Beta

Уривок з книжки «Національна система політичної економії» Фрідріха Ліста

Photo: depositphotos / dadamarkoko
14 Січня 2022
FacebookTwitterTelegram
369

Чи може економічна теорія допомогти бідним країнам збудувати потужну економіку? Фрідріх Ліст вважає, що вона зобов’язана це робити, інакше теорія не має сенсу. У книзі «Національна система політичної економії», виданій у видавництві «Наш Формат», автор дослідив майже тисячолітній період західної цивілізації: від звитяг Венеції, Генуї та Флоренції до світової могутності Британської імперії та перших кроків США, що кинули виклик британцям.

Розділ 11. Політична та космополітична економія

До Кене та французьких економістів існувала лише одна політична економія, яку практикували державні управлінці. Вони та наукові автори, які писали про предмети діяльності адміністрації, обмежувалися виключно землеробством, мануфактурами, торгівлею та судноплавством тієї нації, до якої самі належали, не аналізуючи причин багатства і не підіймаючись до інтересів усього людства.

Кене, у якого виникла ідея загальної свободи торгівлі, спочатку розширив дослідження на все людство, не беручи до уваги поняття «нація». Він назвав свою працю «Фізіократія, або Влада, найвигідніша роду людському» та вимагає, щоб ми уявили, що «торгівці всіх націй утворили одну торгову республіку». Вочевидь Кене відштовхувався від положень космополітичної економії, тобто науки, що вчить, як весь рід людський може досягнути добробуту, на противагу політичній економії чи такій науці, яка обмежується лише вченням про те, як окремо взята нація за наявних світових відносин може досягти достатку, цивілізованості та могутності, розвиваючи свої землеробство, промисловість і торгівлю.

Такий самий широкий сенс характерний і для вчення Адама Сміта, який поставив перед собою завдання виправдати ідею абсолютної свободи світової торгівлі, незважаючи на грубі помилки фізіократів щодо природи речей та логіки. Адам Сміт так само мало, як і Кене, ставив перед собою завдання розробляти політичну економію, тобто ту політику, якої мають дотримуватись окремі нації, щоб досягти прогресу в своєму економічному розвиткові. Він назвав свою працю «Природа та причини багатства націй», тобто всіх націй усього людства. Про різні системи політичної економії він говорить в особливій частині своєї праці й виключно з наміром показати мізерність цієї науки і довести, що місце політичної чи національної економії має зайняти світова економія. Якщо він у деяких місцях і говорить про війну, то лише мимохідь. В основі всіх його аргументів лежить ідея вічного миру.

За виразним зауваженням його біографа Дугалда Стюарта, із самого початку в усіх своїх дослідженнях він виходив з переконання, що «більшість державних заходів для сприяння суспільному достатку не приносять ніякої користі, й нація, щоби перейти з найнижчого стану варварства в стан найвище можливого добробуту, не потребує нічого іншого, як лише помірних податків, надійного правосуддя та миру». Напевно, під миром Адам Сміт розумів вічний мир абата де Сен-П’єра.

Ж.-Б. Сей ставить чітку вимогу: необхідно ясно уявляти собі існування універсальної республіки, щоб вважати ідею загальної свободи торгівлі переконливою. Цей автор, який загалом обмежив своє завдання тим, щоб з матеріалів, які Адам Сміт представив світові, створити своє власне вчення, в 6-му томі, на сторінці 288 своєї «Практичної політичної економії», говорить дослівно таке: «Ми можемо розглядати економічні інтереси сім’ї на чолі з батьком родини; принципи та спостереження, які стосуються цих інтересів, є предметом приватної економії. Але ті принципи, які мають стосунок до інтересів цілих націй, і їхніх власних, і щодо інших націй, утворюють державну економію. І нарешті, політична економія охоплює інтереси всіх націй, людське суспільство загалом».

До цього необхідно зауважити, що, по-перше, Сей визнає існування національної економії чи політичної економії з назвою «державна економія» і що він ніде у своїх роботах не працює над нею, та що, по-друге, вченню, яке має очевидну космополітичну природу, він дає назву політичної економії й що в цьому вченні йдеться лише про ту економію, яка розглядає виключно інтереси всього людського суспільства без урахування особливих інтересів окремих націй.

Це змішання назв було б до ладу, якби Сей, відобразивши те, що він називає політичною економією, яка в його трактуванні є не чим іншим, як космополітичною, або світовою економією, чи економією всього людства, познайомив нас із принципами того вчення, яке він називає державною економією (economie publique), котра є не чим іншим, як економією окремих націй або політичною економією. У визначенні та розвитку цього вчення він лише з труднощами не міг би не відштовхуватись від поняття та природи нації та не показати, яких суттєвих змін зазнає економія людського суспільства внаслідок того, що вона за нинішніх умов розділена на окремі національності, які згуртовані єдністю сил та інтересів та які, прагнучи до природної свободи, протистоять іншим суспільствам такого самого роду. Але оскільки своїй світовій економії він дав назву політична економія, то позбавив себе необхідності так висвітлювати стан справ, змішав два поняття, змішавши дві назви, та замаскував таким чином цілу низку найгрубіших теоретичних помилок.

Усі пізніші автори повторили цю помилку. Також Сісмонді виразно називає політичну економію «наукою, яка дбає про щастя людського роду». Отже, Адам Сміт і його учні не навчали в принципі нічого іншого, ніж того, чого до них уже вчили Кене та його послідовники, оскільки стаття, в якій ідеться про фізіократичну школу і яка з’явилася в журналі «Revue methodique» («Методичний огляд»), майже такими самими словами говорить, що «щаслива доля індивідуумів зумовлена загалом долею всього роду людського». Перший з північноамериканських прихильників свободи торгівлі в розумінні Адама Сміта, Томас Купер, президент Колумбійського коледжу, заперечує навіть існування національностей; він називає націю «граматичним винаходом з метою уникнення перифраз, неістотою, яка не має буття і сидить лише в головах політиків». Утім, Купер у такому баченні дуже послідовний, набагато послідовніший, ніж його попередники та вчителі, оскільки зрозуміло, що, тількино ми визнаємо існування націй з їхнім походженням та їхніми інтересами, виникає необхідність модифікувати економію людського суспільства відповідно до цих особливих інтересів і що коли ми маємо намір схарактеризувати ці модифікації як помилки, то дуже розумно із самого початку заперечувати існування націй.

Ми, зі свого боку, далекі від того, щоб відкидати теорію космополітичної економії в тому вигляді, в якому її сформувала економічна школа; ми лише дотримуємося думки, що необхідно науково розвивати також і політичну економію, чи те, що Сей називає державною економією, і що завжди краще називати речі своїми іменами замість давати їм назви, які суперечать значенню слів.

Якщо ми хочемо залишатися вірними законам логіки та природі речей, то приватній економії маємо протиставити суспільну економію і в останній розрізняти таке: політичну чи національну економію, яка, з огляду на поняття і природу національності, вчить як певна нація за сучасної ситуації у світі та з урахуванням її особливих національних відносин може утверджувати й поліпшувати своє економічне становище, та космополітичну чи світову економію, яка виходить з передумови, що всі нації на земній кулі утворюють одне-єдине суспільство, яке живе у вічному мирі.

Коли погодитись, як цього вимагає школа, що умовою гарантії вічного миру є універсальний союз або конфедерація всіх націй, то принцип міжнародної свободи торгівлі видається абсолютно виправданим. Чим менше кожен індивідуум обмежений у досягненні цілей свого добробуту, чим більшими є кількість і багатство тих, із ким він перебуває у вільних стосунках, чим більший той простір, на який може поширюватись його індивідуальна діяльність, тим легше йому буде для примноження свого достатку використовувати якості, якими наділила його природа, отримані знання та сформовані вміння, а також природні сили, які є в його розпорядженні. Те, що сказано про індивідуумів, такою самою мірою стосується громад, провінцій і країн.

Тільки дурень може стверджувати, що для Сполучених Штатів Північної Америки, провінцій Франції, німецьких федеральних держав торговельний союз є більш шкідливим за провінційні митниці.

Об’єднання трьох королівств Великої Британії та Ірландії дало світу великий і незаперечний приклад неймовірних результатів від свободи торгівлі між об’єднаними народами. Якщо уявити собі, що всі нації на земній кулі об’єдналися таким самим чином, то навіть найкраща фантазія не буде в змозі дати нам уявлення про обсяги добробуту та рівня щастя, які мали б стати наслідком такого акту.

Для розуму та релігії ідея універсальної конфедерації та вічного миру є такою, яка не надається до дискусій*. Якщо вже боротьба між двома індивідуумами суперечить здоровому людському глуздові, то у скільки разів більше має суперечити йому боротьба між націями? Докази, які, з огляду на історію людської культури, спроможна дати суспільна економія на користь доцільності об’єднання всіх людей під егідою закону, є, напевно, найочевиднішими для здорового людського глузду. Історія вчить, що там, де індивідууми перебувають у стані війни, добробут людей падає до найнижчого рівня і що він зростає пропорційно до зміцнення єдності між населенням. У первісному стані людства ми бачимо лише сімейні союзи, потім з’явилися міста й конфедерації міст, потім — об’єднання цілих країн і нарешті — об’єднання багатьох держав під егідою закону. Якщо природа речей така могутня, що вона змогла поширити на сотні мільйонів людей те об’єднання, яке розпочалося з родини, то можемо припустити, що вона має бути здатною спричинити й об’єднання всіх націй. Якщо людський розум зміг охопити й оцінити переваги цього великого єднання, то можемо припустити, що він має бути здатний зрозуміти і переваги загального об’єднання всього людства. Велика кількість ознак указує на цю тенденцію світового розуму. Згадаймо лише успіхи в науках, у мистецтвах і винаходах, у промисловості й упорядкуванні суспільства. Уже сьогодні можна впевнено передбачити, що через кілька десятиліть завдяки вдосконаленню транспортних засобів найцивілізованіші нації світу, з огляду на їхні матеріальні та інтелектуальні обміни, будуть пов’язані між собою так само тісно чи навіть і ще тісніше, як різні графства Англії століття тому. Уже сьогодні уряди континентальних націй завдяки телеграфу мають засіб для такого безпосереднього спілкування один з одним, ніби вони перебувають в одному й тому самому місці. Незнані раніше могутні сили підняли промисловість на такий рівень розвитку, про який раніше не можна було і здогадуватись, а інші, ще могутніші сили вже дають ознаки своєї появи найближчим часом. Чим вище підіймається промисловість, чим рівномірніше вона поширюється на країни світу, тим меншою стає можливість виникнення війн. У стані війни дві однаково розвинені з промислового погляду нації протягом тижня можуть завдати одна одній більших руйнацій, ніж вони в змозі відновити за один середній людський вік. До цього необхідно додати ще й те, що ті самі нові сили, які досі служили переважно розвитку виробництва, не відмовляться надати свої послуги й справі руйнування і що вони стануть у пригоді насамперед справі захисту, зокрема європейських континентальних націй, тоді як Англії вони загрожують утратою тих переваг, які дає для її захисту острівне положення. На конгресах великих держав Європа вже постає свого роду ембріоном майбутнього конгресу націй. Очевидним нині є прагнення владнувати національні відмінності протоколами, і це бажання домінує порівняно з намаганнями досягти своїх цілей шляхом збройного насильства. Глибше розуміючи природу багатства та промисловості, найкращі голови всіх цивілізованих націй дійшли переконання, що цивілізування варварських, або наполовину варварських народів, або народів, які відстали у своїй культурі, а також заснування колоній відкривають для цивілізованих націй поле для розвитку їхніх продуктивних сил, яке принесе їм багатші й надійніші результати, ніж взаємна ворожнеча з її війнами та торговельними заходами. Чим міцнішим ставатиме це переконання, чим доступнішими для цивілізованих народів ставатимуть нецивілізовані країни завдяки розвитку транспортних засобів, тим більше цивілізовані нації приходитимуть до розуміння, що цивілізування народів у варварському стані, чи народів, які розриває внутрішня анархія, чи пригноблюваних своїми поганими урядами, є завданням, яке принесе їм усім однакові переваги та яке є їхнім спільним — завданням, що може бути виконане лише шляхом об’єднання.

* Християнська релігія вимагає вічного миру. Але поки не справдилося пророцтво «і буде одне стадо й один пастир!», напевно, складно буде дотримуватися в житті цього самого по собі слушного

Те, що цивілізування всіх націй, окультурювання всієї земної кулі є завданням людства, випливає з тих непохитних законів природи, які з непоборною силою спонукають цивілізовані нації до перенесення своїх продуктивних сил на менш культурні країни. Усюди ми бачимо, як населення, інтелектуальні сили, матеріальні капітали зростають під впливом цивілізованості до певного рівня, починаючи з якого вони мають перетекти в інші, менш культурні держави. Якщо земельні угіддя країни стають недостатніми, щоби прогодувати її населення та дати йому роботу, то надлишок людності шукає культивованих земель у віддалених регіонах; якщо таланти й технічні вміння досягли в одній нації такої кількості, що більше не знаходять достатнього відшкодування, то вони виїжджають у регіони, де їх шукають; якщо внаслідок накопичення матеріальних капіталів відсоткова ставка падає так низько, що малий капіталіст уже не може жити за її рахунок, то він шукає можливості з більшою вигодою вкласти свої капітали в менш багатих країнах.

Отже, в основі системи школи лежить правильна ідея — та, яка має бути визнана й розвинена наукою, якщо остання хоче виконати своє призначення бути дороговказом для практики, — ідея, яку практика не має права недооцінювати, коли не бажає зайти на манівці. Ось тільки школа залишила поза увагою природу націй та їхні особливі інтереси й не спромоглась узгодити їх з ідеєю універсального союзу та вічного миру.

Школа нині має стан, до якого вона ще має прийти, а не такий, який можна вважати справді наявним. Вона припускає існування універсального союзу та вічного миру і робить із цього висновок про великі переваги вільної торгівлі. Тож вона плутає наслідок із причиною. Між уже об’єднаними провінціями та державами існує вічний мир; на ґрунті цього об’єднання зросла їхня торговельна консолідація, і вона стала для них такою корисною внаслідок вічного миру, який панує між ними. Усі приклади, які дає нам історія, є саме такими, причому спочатку відбувалося політичне об’єднання, а наступним кроком ставало торговельне. Історія не знає жодного прикладу, де спочатку відбулося б торговельне об’єднання, а на його основі потім виросло б політичне. Але за нинішніх світових відносин на ґрунті загальної свободи торгівлі має виникнути не універсальна республіка, а універсальне підпорядкування менш розвинених націй верховенству панівної мануфактурної, торговельної та морської сили, — для цього є дуже вагомі причини, і, на наш погляд, причини незаперечні.

Універсальна республіка в сенсі Генріха IV чи абата де Сен-П’єра, тобто таке об’єднання націй земної кулі, в межах якого вони визнають верховенство над ними чинного правового устрою і відмовляються від самодопомоги, може бути зреалізована, якщо багато націй підіймуться по змозі на один рівень промисловості й цивілізованості, політичного розвитку та сили. Свобода торгівлі може розвиватися лише в міру поступового формування цього союзу, і лише внаслідок його існування вона може надати всім націям великі вигоди, які ми зараз бачимо на прикладі об’єднаних провінцій і штатів. Протекціоністська система, якщо її розглядати як єдиний спосіб зрівняти держави, котрі на шляху цивілізування вже досягли вагомих успіхів, із панівною нацією, яка за природою речей не отримала вічної мануфактурної монополії, а лише здобула перевагу в часі, є найважливішим способом сприяти союзу народів, а відповідно — і справжній свободі торгівлі. Із цього погляду національна економія є тією наукою, яка, визнаючи наявні інтереси та індивідуальний стан кожної нації, вчить, яким чином кожна окрема нація може бути піднята на такий рівень економічного розвитку, на якому для неї буде можливим і корисним об’єднання з іншими однаково розвиненими націями, а отже, і свобода торгівлі.

Школа, однак, змішала ці два вчення; вона припускається серйозної помилки, коли оцінює становище окремих націй, керуючись виключно космополітичними принципами та з політичних мотивів не бачачи космополітичної тенденції продуктивних сил.

Тільки через невизнання космополітичної тенденції продуктивних сил Мальтус прийшов до помилкового бажання обмежити зростання населення; в новітній час у Шальмерса й Торренса виникли дивні погляди щодо того, що накопичення капіталів і необмежене виробництво є злом, якому загальний добробут покликаний установити межі; а Сісмонді оголосив фабрики шкідливим для суспільства явищем. Теорія тут схожа на Сатурна, який з’їдає своїх власних дітей. Згідно з нею наслідком збільшення кількості населення, капіталів і машин є поділ праці, на основі якого виникає добробут суспільства; потім зрештою теорія розглядає ці продуктивні сили як чудовисько, яке загрожує щасливій долі народів, оскільки вона концентрується на сучасному стані окремих націй і залишає поза увагою стан усієї земної кулі та майбутній прогрес людства.

Не відповідає дійсності те, що населення зростає швидшими темпами, ніж виробництво продуктів, які можуть створити умови для його існування; принаймні безрозсудно припускати таку диспропорцію чи доводити її штучними розрахунками та софістичними аргументами, доки на земній кулі мертвим капіталом лежить величезна кількість природних багатств, завдяки яким можна було б нагодувати в десять, а, може, й у сто разів більше людей, ніж живе нині.

Це обмежений погляд, коли сучасний стан продуктивних сил беруть за масштаб того, скільки людей можна прогодувати на певній території. Дикун, мисливець або рибалка, зважаючи на власні розрахунки, не знайшов би місця й для одного мільйона людей, пастух — для десятка мільйонів, простий землероб — для сотні мільйонів, і все ж лише в Європі живуть зараз 200 мільйонів осіб. Культура вирощування картоплі та кормових трав і загалом новітні вдосконалення у сфері сільського господарства в десятки разів збільшили продуктивну силу людства у виробництві засобів для його існування. Порівняно із середньовіччям урожай пшениці з одного ара зріс в Англії втричі, а то й уп’ятеро, до того ж там тепер обробляють уп’ятеро більше землі. У багатьох європейських країнах, де землі мають таку саму природну родючість, як в Англії, урожаї все ще суттєво менші. А хто може поставити межі відкриттям, винаходам і прогресу людства? Хімія землеробства перебуває на початковому етапі свого розвитку; але хто заперечить, що вже завтра новий винахід або нове відкриття може вп’ятеро чи вдесятеро збільшити родючість ґрунтів? Уже й нині завдяки артезіанським колодязям неродючі пустелі перетворюються на поля, які приносять щедрі врожаї. А які сили ще сховані від нас у надрах землі? Лиш уявімо собі ситуацію, що внаслідок нового відкриття без допомоги відомих сьогодні горючих матеріалів стане можливим усюди продукувати тепло дешевим способом; які земельні площі почнуть обробляти завдяки такому відкриттю і до яких неймовірних обсягів зросте продуктивна здатність таких земель? Якщо за своєю тенденцією теорія Мальтуса здається нам обмеженою, то за своїми засобами вона є протиприродною, вбивчою для моралі та сили і взагалі такою, яка викликає огиду. Вона хоче вбити прагнення, яким природа послуговується як найдієвішим засобом спонукати людей до фізичних та інтелектуальних зусиль, пробудити й наснажити їхні шляхетні почуття, — прагнення, якому людство завдячує більшою частиною свого прогресу. Вона хоче підняти безсердечний егоїзм на рівень закону; вона вимагає, щоб ми закрили наше серце перед стражданнями того, хто вмирає з голоду, оскільки якщо ми дамо йому їжу та воду, то, можливо, через тридцять років замість нього вмиратиме з голоду хтось інший. На місце співчуття вона ставить розрахунок. Ця теорія здатна перетворити серця людей на камені. А чого ми можемо очікувати від нації, громадяни якої мають у грудях камені замість сердець? Чого, крім повного занепаду всієї моральності й тим самим — усіх продуктивних сил, а із цим — і всього багатства, усієї цивілізованості й могутності нації?

Коли населення якоїсь нації зростає швидше за виробництво продуктів харчування, коли накопичення капіталів досягає такого рівня, що вони в цій нації більше не знаходять можливостей для використання, коли машини залишають без роботи велику масу людей і виникає перевиробництво товарів, то все це лише доказ того, що природа не хоче, щоб промисловість, цивілізація, багатство й могутність дістались одній нації, щоб на великих площах, придатних до обробітку земель, проживали лише дикі звірі та щоб найбільша частина роду людського залишалась у первісному стані, у стані неуцтва та бідності.

Ми показали, до яких помилок скотилася школа через те, що оцінювала продуктивні сили людства під політичним кутом зору; а зараз ми маємо вказати на помилки, яких вона припустилася, розглядаючи особливі інтереси націй під космополітичним кутом зору.

Якби конфедерація націй справді існувала, як існує вона в Сполучених Штатах Північної Америки, то надлишок населення, талантів, умінь і матеріального капіталу потік би з Англії в континентальні держави, як він зараз переміщується зі східних штатів американського союзу в західні, але тільки за умови, що в континентальних країнах існували б така сама безпека для громадян і власності, така сама конституція й такі самі загальні закони, як в Англії, і що англійський уряд був би підпорядкований загальній волі універсальної конфедерації. За таких обставин не було б кращого засобу підняти всі ці країни на рівень багатства і цивілізованості Англії, ніж свобода торгівлі. І це аргумент школи. Але якими були б результати цієї вільної торгівлі за нинішніх відносин у світі?

Британці як незалежна і закрита в собі нація й надалі вважали б власні інтереси єдиним дороговказом для своєї політики. Англієць, віддаючи перевагу власній мові, власним законам та інституціям, власним звичкам, і надалі вкладав би свої сили й капітали в місцеву промисловість, для чого свобода торгівлі, яка поширювала б англійський мануфактурний ринок на всі країни, давала б йому достатньо можливостей; йому, напевно, і на думку не спало б засновувати мануфактури у Франції чи Німеччині. Увесь надлишок капіталу в Англії й надалі використовували б для торгівлі з іншими частинами світу. Якби англієць мусив емігрувати або вкласти свої капітали за межами Англії, то він віддав би перевагу не сусіднім континентальним країнам, а, як і зараз, кинув би погляд на ті віддалені, де знайшов би свою мову, свої закони та інституції. Уся Англія перетворилася б таким чином на єдине мануфактурне місто неймовірних масштабів. Вона цивілізувала б Азію, Африку, Австралію та засіяла їх новими державами за своїм зразком. Отже, із часом виник би світ англійських держав на чолі з метрополією, в якому європейські континентальні нації загубилися б як неважливі й непродуктивні племена. Франція ділила б з Іспанією та Португалією призначення постачати цьому англійському світові найкращі вина, а найгірші залишати на споживання собі; за французами лишилося б хіба що виробництво деяких галантерейних товарів. За Німеччиною не зосталося б нічого іншого, як постачання в цей англійський світ дитячих іграшок, дерев’яних настінних годинників, філологічних праць і час від часу — допоміжних військових корпусів, які помирали б у пустелях Азії чи Африки за поширення там англійського мануфактурного й торговельного панування, англійської літератури та мови. Не минуло б і кількох століть, і в цьому англійському світі про німців та французів почали б говорити з такою самою «повагою», з якою нині ми говоримо про азійські нації.

Політика, однак, вважає такий розвиток унаслідок загальної свободи торгівлі дуже неприродним; якби за ганзейських часів, міркує вона, було запроваджено загальну свободу торгівлі, то німецька нація замість англійської випередила б усі інші нації в торгівлі та мануфактурному виробництві. З огляду на космополітичні принципи було б надзвичайно несправедливо визнати сьогодні за англійцями все багатство та всю могутність на земній кулі лише тому, що вони першими сформували політичну торговельну систему та найбільше не визнавали космополітичного принципу. Аби вплив свободи торгівлі був природним, менш розвинуті нації спочатку шляхом штучних засобів має бути піднято на такий рівень розвитку, на який англійську націю теж було піднято штучними засобами. Щоб зазначена вище космополітична тенденція не заволоділа іншими частинами світу раніше, ніж сусідніми європейськими країнами, ті нації, які завдяки своєму моральному, інтелектуальному, суспільному й політичному станові почуваються здатними до розвитку мануфактурних потужностей, мали б запровадити протекціоністську систему як найдієвіший засіб для досягнення вказаної мети. Результати цієї системи мали би подвійну дію на зазначену мету: по-перше, поступове виключення з нашого ринку чужоземних мануфактурних товарів спричинило б виникнення в чужоземних націй надлишку робітників, умінь і капіталів, які за таких умов мусили б шукати осідку за кордоном, і по-друге, пільги, які протекціоністська система запропонувала б приїжджим робітникам, умінням і капіталам, спонукали б цей надлишок продуктивних сил шукати прихистку в нас, а не їхати в далекі частини світу та колонії.

Політика посилається на історію та запитує: а хіба раніше саме завдяки цьому засобові Англія не залучила до себе масу продуктивних сил з Німеччини, Італії, Голландії, Бельгії, Франції, Іспанії та Португалії? Вона питає: чому космополітична школа, оцінюючи переваги та вади протекціоністської системи, повністю замовчує значущі результати, яких досягають у разі її запровадження?

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний

Що читати далі