогідності корупційної поведінки щодо «чужих» між культурами індивідуалістичними й колективістичними. За даними Transparency International Corruption Perceptions Index, в останніх така вірогідність істотно та стабільно вища, а додатковими «підсилювачами» схильності суспільства до корупції є спадок колонізації, загроженість і тривалі періоди нестабільності.

Наприклад: фаворитизм (надання переваги людям на основі особистих симпатій) і непотизм (надання переваги співпраці з близькими чи родичами) сприйматимуться як зловживання в Канаді, Норвегії чи Австралії, однак будуть переважним режимом взаємодії в Китаї, Італії чи Нігерії. Бо в першому випадку формальні співпраці регульовані законодавчими вимогами й укладеними договорами, а в другому — персоналізованою довірою та напрацьованими відносинами, підважувати які невигідно й небезпечно. Для таких «особливих» відносин у певних національних культурах є терміни: гуанксі (guanxi) у Китаї, васта (wasta) в арабських країнах, бунді (bundi) у Кенії, блат у Росії та країнах, де російська мова в ходу паралельно з національною. І хоча нюансово ці поняття мають свої відмінності, їхня сутнісна рамка — це відносини неформальних зобов’язань, що регулюють співпрацю.

ДИСТАНЦІЯ ВЛАДИ. Висока дистанція влади в національній культурі зумовлює нормалізацію нерівності в можливостях, статусі, правах і статках у суспільстві, а відтак — ускладнює опір «знизу» будь-якій поведінці, що має місце «нагорі». Отже, у таких країнах «висовуватися» зі своєю думкою проти домінантної поведінки більшості, зокрема коли ця більшість має вищий статус, надскладно. Адже «всі побігли, і я побіг» чи «впливові люди так роблять, чому я буду опиратися» — спрощено, але точно описує міркування людей у підлеглому стані в суспільствах із високою дистанцією влади. Підсилює ефект дистанції влади на корупційну поведінку ще й укоріненість суспільних ієрархій. Коли громадяни співіснують в умовах (бодай неписаних чи формально заборонених) суспільних класів із вкоріненими привілеями та обмеженнями, тяжіння до взаємодії зі «своїми» зростає. Йдеться про доволі жорстку й історично вкорінену стратифікацію — як-от касти в Індії та Латинській Америці або культурно зафіксовані відносини життєвих зобов’язань громадянина — як-от у Китаї, Тайвані, Японії чи В’єтнамі, де менталітетним підґрунтям слугують аналекти (життєві принципи) Конфуція. До того ж загальне розуміння, що є корупцією, як правило, у більшості країн світу аналогічне: різниця проявляється в таких нюансах, як формати, ініціатор і ступінь відкритості таких «особливих» відносин.

Наприклад: у країнах індивідуалістичних з інститутами, що переважно функціонують у формальних відносинах, зокрема коли йдеться про процеси ухвалення рішень про співпрацю чи вибору одного гравця з декількох, до подарунків ставляться з підозрою — як до прихованих хабарів. Звідси часте регулювання вартості та номенклатури подарунків у західних корпораціях, державних інститутах та міжнародних організаціях англосаксонської чи західноєвропейської моделі. Однак у низці колективістичних та високо ієрархічних культур (здебільшого це Схід, Азія і Африка) є чітка неписана різниця між подарунками та хабарями. Подарунок людині, що ухвалює рішення, за тамтешньою логікою цілком доречний за двох умов: (1) процес дарування відкритий — під час візиту офіційної делегації чи на публічному заході високого рівня; (2) подарунок у межах розміру й орієнтовної вартості, що культурно обумовлені.

УНИКНЕННЯ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ. Цей менталітетний прояв особливо притаманний суспільствам з історично нестабільними, неефективними, недорозвиненими, каральними та «чужими» чи корупційними інститутами й часто (але не завжди) турбулентним минулим. Нерідко уникання невизначеності та дистанція влади мають високі прояви в одних і тих же країнах — із подекуди історично спричиненими винятками. Адже дозволити собі спокійно сприймати невизначеність може суспільство, що має досвід дієвого інститутивного врегулювання ключових життєвих проблем громадян: захист прав, медична допомога, освіта, накопичення та збереження заощаджень, працевлаштування, життя декількох поколінь без загрози знищення тощо. Недарма високий рівень уникання невизначеності мають країни з низькою суспільною довірою.

Адже коли «правила гри» для бізнесу зрозумілі максимум до наступних виборів (і це неточно), закони пишуть під конкретних інтересантів, застосування верховенства права та правосуддя відбувається вибірково й жодне покоління не бачило тяглості та стабільності в економіці чи політиці, цілком слушно прагнути до «гарантій» бажаного результату. І тут у поміч — старий добрий фаворитизм із непотизмом, бо хто його знає, як поведеться чиновник, що видає дозволи, який не знає особисто вас чи вашу організацію, чи лікар, якого ви побачите вперше в житті.

Наприклад: країнам із середньо-низьким рівнем уникання невизначеності часто притаманні спільні риси, притому що їхнє географічне розташування може варіюватися від Європи (Німеччина, Греція, Франція, Україна, Бельгія, Румунія, Молдова) до Азії (Японія, Корея, Казахстан) і Латинської Америки (Ель-Сальвадор, Гватемала, Уругвай, Перу). Зокрема, ідеться про:

• повагу до правил — формальних (Німеччина) чи неписаних (Японія), загалом у країні (Франція) чи в різних «бульбашках» (Україна);
• традиційність і первинність «форми» та «належності» над суттю в усіх видах взаємодії (Японія, Корея);
• низька толерантність до ризику — процедурна орієнтованість (Бельгія, Японія), уникання відповідальності й «пошук винних» (Румунія, Україна), підозрілість у співпраці до всіх, хто не «свій» (Корея, Греція);
• високий рівень життєвого стресу — життя як боротьба із системою (Молдова, Україна), злиднями та гострою нерівністю (Перу, Гватемала);
• консервативність — у ставленні до стрімких змін (Україна, Франція, Німеччина), у традиціях і ритуалах (Корея, Японія), навчанні (Корея, Японія, Франція, Німеччина, Україна).

Однак рівень і форми корупційної поведінки істотно залежать від того, наскільки державна система здатна формувати та забезпечувати впровадження однакових «правил гри» і (бодай повільно) надавати громадянам адміністративні послуги без огляду на їхні зв’язки. Там, де ця здатність проявлена, корупційна поведінка рідше трапляється та переважно засуджується суспільством. Де, навпаки, там до корупції ставляться як до «непозбувного зла» чи «норми життя».

Тож які «шпаринки» для корупційних чинників є в українському національному менталітеті? За показниками дистанції влади (92 за системою Хофстеде) й уникання невизначеності (95 за системою Хофстеде) Україна — «чемпіон» не лише в Європі, а й на світовій арені. А от з індивідуалізмом / колективізмом у нас не все так просто — рівень колективізму українців становить 55 за системою Хофстеде з можливих 120 балів. Якщо пригадати розділ 3, в якому ми детально занурювались у деталі цих двох менталітетних проявів, то в Україні суспільний колективізм співіснує з відчутно (але не домінантно) проявленим індивідуалізмом на рівні громадян. Причому індивідуалізм і колективізм у нас переважно вертикальні, що свідчить про високу потребу водночас у валідації людини групою (хто «свій», хто «чужий»; хто «хороший», хто «поганий»), прагненні демонструвати статус і таким чином вивищуватися над іншими («подивіться на мене», «я краще знаю», «а я товаришую з…», «я вперше в житті щось зробив (ла) і вас зараз навчу») і намаганні бути правим та перемогти в диспуті часто за будь-яку ціну (перехід на особистості, кпини, цькування та знецінення). І не забуваймо про наднизьку суспільну довіру, про яку ми говорили у розділах 2 – 4.

Таке поєднання менталітетних рис спричиняє наведені нижче, вірогідно знайомі вам, прояви, які, хоч і не обов’язково корупційні, можуть стати стимулом чи першим кроком до корупційної поведінки:

• прагнення «вирішити своє питання» тут і зараз, і якщо дуже треба — то із застосуванням стимулів, від «подарунків» і «подяк» до прямих хабарів;
• вища готовність ризикувати, вдаючись до корупційної поведінки, задля себе, родини чи близької людини, аніж задля організації;
• схильність закривати очі на корупційну, непорядну чи негідну поведінку людей, яких вважають «своїми», й одночасно засуджувати (навіть публічно) ідентичну поведінку «чужих»;
• створення корупційних схем там, де є «блоки» в бюрократичній системі, замість усунення «блоків» чи зменшення їхньої шкідливості (частково це спричинене характером роботи системи «з обмеженим доступом»);
• ігнорування формальних правил і вимог там, де контроль за їхнім виконанням слабкий чи відсутній;
• поціновування лояльності та передбачуваності (рекомендований, особистий знайомий) більше за фах і досвід;
• прагнення ставати на роботі «незамінним», щоб мати більший вплив на керівництво та команду й у такий спосіб забезпечити собі передбачуваність працевлаштування;
• цькування та знецінення як захисний механізм чи спосіб применшити досягнення тих, хто не є «своїм» за світоглядом, походженням чи манерою взаємодії.

Тут варто сказати, що «шпаринки» для корупційної поведінки мають 100 % національних культур, тож виділяти Україну з-поміж решти країн як «особливо корупційну» підстав точно немає. Просто як громадяни ми перебуваємо ближче до ситуації в нашій країні й очікувано переймаємося її розвитком.

Після цього розділу виникає слушне запитання: то як же нам домовлятись і співпрацювати в суспільстві, що настільки «побульбашковане», недовірливе й антагоністичне до «чужих»? Якраз про це — наступний розділ, у якому ми пропрацюємо питання прийняття й дотримання домовленостей і правил та побачимо, що ми цілком спроможні на це, але за певних умов…

Придбати книгу на сайті видавництва