«Верховна зрада»: що українці думають про свій парламент

Поки українці готуються до чергових дострокових парламентських виборів, розгляд причин їх украй поганої думки про парламент і депутатів допоможе зрозуміти, чому в опитуваннях лідирують політичні новачки. Дослідження фокус-груп виявило, що уявлення громадян про корумпованість і нещирість політичних еліт підкріплюють їхню огиду та розчарування у післямайданній Раді.

Хоча Володимир Зеленський висунув свою кандидатуру на пост Президента лише 31 грудня, його переконлива перемога на президентських виборах у квітні не була повною несподіванкою. Вона стала результатом конкретних настроїв українських громадян, які, хоча й різняться за соціально-економічними вподобаннями і мовно-етнічними ознаками, більш-менш одностайні у своїй відразі до поведінки нинішніх політичних еліт та їхньої корумпованості. Зеленський як аутсайдер спромігся використати це несприйняття існуючого політичного класу у своїй передвиборчій кампанії і скористатися ним для прийняття популістського і юридично сумнівного рішення оголосити позачергові парламентські вибори.

Прагнення широких верств населення до оновлення політичної еліти є головною рушійною силою передвиборчої кампанії, що формує вибір партією кандидатів, стратегії кампанії та виборчі вподобання громадян. Завдяки вивченню сприйняття громадянами парламенту і депутатів ми можемо краще зрозуміти джерела їхнього бажання оновлення еліти і пояснити тенденції підтримки партій, яку демонструють опитування. Зокрема безпрецедентно високий рейтинг отримали нібито цілковито нові партії «Слуга народу», а також «Голос» Святослава Вакарчука, які відкрито уникали включення існуючих депутатів до своїх партійних списків, тоді як партії вже діючих політиків, зокрема представників нинішньої Ради, потерпають від низьких рейтингів.

Великі дані, мала довіра

Глобальні лонгітюдні масиви даних на кшталт Всесвітнього дослідження цінностей вказують на тенденцію до зниження довіри населення до парламентів [1], а вивчення останніх порівнянних даних (2011) показує, що українська Рада має такий само негативний рейтинг, як національні законодавчі органи Колумбії, Лівії та Сполучених Штатів, тоді як парламентам Румунії, Гаїті, Польщі, Перу та Словенії довіряють ще менше [2]. Тож Рада не унікальна в тому, що викликає надзвичайно негативну реакцію в громадян, яких вона повинна представляти, але вона має значно нижчу підтримку, ніж інші парламенти на пострадянському просторі, і незмінно найвищий рівень недовіри серед інституцій в Україні [3]. Тоді як парламентам довіряють дедалі менше, причини цього нам невідомі. Пояснення суперечать одне одному: складність сучасного представництва [4], нереалістично високі очікування громадян [5] і роль медіа [6]. Дослідження парламентів Західної Європи свідчать про те, що громадяни отримують інформацію про політику переважно з телебачення і що медіа висвітлюють парламентську діяльність переважно у розрізі конфліктів, особистого лобіювання та прогулу засідань [7]. Україна не є винятком із цих тенденцій, тож маємо справу з проблемою курки та яйця: що первинне — висвітлення Ради у медіа чи те, як її сприймають громадяни.

Крупним планом: кияни про Раду

Понад 20 років вивчаючи Верховну Раду, було б важко не помітити вкрай негативну реакцію українців із різних регіонів і соціально-економічних груп на мою тему дослідження або Facebook-меми про депутатів. Проте дані фокус-груп, зібрані в Києві у червні 2016 року дають більш системне розуміння того, як українці з різних соціальних груп сприймають парламент, думок, на яких ґрунтується це сприйняття, і впливу Революції Гідності. Завдяки цьому ми можемо краще зрозуміти їхнє теперішнє величезне бажання змінити еліту. Фокус-групи позначені літерами A, B, C та D [8]. На відкриті запитання щодо асоціацій зі словами «Верховна Рада» в усіх фокус-групах згадали слово «лобіювання», за яким швидко слідувало слово «корупція» і висловлювалося розчарування, що нова влада, обрана після Майдану, не запровадила достатніх змін [9]. Наведені громадянами приклади відображали очевидний вплив висвітлення Ради в медіа, але також було очевидно, що учасники, зокрема найбільш аполітичні, сприймали такі медіа-висвітлення через призму свого особистого досвіду виборчого процесу (наприклад, огида до хабарів на виборчих дільницях у 2012 році (D)) при формулюванні думок щодо Ради та депутатів.

Усі фокус-групи чітко висловили думку, що більшість депутатів отримали (або часто купили) місце в парламенті, щоб захищати або просувати свій бізнес або бізнес свого покровителя, хоча серед студентів ця думка була дещо менш поширена. Ось доволі типова розмова:

Тож багато хто вважає, що депутати працюють на користь власних меркантильних і ненаситних інтересів, і після Майдану ситуація суттєво не змінилася (B, C, D). Разом із тим, депутатів також часто вважають пішаками різних олігархів, які мали можливість гальмувати реформи і просувати власні інтереси, перенаправляючи ресурси держави на свою користь (B, C, D). Окрім контролю над голосами окремих депутатів, учасники також вказали на інші способи впливу в парламенті:

Такі відповіді свідчать про глибоку недовіру до депутатів і гостре відчуття нещирості їхніх дій. Вони також підіймають іншу тему, широко обговорювану принаймні у приватних розмовах киян: що Майдан політизував їх, зробивши набагато розбірливішими щодо джерел інформації та сприйняття політичної діяльності, тож відтепер їх набагато важче обдурити.

Хоча учасники схвально сприйняли приплив нових депутатів з громадянського суспільства на виборах 2014 року (A, B, C, D), вони нарікали, що попри найкращі наміри їх було замало і що їхні реформаторські зусилля блокувалися старими політиками та олігархічними групами (A, B, C, D). Один учасник вважав, що журналістів, ветеранів війни на Донбасі та представників громадянського суспільства використовували лише задля того, щоб прикрасити партійні списки та привабити голоси (Олександр, 58, C), тоді як інша учасниця пояснила, наскільки швидко вони стали корумпованими. Вона згадала майданівського активіста Михайла Гаврилюка, який став відомим після того, як у січні 2014 року його роздягла і побила міліція:

Неясно, чи Тетяна красномовно перебільшує чи справді вірить у свої слова – Гаврилюку на той момент було лише 37 років і він не мав онуків – але слова, які вона підібрала, показали її ставлення до нового покоління парламентарів і передали глибоке розчарування та руйнування надій Майдану, у якому вона брала активну участь. Її колега, Наталя (46, B), погодилася з нею, пояснивши, що колишні антикорупційні журналісти та активісти Майдану, ставши парламентарями, швидко адаптувалися й не обмежувалися офіційною зарплатою.

Мається на увазі, що будь-які позитивні наслідки від приходу таких людей до парламенту (як-от викриття корупційних схем) були нетривалими. Бо окрім залучення корумпованих осіб, які прагнули захищати/просувати свій бізнес, Рада також корумпувала новоприбулих членів, і вважалося майже неможливим залишатися морально незаплямованими (B, C, D). Це уявлення про корумпований вплив Ради підсилювалося лицемірством, яке учасники спостерігали серед активістів громадянського суспільства, обраних у 2014 році. Ті, кого вважали моральними авторитетами, і депутати, які раніше протестували проти кнопкодавства, відтепер самі його практикували (A, C). Це підсилило гостре відчуття розчарування і зради, що лежать в основі загальної недовіри до депутатів як особистостей і до Ради як інституції. Це уявлення відбилося в словах Галі (44, D), яка розповіла, що вона та її колеги називають Раду «Верховною Зрадою». Тож ясно прозвучало, що вся існуюча політична еліта була заплямована, і «свіжа кров» має її повністю оновити аби викорінити корупцію та уможливити прийняття необхідних реформ.

Популістська спокуса реформувати Раду

Чорно-білий поділ на корумповану еліту та морально чистих людей є невід’ємною частиною популістського стилю політики[10], і хоча в традиційному розумінні Зеленський не є популістом, він успішно скористався елементами цього стилю. Відцуравшись від проведення парламентських виборів за відкритими партійними списками, він ініціював невідкладний президентський законопроект з криміналізації кнопкодавства і запровадження за нього величезних штрафів, тоді як законопроекти, які передбачають відповідальність за прогули депутатів і обмежують їхню недоторканість, досі залишаються обіцянками. Звісно, було мало шансів, що нинішня Рада схвалить ці законопроекти, але команда Зеленського використала їх для того, щоб показати своє уважне ставлення до давніх «болючих тем» електорату. Тому їх слід розглядати в рамках виборчої кампанії «Слуги народу». Небезпека такої популістської ініціативи полягає в тому, що якщо Зеленський зможе сформувати парламентську більшість навколо «Слуги народу» після виборів, ці зусилля будуть зведені нанівець при спробі схвалити урядові законопроекти дуже слабко згуртованою гетерогенною групою. І якщо вони теж покладатимуться на кнопкодавство, це підірве довіру громадян, які втратять навіть  надію на «очищення» влади.

Однак нова Рада, отримавши безпрецедентний приплив свіжих облич, яких привело (між іншим) прагнення громадян мати менш корумповану та корисливу еліту, може дати можливість новому президенту активізувати пригальмовані реформи, які зможуть призвести до більших системних змін і створити можливість реформування Ради та відновити залученість населення.

Комплекс парламентських реформ, які розроблялися у співпраці лідерів Ради 8 скликання, громадянського суспільства та міжнародних партнерів гине в різноманітних парламентських комітетах, бо навіть найбільш реформаторському парламенту в історії України бракує мотивації, щоб розпрощатися з привілеями. Реформування Ради вимагатиме значного соціального тиску, і наразі це не найвищий пріоритет суспільства, але після виборів відкриється вікно можливостей для просування основних реформ, таких як кардинальна виборча реформа (до наступних парламентських та місцевих виборів) [11] та судова реформа, які можуть фундаментально змінити правила гри.

Примітки