Чий Крим зараз і кому він має належати в майбутньому? Яким мусить бути статус півострова: незалежна держава, член союзу або суб’єкт федерації, автономія чи регіон під іноземним протекторатом? Кому має належати право управління Кримом — етнічній більшості чи корінним народам? Як Україні поводитися з півостровом — дати йому якнайширші повноваження чи запровадити пряме керування з Києва, умовляти кримців добрим словом чи запровадити безжальну економічну блокаду? Ні, це питання не з порядку денного 2014 року після російської анексії Криму — вони постали перед Україною ще сто років тому. Публікуємо уривок із книги «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання» Сергія Громенка від видавництва «Наш Формат».
Розділ ІV. Валіза без ручки: німецька окупація Криму та його міжнародно-політичний статус (травень)
1 травня 1918 року кайзерівські війська вже без бою зайняли два останніх міста у протилежних кінцях Криму: Керч та Севастополь. І хоча внутрішні райони півострова ще кілька тижнів були фактично непідконтрольні новій владі, саме з цього дня зазвичай ведеться відлік німецької окупації Криму.
Як уже згадувалося вище, на початку 1918 року Берлін не мав однозначної думки щодо майбутнього Криму. Дипломати радше воліли об’єднати півострів у союз із Україною, військові планували або передати його Туреччині, або залишити під своїм управлінням до кінця війни, або утворити там державу німецьких колоністів. Але майже одночасний прихід до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського 29 квітня (див. наступний розділ) та остаточне оволодіння Кримом знову поставили на порядок денний питання майбутнього Причорномор’я.
Так, 2 травня 1918 року міністр іноземних справ Німеччини Ріхард фон Кюльман звернувся до заступника начальника німецького ж Генштабу Еріха фон Людендорфа із проханням утриматися від підтримки кримськотатарського курсу на проголошення незалежної республіки, оскільки
це нове державне утворення з огляду на неминучі ускладнення його стосунків з Росією та Україною вимагатиме від нас надання допомоги.
Так само міністр змінив свою думку щодо включення Криму до складу України: ще в березні 1918 року він був прихильником цієї ідеї, а за два місяці вже став опонентом:
Зважаючи на неконсолідований характер України та непередбачуваність її розвитку у майбутньому, я не бачу зараз для нас жодного сенсу в тому, щоб бодай поворухнути пальцем заради приєднання Криму до України.
2 травня тимчасовий комісар у справах громадян України в Криму полковник Яким Христич, щоб з’ясувати політичні плани Німеччини, зустрівся з командувачем німецьких військ на півострові генералом Робертом фон Кошем, який прямої відповіді уникнув, обмежившись лише зауваженням, що з Криму німці збираються зробити «другу Ніццу» (див. наступний розділ).
Паралельно слід було залагодити «кримське питання» і у стосунках з Росією. 3 травня 1918 року німецький посол у Москві Вільгельм фон Мірбах так роз’яснив радянському уряду мотиви взяття півострова:
Радіограмою від 21 квітня російський радянський уряд висловив сподівання імператорському німецькому уряду на те, що імператорський уряд не чинитиме жодного тиску в сенсі відокремлення Таврійської Республіки від Федеративної Радянської Республіки. Я, за дорученням, маю честь відповісти російському уряду, що німецький уряд не має наміру нав’язувати Криму визначену форму правління. У всякому разі імператорський уряд вважає себе вимушеним, зважаючи на напади флоту з Севастополя проти Херсона і Миколаєва, просунути туди війська і зайняти Севастополь. Цей акт має лише суто воєнне значення. Що ж стосується політичної державної організації, то імператорський уряд дасть повну силу праву на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання щодо Криму, який до цих пір належав Таврійській губернії, буде предметом російсько-українського договору.
За два дні, 5 травня, з Кремля відповіли Мірбахові:
Народний комісаріат у закордонних справах вважає своїм обов’язком вказати у відповідь, що до сих пір від німецького уряду не надходило заяв про ворожі дії з боку нашого Чорноморського флоту, що перебуває в Севастополі. У радіотелеграмі від 15 квітня німецький уряд заявив лише про ворожі дії окремих суден, що відокремилися від нашого Чорноморського флоту, за які останній не міг нести відповідальність. Захоплення німецькими військовими силами російського Чорноморського флоту шляхом військового наступу через Крим на Севастополь перебуває у найрізкішому протиріччі із Брест-Литовським договором, що передбачає перебування російських військових кораблів у російських гаванях або їхнє роззброєння, але не оволодіння ними з боку німецьких військових сил, і Народний комісаріат бачить себе змушеним виступити з рішучим протестом проти цього захоплення, яке суперечить договору. Заняття ж Криму суперечить заяві самого німецького уряду, зробленій у радіотелеграмі від 26 березня, про те, що до складу України має входити Таврійська губернія, але без Криму. Народному комісаріату складно зрозуміти, чим саме викликано порушення німецьким урядом ним же виразно виставленого положення. Право на самовизначення було забезпечено за Таврійською республікою безсумнівним чином її входженням у Російську Федеративну Радянську Республіку, і Народний комісаріат не може угледіти, чому застосування цього права може бути полегшено у разі заняття Криму німецько-українськими військами, присутність яких може лише зробити це право ілюзорним.
11 травня німецьке Головнокомандування військами на Східному фронті ультимативно зажадало повернення кримських кораблів-утікачів до Севастополя для інтернування, в іншому разі погрожуючи наступом по всьому чорноморському узбережжю Росії.
Того ж дня радянський лідер Владімір Лєнін накидав «Протест німецькому уряду проти окупації Криму», в якому, зокрема, наголошувалося, що
- Факти доводять, отже, що ми твердо стоїмо на ґрунті Брестського договору, германці ж відступили від нього, зайнявши весь Крим.
- Вони зайняли його тільки німецькими військами, видаливши звідти всіх українців.
- Вони зайняли Крим після того, як німецький уряд у своєму власному радіо від … місяця 1918 р. абсолютно точно заявив, що вважає, що Крим не входить у територію України.
- Посол Німеччини Мірбах заявив нашому комісару закордонних справ, що Німеччина не претендує на нові територіальні придбання.
- Якщо в даний момент німецький уряд зайняв іншу позицію і висуває претензії на Крим або на частину Криму або на інші територіальні придбання, то ми вважали б безумовно необхідною повну ясність у цій справі.
На підставі цього документа Наркомат іноземних справ 13 травня звернувся до німецького МЗС із нотою, запропонувавши, зокрема, повернення флоту до Криму у випадку
повного звільнення Севастополя від окупації з боку Німеччини, Туреччини, Австро-Угорщини або України.
Таким чином, Німеччина не висловила виразних претензій на володіння Кримом, натомість Росія нагадала, що, як і раніше, бачить його своєю складовою. Ба більше, якщо Берлін вважав майбутнє півострова залежним від російсько-українських переговорів, то Москва, загалом погодившись на них, вважала кримське питання наперед вирішеним на свою користь.
Отже, на початку травня 1918 року існували такі варіанти майбутнього міжнародно-політичного статусу Криму:
- Залишити його під безпосереднім німецьким управлінням (цей варіант був найпростішим з тактичної точки зору, але безперспективним стратегічно — проти нього виступали центристи та соціал-демократи у Райхстазі, тому залишаючи за собою загальне керування ситуацією, німці прагнули спиратися на якусь місцеву владу);
- Передати півострів Україні, як на тому наполягав гетьман Павло Скоропадський;
- Надати Криму якщо не повну незалежність, то бодай внутрішній суверенітет, чого вимагав Курултай;
- Утворити на півострові та навколишніх землях державу німецьких колоністів у підпорядкуванні Берліна, або цілком самостійну;
- Вирішити статус Криму на радянсько-українських переговорах, погодившись або остаточно відкинувши територіальні претензії Москви;
- Зробити півострів частиною майбутньої небільшовицької Росії;
- Передати Крим Туреччині.
Попри всю гіпотетичність, останньому варіанту приділяв увагу уряд Сполучених Штатів Америки. Так, генеральний консул США у Москві Томас Саммерс 18 квітня повідомляв держсекретаря Роберта Лансінга (йому будуть адресовані всі згадувані у книжці американські документи), що
Турки ведуть переговори по всьому Криму з метою анексувати [його] із автономним урядом під їхньою протекцією.
І це при тому, що цього дня німці ще навіть не взяли штурмом Перекоп! А 3 травня новий генконсул Девітт Пул-молодший писав до Вашингтона, що поміж Центральними державами
триває дискусія, чи належить Крим Україні, чи слід його віддати Туреччині.
У цьому контексті надзвичайно цікавим видається фрагмент щоденника актриси Вєри Судєйкіної, яка впродовж 1918 року мешкала в Криму. 31 жовтня вона разом із друзями та родичами «грали» в передбачення майбутнього півострова:
Рімма Нікітічна: Україна буде обов’язково боротися зброєю за володіння Кримом. Зрештою, Крим буде українським під протекторатом німців або австрійців. Англійці не прийдуть. Більшовики не піднімуть голови, хоча будуть нальоти.
Лєонід Міхайловіч: Англійці будуть робити спроби оволодіти Кримом. Результат залежатиме від західних успіхів. Більшовики не повернуться. Крим буде татарською федеративною республікою під протекторатом німецьким або англійським.
Сєргєй Юрьєвіч: Англійців у Криму не буде. Більшовиків у Криму не буде. Українців в Криму не буде. Нальоти більшовиків будуть дуже цікаві. Крим буде під протекторатом німців.
Вєра Артуровна: Крим німці не покинуть. Зроблять його, може бути, татарською республікою. Англійської небезпеки серйозної немає. Більшовики не повернуться.
Примітно, що кримчани назвали кілька найімовірніших на той момент сценаріїв: кримськотатарська державність (2), німецький протекторат (1) та приєднання до України (1), — але жоден з них не передбачив, ба навіть більше, усі вони відкинули той варіант, який, зрештою, і реалізувався за два роки, — більшовицький. Ну а тим часом на нараді в бельгійському Спа 11 травня 1918 року між представниками Верховного головнокомандування Німеччини та цивільних відомств згоди у «кримському питанні» дійти не вдалося: Людендорф вимагав оголосити Скоропадському, що про приєднання Криму «не може бути й мови», начальник штабу німецької армії в Україні Вільгельм Ґрьонер обстоював «федеративний» план союзу півострова з Україною, МЗС рішуче відкидало можливість створення у Криму німецької колонії та пропонувало утриматися від ухвалення остаточного рішення. Врешті всі погодилися, що майбутнє півострова можна визначити пізніше, а до того
політика імперії по відношенню до Криму повинна керуватися просто німецькими інтересами.
Щоправда, і самі ці інтереси не були чітко окреслені, тож подальші дії «генералів» та «дипломатів» іноді вступали у протиріччя.
Своєрідним підсумком «розброду та хитання» у Берліні можна вважати інструкцію Кюльмана послу в Україні Альфонсу Мумму фон Шварценштайну від 19 травня 1918 року, в якій наголошувалося, що невизначеність ситуації навколо Криму слід підтримувати якнайдовше і зосередити зусилля на тому, щоб під час українсько-російських переговорів долю півострова не було вирішено остаточно:
Тоді ми зможемо запропонувати Крим Україні в обмін на виконання нею взятих на себе зобов’язань.
Ну а 17 червня від командування групи «Айхгорн–Київ» на адресу Військового міністерства Української Держави надійшло прохання тимчасово утриматися від вилучення предметів на складах у Севастополі, позаяк
ще не вирішено справу, чи Крим буде належати до України.
Яку ж позицію зайняла Україна у «кримському питанні»?
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
