Уривок з книжки «Глобальний занепад. Як помирають інститути та економіки» Ніла Ферґюсона
Beta

Уривок з книжки «Глобальний занепад. Як помирають інститути та економіки» Ніла Ферґюсона

Photo: depositphotos / mentatdgt
17 Грудня 2021
FacebookTwitterTelegram
58

Фортуна економічної історії постійно змінює прихильність. Хороші інститути погіршуються, а погані стають кращими, західні економіки впадають у дедалі більшу кризу, тоді як східні — набирають обертів. У книжці «Глобальний занепад. Як помирають інститути та економіки» від видавництва «Наш формат» британський історик Ніл Ферґюсон розглядає причини застою у країнах по обидва боки Атлантики та робить спробу відповісти на питання «Що саме пішло не так у сучасному західному світі?». Читаймо уривок із книги та шукаймо відповідь разом.

Чотири чорні скрині

Щоб показати, що західні інститути справді занепадають, я відкрию вже давно запечатані чорні скрині. На першій з них написано «демократія». На другій — «капіталізм». На третій — «верховенство права». На четвертій — «громадянське суспільство». Разом вони є ключовими компонентами нашої цивілізації. Я хочу показати, що всередині цих політичної, економічної, правової та соціальної скринь перебувають надзвичайно складні й взаємопов’язані інститути. Аналогічно до материнської плати всередині вашого комп’ютера чи смартфона, саме ці інститути змушують пристрій працювати. І якщо він перестає функціонувати, то це, мабуть, через проблеми з якимось із дротів-інститутів. Якщо просто дивитися на блискучий корпус, ви не зрозумієте, у чому проблема. Вам потрібно зазирнути під кришку.

Якщо подумати, то, можливо, ця електронна метафора не надто вдала. Зрештою, більшість інститутів еволюціонують природно, їх не розробляв у Каліфорнії хтось на зразок Стіва Джобса з попередніх епох. Кращу аналогію можна знайти у колективних структурах, які можна побачити у світі природи. Класичний приклад — це вулик. Ще із часів публікації у 1714 році книжки сатирика Бернарда де Мандевіля «Байка про бджіл, або Приватні недоліки — суспільна користь» люди проводили паралелі між людьми в умовах ринкової економіки й бджолами у вулику. Як ми побачимо, це порівняння має свої переваги, хоча насправді ми найбільше нагадуємо бджіл у нашій політичній, а не економічній організації (це дуже добре розумів сам Мандевіль). Річ у тім, що для людей інститути — те саме, що й вулики для бджіл, це структури, всередині яких ми можемо організовуватися у групи. Ви зрозумієте, що перебуваєте в певному інституті, як і бджоли розуміють, що вони всередині вулика. У інститутів є свої межі, часто навіть стіни. А ще важливо, що вони мають правила.

У когось слово «інститут» асоціюється з навчальним закладом: «він вступив в інститут і тепер там навчається». У цьому тексті йдеться не про такі інститути, а, наприклад, про політичні інститути на зразок британського Парламенту чи американського Конгресу. Коли ми говоримо про «демократію», то насправді маємо на увазі низку різних взаємопов’язаних інститутів. Так, люди кидають папірці у скрині для голосування. Так, представники, яких ми обрали, виступають з промовами і голосують у величезних залах для зібрань. Але самі собою ці речі автоматично не забезпечать вас демократією. На перший погляд законодавців у таких країнах, як Росія та Венесуела, теж нібито обирають, але жодна з них не є справжньою демократією в очах неупереджених спостерігачів, уже не кажучи про очільників тамтешньої опозиції.

Інститути, які висувають кандидатів на вибори (зазвичай це партії), такі само важливі, як і кидання бюлетенів із позначками у скрині для голосування. Чиновники (держслужбовці, судді чи омбудсмени), в обов’язки яких входить забезпечення чесних виборів, такі само важливі, як і партії. Також надзвичайно вагомим є те, як працює законодавча установа. Представницький орган може бути яким завгодно: від цілком незалежного британського Парламенту (яким той був до того, як на його незалежність почали зазіхати закони Євросоюзу) і до позбавленого повноважень З’їзду народних депутатів СРСР. Депутати можуть або вперто обстоювати інтереси своїх виборців (включно з тими, які голосували проти них), або можуть заборгувати групам впливу, які фінансово підтримали їхню виборчу кампанію.

У серпні 2011 року, коли в Лівії розвалювався режим полковника Каддафі, на очі кореспондентові ВВС у Бенгазі потрапило кілька цікавих графіті. Ліворуч на стіні був класичний революційний заклик: «Тирана треба повалити, це монстр». Чітко та зрозуміло. Але праворуч на тій самій стіні читаєш уже далеко не такий простий вислів. Там було написано: «Нам потрібне конституційне правління, і щоб президент мав менше влади, і щоб чотирирічний президентський термін неможливо було подовжити». Як виявляється, диявол будь-яких політичних змін ховається в деталях конституції, уже не кажучи про правила, якими керується представницький орган, що її розробляє.

Як саме законодавча влада співвідноситься з виконавчою та судовою? У більшості конституцій це прописано. Але як органи цивільної влади співвідносяться з військовою? Це питання стало надзвичайно нагальним для Єгипту. На цьому питання не вичерпуються. Сучасні національні держави розвинули цілу низку інститутів (про які навіть і не мріяли ще якихось сто років тому), спрямованих на регулювання економічного й соціального життя та перерозподіл прибутків. Держава загального добробуту — це не частина демократії, якою її уявляли у давніх Афінах. Мовою бджіл держава загального добробуту, здається, означає розведення дедалі більшої кількості трутнів, яких мають утримувати робочі бджоли. До того ж велика кількість бджіл у ній доставлятиме ресурси від робочих бджіл до трутнів. А ще така держава намагається утримати себе, накопичуючи зобов’язання на майбутнє у формі державного боргу. У першому розділі я розгляну цей та інші аспекти розподілу ресурсів у демократії. Зокрема, я цікавитимуся, чи є ми свідками фундаментального розлому «співпраці поколінь», як це називав Едмунд Берк.

У наш час майже всі називають себе демократами. Я навіть чув, як казали, що Комуністична партія Китаю теж демократична. І навпаки, слово «капіталістичний» у вихованому товаристві часто вживають як лайку. Як між собою зіставляються інститути демократичної держави та ринкової економіки? Чи корпорації відіграють у політиці важливу роль завдяки лобістам і фінансовій підтримці передвиборчих кампаній? Уряди відіграють важливу роль у політичному житті завдяки субсидіям, тарифам та іншим інструментам, які заважають ринковій економіці, чи завдяки регулюванню? Яке правильне співвідношення між економічною свободою та державним регулюванням? Зокрема я звернуся до однієї проблеми: як дуже складне регулювання, замість того щоб стати ліками, перетворилося на хворобу, що заважає і спотворює як політичний, так і економічний процеси.

Верховенство права — це головний інституційний регулятор учасників політичного й економічного життя. Неможливо уявити, що демократія чи капіталізм змогли б функціонувати без ефективної системи правосуддя, за якої можна забезпечити виконання правил, установлених законодавчою владою, дотримання прав окремих громадян і мирно та раціонально вирішувати суперечки між громадянами або установами. Але яка правова система краща — загального права чи якась інша? Шаріат вочевидь дуже відрізняється від верховенства права, як його розумів англійський політичний філософ Джон Лок.

Певною мірою, щоб порівняти різні кодекси законів, можна звернутися до процесу визначення самих законів. У деяких правових системах на зразок ісламу правила надзвичайно детально й на віки вічні визначав пророк, який мав на це божественне натхнення. Згідно з принципами певних консервативних течій ісламу, ці правила не можна змінювати. В інших системах на зразок англійського загального права правила еволюціонують природно, коли судді зважують протилежні прецеденти й беруть до уваги потреби суспільства, які можуть змінюватися. Питання — чи якась одна правова система (зокрема загального права) краща за інші? Зокрема, я хочу застерегти, що верховенству права загрожує (принаймні в деяких частинах «англосфери») занепад до чогось на зразок верховенства юристів. Чи правова система американців справді служить їм краще за ту, яку мали англійці за часів, коли Дікенс писав роман «Холодний дім»?

Нарешті, лишається ще громадянське суспільство. За означенням, це сфера добровільних асоціацій — інститутів, які започаткували громадяни, маючи на меті дещо не пов’язане з отриманням особистої вигоди. До них можуть входити як школи (хоча в модерну добу більшість освітніх закладів поглинула політична сфера), так і клуби, присвячені будь-якій галузі людської діяльності: від аеронавтики до зоології. Тут ми знову ж таки стикнемося з важливістю правил, хоча вони можуть здаватися нерозумними, як-от обов’язок членів лондонських клубів носити краватки та одягати піджаки на вечері, навіть якщо неймовірно спекотно.

Були часи, коли середньостатистичний британець чи американець належали до членів неймовірно великої кількості клубів та інших добровільних організацій. Це було однією з тих рис англомовного світу, яка найбільше вразила французького політичного теоретика Алексіса де Токвіля. Але чому це вже не так і наскільки можливо, щоб справді вільне суспільство процвітало за відсутності жвавого громадянського суспільства, яке ми вже сприймаємо як належне? Чи нові соціальні мережі в інтернеті можуть хоч якось замінити традиційні асоціації? Я стверджуватиму, що не можуть.

Застереження

Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний