Уривок з книжки «Найкоротша історія Європи» Джона Герста
Beta

Уривок з книжки «Найкоротша історія Європи» Джона Герста

Photo: depositphotos
6 Січня 2022
FacebookTwitterTelegram
97

Історик Джон Герст створив книгу для тих, хто любить читати книжки з останніх сторінок, щоб дізнатися, чим усе закінчиться. І не тільки тому, що це найкоротша історія Європи. Річ у тім, що автор розповідатиме історію європейської цивілізації аж шість разів, і щоразу — під іншим кутом. Читайте разом із нами та дізнавайтеся, чим відрізняються антична й середньовічна Європа, як одній цивілізації вдалося підпорядкувати увесь світ і пережити падіння імперій.

Форми державного правління. Частина 1

Першу демократичну державу створили давні греки. Так само вони започаткували й політику. Це поняття походить від слова «поліс», що грецькою мовою означає «місто». Тривалий час державне управління здійснювали в різні способи; греки ж винайшли метод громадського обговорення законопроєктів і голосування за вибір більшості. То була пряма демократія, за якої всі громадяни збиралися в певному місці й радилися. Не всі давньогрецькі міста-держави були демократичними, та й сама демократія в них іноді мала сумнівний характер. Найбільше з розмаїття полісів ми знаємо про Афіни, у яких демократичний устрій із невеликими перервами проіснував 170 років. Упродовж цього часу всі чоловіки, народжені в Афінах, мали право брати участь в урядуванні (жінки й раби такого права не мали).

Ми теж називаємо нашу систему демократичною, але ця демократія разюче відрізняється від афінської. Наша демократія представницька — це означає, що всі громадяни не залучені в політичні процеси на постійній основі. Раз на кілька років ми обираємо людей, які представляють наші інтереси в органах влади, у нас є можливість подавати скарги та клопотання, влаштовувати демонстрації, але ми не голосуємо напряму за кожен законопроєкт, який розглядає парламент. Якби таке відбувалося, наше суспільство було б зовсім іншим. Звісно, всі громадяни тепер не зберуться в одному місці, але теоретично афінську демократію можна відтворити, якщо, скажімо, з кожного питання проводити референдуми в інтернеті. Тоді, беручи до уваги дані соціологічних опитувань, Австралія, ймовірно, приймала б мігрантів лише з Британії (і вже точно вигнала б усіх мігрантів-азіатів), ми вішали б злочинців і шмагали б їх батогами, не надавали б гуманітарної допомоги іншим державам, а самотні матері й студенти мусили б животіти без соціальних пільг. Тож, мабуть, не так і погано, що людське невігластво й упередженість доводиться стримувати.

Якщо ви дійшли такого висновку, вам будуть зрозумілі погляди Сократа, Платона й Арістотеля, великих афінських філософів. Вони мали ґрунтовні сумніви щодо афінської демократії; їхні критичні зауваження допомагають нам осягнути її природу. Вони нарікали, що люди — непослідовні, нерішучі, нетямущі, ними легко маніпулювати. Політика — це високе мистецтво, що потребує мудрості й розсудливості, і не можна допускати до нього всіх без винятку. Нашою представницькою демократією ці три філософи були б задоволені значно більше. Хай що ми думаємо про своїх депутатів, але зазвичай вони освіченіші й грамотніші за більшість населення. Крім того, парламенту допомагає уряд, у якому представлені добре обізнані фахівці. Народ не має безпосереднього впливу на політичний процес: його здійснюють компетентні, навчені люди, що розуміються на механізмах державного управління. Але Сократ, Платон і Арістотель не назвали б нашої системи демократією.

Афінська демократія бере свій початок у військовій організації. Вивчаючи різні форми державного правління, можна простежити зв’язок між природою військової влади та природою держави. В Афінах не було постійної армії, що складалася б із воїнів, які постійно живуть у казармах і готові до битви в будь-який час. Афінські воїни радше нагадували резервістів — частково зайнятих, але ретельно підготовлених до ведення пішого бою. Коли починалася війна, селяни чи торговці кидали свою звичну роботу й формували військо. Демократичні збори зародилися як збори громадян-воїнів для одержання наказів. Усі тактичні рішення про ведення війни чи пропозиції миру ухвалювали очільники племені чи рада старійшин, а потім їх оголошували воїнам — хіба для того, щоб ввести в курс справи й підготувати психологічно. Нікого не цікавили зустрічні зауваження й пропозиції: воїни виголошували лише схвальні гасла та бойові пісні.

Поступово ці збори забирали дедалі більше повноважень, а згодом — і всю повноту влади. Достеменно не відомо, як саме розвивався цей процес, але через те, що війни тоді траплялися регулярно й доля держави залежала від її громадян-воїнів, ті здобули неймовірний суспільний авторитет. Афінська демократія зародилася у формі військових і водночас племінних зборів. Первісно території довкола Афін населяли чотири племені, і навіть у битвах вони брали участь окремо. Кожне плем’я обирало собі політичних представників. Навіть коли в Афінах установилася формальна демократія й окреслилися виборчі округи, громадянин, який змінював місце проживання, належав до свого округу до кінця днів. Самого географічного принципу було недостатньо для племінної єдності: на все життя люди залишалися пов’язані з тими, з ким разом голосували.

* * *

Пряма демократія вимагала великої відповідальності від громадян і великої віри в народ. Ідею афінської демократії вперше сформулював афінський полководець Перікл у промові на похороні полеглих у війні зі спартанцями. Ця поховальна промова записана в «Історії Пелопоннеської війни» афінянина Фукідіда, першого історика, що намагався свідчити об’єктивно і неупереджено. Рукопис Фукідідової праці зберігли в Константинополі. У добу Відродження, 1800 років по тому, її привезли в Італію, переклали латиною, а вже з латини — сучасними європейськими мовами. Після Геттісберзької промови Лінкольна це найвідоміший в історії текст політичного звернення на похороні. Промова Перікла була значно довшою за промову Лінкольна. Ось лише деякі уривки з неї:

В нас державний устрій <…> називається демократія через те, що основа його — не меншість, а більшість громадян. Вона, згідно з нашими законами, дає всім громадянам рівні права; що ж до суспільної поваги, то в нас кожний користується нею, але не тому, що якась частина громадян його підтримує, а тому, що сам він має певну доброчесність.

На нашу думку, ми влаштовуємо добрий відпочинок від праці нашому розуму змаганнями та офірами, котрі відбуваються що два роки, а також і привабливою обстановою в кожного вдома, яка щодня відганяє смуток.

Годиться в нас тим самим людям і про свої хатні справи, і про державні справи дбати, а всім іншим, що віддані своїм власне справам, розумітися і на державних справах. Лише ми самі вважаємо того, хто не бере участі в них, не ледачим, а некорисним.

Відкрите, розвинене суспільство відповідальних, активних громадян ― донині це ідеал для кожного прихильника демократії, навіть попри відомий факт, що безтурботне афінське життя лежало на плечах рабів, а громадян час від часу доводилося зганяти на примусові збори. Утім, про позитивні аспекти промови Перікла заговорили порівняно недавно. Європейська еліта століттями не сприймала демократії. Цим ставленням вона завдячувала не лише своїм політичним інтересам, а й своїй освіті: більшість тодішніх класичних істориків відверто вороже висловлювалися щодо демократії. Так тривало аж до початку XIX століття, коли Джордж Ґрот, англійський учений і політичний радикал, опублікував нову розвідку про Стародавню Грецію, де стверджував, що демократія та висока культура тісно пов’язані між собою й одна без другої не можливі. То був його вагомий внесок у розвиток демократії в Англії.

Деякі аспекти афінської демократії розходяться і з нашими ідеалами. Так, вона мала ще общинний устрій, який підтримували дещо примусово, зі слабким розумінням особистих прав громадян. Привілеєм афінського громадянина була належність до спільноти: як казав Перікл, немає користі з того, хто не цікавиться державними справами. Коріння нашої нинішньої уваги до особистих прав в іншому.

Афіни й решта давньогрецьких міст-держав утратили незалежність у IV столітті до н. е., коли їх захопив Александр, цар Македонії, розташованої в північній частині Греції. Демократію було втрачено, проте грецька культура процвітала в Афінах і далі. Вона поширилася й по імперії Александра, але найпитоміше прижилася в тій її частині, що охоплювала Східне Середземномор’я та Близький Схід. Навіть після того, як Греція стала східною частиною Римської імперії, її культура й мова збереглися в тих самих кордонах еліністичного світу, які встановив Александр.

Коли Стародавній Рим почав експансію, він був республікою, але не демократією. Як і в Греції, там відбувалися народні збори, на які сходились озброєні чоловіки. Кожен римський громадянин мусив воювати й забезпечувати собі спорядження та зброю відповідно до своїх статків. Найзаможніші купували коней і долучалися до кавалерії — порівняно нечисленного війська у складі римської армії. Решта були піхотинцями, але по-різному оснащеними: одні повністю — мечем, щитом та кольчугою, другі мали легший обладунок, треті — спис або метальні дротики, а найбідніші могли собі дозволити тільки пращу — мотузок або ремінь, щоб метати каміння.

Спочатку загальні римські збори нагадували військовий парад. Чоловіки шикувалися за рангами: кіннотники, за ними ще чотири розряди піхотинців (останніми стояли пращники). Голосували по групах: кіннотники обговорювали пропоновані питання між собою, піхотинці першого розряду — між собою, і так далі. Кожна група висловлювала колективну узгоджену думку, проте розподіл голосів був нерівний. Загальну їхню кількість — 193 — розподіляли між групами залежно від їхнього статусу. Так, кіннотники й піхотинці першого розряду разом мали 98 голосів, і це була більшість, хоча більшість воїнів належала до нижчих груп. Якщо дві вищі групи домовлялися між собою, на цьому часто все й вирішувалося. Нижчих можна було вже не питати; здебільшого їх і не питали. Отже, всі брали участь у зборах, але вирішальний голос мали заможніші верстви.

На таких зборах обирали римських консулів — свого роду прем’єр-міністрів республіки. Їх було двоє, і діяти вони могли, тільки узгодивши свої рішення. Два консули контролювали один одного, а їхню владу обмежував однорічний термін перебування на посаді. Римляни датували роки за іменами консулів. 

З часом плебеї добилися більшої влади для себе, на противагу заможним і благородним верствам. Нам відомо, як це сталося: вони влаштували бунт. Було оголошено чергову війну, а піхотинці третього, четвертого й п’ятого розрядів відмовилися брати в ній участь. Вони сказали, що воюватимуть лише тоді, коли їм нададуть ширші права. Цією погрозою домоглися впровадження нових зборів: на них призначали командирів, яких називали трибунами. Трибуни мали право накладати вето на будь-яке рішення, несправедливе для простого громадянина. Після ще однієї відмови воїнів брати участь у війні ці збори почали впливати на законодавчі процеси.

Іноді ці бунти називають страйками, але це недоречний термін. Страйки передбачали б наявність виробничого конфлікту — якби римські робітники об’єдналися в профспілки і вийшли на протест проти свого керівництва. Але все було зовсім не так. Солдати в Римі вчинили заколот. Той конфлікт лежав у площині не виробничих, а міжнародних відносин.

Так само як в Афінах, римські громадяни-воїни розширювали свої повноваження; втім, на відміну від Афін, пряма демократія в Римі цілком так ніколи й не запанувала. Найвищим римським державним органом був Сенат, члени якого походили з благородних, а потім, дедалі частіше, заможних родин. Народні збори, користуючись більшою владою, накладали обмеження на Сенат, проте не могли ані примусити його до послуху, ані перебрати його функцію на себе. Стародавній Рим не знав революцій: форми державного устрою в ньому змінювалися внаслідок появи нових органів влади та політичних важелів. За подібною моделлю формувалася британська конституційна монархія (попри те, що її конституція досі не зведена в єдиний документ). Римська система стримувань і противаг послужила взірцем і для формування державного устрою США.

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний