Вирішення «замороженого конфлікту»: з точки зору економістів

На даний момент спостерігається все більша ймовірність того, що Східний Донбас (частина території, яка в даний час контролюється людьми самопроголошеної Донецької та Луганської народних республік) стане зоною замороженого конфлікту, тобто територією, на якій український уряд не матиме великого впливу для реалізації своїх законів і де повільно виникатиме паралельна правова система управління, так звана невизнана «квазідержава». У разі відсутності дієздатної військової альтернативи, одним з можливих варіантів для України та її західних союзників буде реалізація «стратегічного терпіння».

Як вже зазначалося в статті журналу «Міжнародні відносини» авторів Лінкольна Мітчелла та Олександра Кулей, цей підхід був до недавнього часу застосований Грузією і США у своїх відносинах з Абхазією і Південною Осетією. За словами Мітчелла і Кулей «Стратегічне терпіння» складалося з:

“Допомоги Грузії перетворитись у процвітаючу і демократичну країну, і як тільки це б відбулося, народ Абхазії сам би захотів возз’єднатися з Грузією. Тому на практиці, СтратТерп означало «нічого не робити» – безумовно не налагоджувати відносини з ким-небудь в Абхазії».

Оцінка варіанту «стратегічного терпіння»

Важливе припущення поняття “стратегічного терпіння» полягає в тому, що квазідержави, які виникають в окупованих заморожених зонах конфліктів, не принесуть ні політичного, ні економічного зиску, розпалюючи почуття розчарування корумпованим режимом і статусом-кво «самопроголошеної країни».

На перший погляд, є підстави вважати, що такі квазідержави як Придністров’я, Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, і, в перспективі, також Східний Донбас, можуть припинити своє існування у разі відсутності міжнародного визнання та економічної ізоляції. У своїй статті за 2006 р. “Стійкість і майбутнє невизнаних квазідержав”, Пол Кольсто перераховує деякі очевидні причини їхніх труднощів.

По-перше, квазідержави, як правило, приречені на «поганий старт», так як більша частина інфраструктури зруйнована після лютої громадянської війни, яка в основному проводилась на їхній території до її від’єднання. Хоча існує значний фактичний доказ того, що війни не обов’язково спричиняють довгостроковий збиток економічному розвитку країни, найважливішою умовою є те, що війна дійсно закінчується і супроводжується стабілізацією миру (див., наприклад, «Громадянська війна» автора Крістофера Блетмена і Едварда Мігеля (2010 р.)).

По-друге, як і будь-які нові держави, квазідержаві, принаймні спочатку, не вистачає правового механізму та навичок, і вона не в змозі збирати податки і виконувати основні функції управління, забезпечуючи особисту безпеку, не кажучи вже про майнові права. Ці початкові труднощі (часто розділяються з державами, від яких вони відділилися, так званими «батьківськими державами» – з Україною, Грузією та Молдовою) комбінуються з відсутністю міжнародного визнання. За словами Кольсто, статус квазідержави “перешкоджає нормальній легальній торгівлі із зовнішнім світом, і потурає веденню незаконного бізнесу”. Збагачуючи політичну еліту квазідержави (з допомогою комісійних і хабарів), контрабанда та інші види нелегального бізнесу не допомагають квазідержаві оговтатись після громадянської війни інституціональної невизначеності і розвивати нормальні, ділові інституціональні структури.

По-третє, невизнання держави приводить до додаткових економічних витрат, оскільки іноземні інвестори неохоче вкладатимуть кошти в юрисдикцію, де правові договори не укладені відповідно до міжнародних стандартів, де міжнародні конвенції обмежили своє застосування, а також можуть бути знищені інвестиції через спалах ворожості (наприклад, як війна між Росією і Грузією в Південній Осетії у 2008 р.).

Тим не менш, незважаючи на ці менш ніж сприятливі обставини, ні Абхазія, ні будь-яка інша квазідержава на околицях колишнього СРСР не піддалися на більше, ніж 20 років ізоляції і невизнання. Замість того, щоб зруйнуватись і визнати свою неправоту, як виявляється ці “заморожені економіки” непогано функціонують, на достатньому рівні, щоб встановити розумну ступінь внутрішньої легітимності і підтримувати себе протягом довгого часу.

В деякій мірі, це пов’язано зі скрутними умовами власної економіки і політики «батьківських держав». І Грузія, і Молдова були ослабленими і нерозвинутими державами до середини 1990-х років – корумповані, злочинні, страждали від еміграції творчих та наукових працівників і, в результаті, були мало привабливими для втілення політики «стратегічного терпіння». Іншим важливим фактором для економічної і військової стійкості невизнаних квазідержав було існування впливового зовнішнього покровителя. Яку роль Росія відіграє для Абхазії, Південної Осетії і Придністров’я, таку і Вірменія для Нагірно-Карабаської Республіки (НКР). Такий самий приклад можна побачити і в інших місцях: ЄС і НАТО «протекціонує» і захищає Косово; США і Туреччина те саме робить для о. Тайвань і відповідно для Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК). Наявність цих двох факторів – (спочатку) ослаблена держава, від якої від’єдналася квазідержава, і впливовий покровитель – навряд чи можна назвати випадковою. Обидва фактори, в першу чергу, є першопричинами феномену «розколу».

У той час як жодна з пострадянських квазідержав не стала високорозвиненою державою, мізерні докази, які нам доступні, наводять на думку, що політика «стратегічного терпіння» не була дуже ефективною. Незважаючи на дуже погані початкові умови і високі збори на інвестиції та якість інститутів, які виникли у зв’язку з відсутністю міжнародного визнання, квазідержави прикладають достатньо зусиль, щоб викликати почуття лояльності і патріотизму серед місцевого населення, що вибрали (або “були обрані”) залишатися під їх контролем. Принаймні, у випадку з Придністров’ям, держава, від якого воно відділилося (Молдова) не спромоглась переконливо «перевершити» свою колишню територію. Хоча Грузія, можливо, і зробила великий прорив з 2003 року, та це не призвело до зміни сприйняття і політичних переваг на абхазькій або південно-осетинській стороні барикад. Крім того, економічно сильніша і сучасна Грузія може сприйматися більш як загроза (особливо, після спроби силового возз’єднання у 2008 р. з Південною Осетією).

Суспільне сприйняття було предметом декількох цікавих паралельних досліджень, проведених у 2010 році Джоном О’Локліном, професором Університету Колорадо в м.Боулдер, разом з кількома колегами. Одночасно проведені дослідження в Грузії та Абхазії, а також в Молдові та Придністров’ї, показують, що люди в квазідержавах не обов’язково є незадоволеними щодо їх існування. В своїй статті «Розділений простір, Розділені погляди? Порівнюючи республіки Молдови та Придністров’я» (Divided Space, Divided Attitudes? Comparing the Republics of Moldova and Pridnestrovie), О’Локлін та інші стверджують, що будучи більш фінансово забезпеченими (відповідно до «офіційних» даних про доходи на душу населення) люди в Придністров’ї почувалися багатшими. Крім того, більш висока частка людей в Придністров’ї вважають, що їх країна знаходиться в кращому становищі, ніж Молдова в порівнянні з часткою молдован, які думають, що Молдова знаходиться в кращому становищі, ніж Придністров’я. Результати О’Локліна та його співавторів для Абхазії та Грузії («Абхазія зсередини: дослідження відносини в фактичній державі») дуже схожі і надають слабку підтримку доктрині «стратегічного терпіння».

Уроки для України

З чисельністю близько 3 мільйонів населення, східна частина Донбасу (яка не контролюється урядом України) є набагато більшою, у порівнянні з усіма іншими пострадянськими квазідержавами. З точки зору її розміру та структури економіки, вона більш схожа до Придністров’я (близько 500 000 громадян). Обидві території і Донбас і Придністров’я є гірничодобувними і промисловими центрами їх «батьківських держав» і володіють досить схожим людським капіталом та сукупністю факторів виробництва. Призначеними Радянською владою для виробництва, обидві території були «магнітами» для внутрішньої міграції для (в основному російських) інженерів, техніків, шахтарів і сталеварів. Це радянська спадщина ставить їх у більш вигідне становище по відношенню до трьох крихітних етнічних анклавів на Південному Кавказі, які традиційно спеціалізувалися на туризмі (Абхазія) та сільському господарстві (Південна Осетія і Карабах).

Як Придністров’я, Східний Донбас, ймовірно, буде отримувати російські субсидії, торгові договори та інвестиції в інфраструктуру, і не в останню чергу, військовий захист. Розмір території Східного Донбасу і той факт, що вона безпосередньо межує з Росією ще більше послаблює аргументи щодо прийомів ізоляції та «стратегічного терпіння» як засобу досягнення возз’єднання.

Які ж існують варіанти для України і Східного Донбасу?

Хоча біль є занадто «свіжим» для обох сторін в ході недавнього конфлікту, життєздатною стратегією для об’єднання є взаємні політичні домовленості і економічна інтеграція. Обґрунтування економічно реінтеграції (в усіх заморожених конфліктних зонах) з плином часу тільки посилиться, і, безсумнівно, буде відігравати свою роль в об’єднанні «розділеного» народу, як тільки пам’ять про війну і людські втрати відступлять на другий план. Те, що може підтримати рух до кращої економічної (і, в кінцевому рахунку, політичної) інтеграції, незважаючи на роки роздільного існування, – це коли люди в розділених територіях будуть продовжувати поділяти ті ж самі цінності. Це є ще одна думка з дослідницької праці, проведеної О’Локліном та його співавторами в Придністров’ї та Молдові, Абхазії і Грузії.

Незважаючи на відсутність визнання і роки ворожнечі, економічна інтеграція в кінцевому рахунку виходить на порядок денний Придністров’я та Молдови. Значна частка експорту Придністров’я йде в країни ЄС (через Молдову); ведуться дискусії з приводу будівництва додаткових мостів через Дністер, щоб налагодити співпрацю та торгові зв’язки.

Після того, як минуло більше ніж 20 років, Грузія також поступово починає розуміти, що негативна риторика (створення іміджу сепаратистів як «російських маріонеток» і «терористів») і триваюча військово-політична конфронтація є контрпродуктивними в сенсі підтримки цілісності кордонів та запобігання взаємовигідної торгової і людської співпраці. Повертаючись в 2012 рік, Бідзіна Іванішвілі, поставив економічні зв’язки (наприклад, повторне відкриття залізничного сполучення з Росією через Абхазію, і відновлення відомого ринку села Ергнеті по обидва боки кордону з Південною Осетією) ключовою темою своєї виборчої кампанії. Хоча ці всі плани ще потрібно реалізувати, прагматичне бачення Іванішвілі щодо використання взаємних економічних інтересів з метою подолання шоку недавнього кровопролиття, дійсно варте уваги і серйозного розгляду сторонами всіх заморожених конфліктів у регіоні.