Водень з України – це не буде просто

Європейський Союз розраховує на те, що водень буде паливом для великих вантажних автомобілів та літаків, а також для обігріву будинків, що є сприятливим для клімату. Україна відіграє ключову роль у планах ЄС виробляти достатньо енергетично багатого газу: за даними ЄС, Україна могла б забезпечити восьму частину всіх потреб Євросоюзу у водні (Н2) у 2030 році. Німеччина поставила більш предметну ціль: витратити 2 млрд. євро на підтримку водневих проектів за кордоном, які забезпечуватимуть їй постачання зеленого водню (виробленого лише за допомогою відновлюваної енергії). Значна частина цього водню має надходити з України, яка щойно уклала «енергетичне партнерство» з Німеччиною. Але енергетична система України не готова виробляти достатньо електроенергії для виробництва водню в інших країнах, особливо з відновлюваних джерел. Для того, щоб Україна змогла досягти поставленої мети, її ринок електроенергії має бути реформований.

У захваті від європейських субсидій на водень, такі галузеві партнерства як «H2EU+Store» вже планують побудувати потужності з електролізу та транспортування в Україні. Але перш ніж великі електролізери зможуть працювати, потрібно подолати чотири проблеми:

1. Українські електростанції потребують реконструкції та очищення. Україні потрібно буде вкласти значні кошти для задоволення своїх внутрішніх потреб у електроенергії, оскільки термін експлуатації наявних електростанцій невдовзі спливе. І навіть якби старі електростанції працювали до 2040 року, їхня електроенергія була б шкідливою для навколишнього середовища та потенційно для здоров’я людей, адже більше третини електроенергії в Україні сьогодні виробляють неефективні вугільні станції. А понад половину виробляють атомні станції, які несуть низький, але постійний ризик здоров’ю українців.
2. Побудова нової енергетичної інфраструктури в Україні є вкрай дорогою. Високий політичний ризик та непрацюючий ринок підвищують процентні ставки для сонячних панелей, вітряних турбін та електролізерів. Таким чином, встановлення необхідного обсягу виробництва відновлюваної електроенергії та виробництва Н2 буде дорогим. Через вади ринку нещодавні зусилля України з підтримки встановлення зелених генеруючих потужностей короткостроково збільшили кількість встановлених сонячних панелей, але водночас призвели до появи кількох мільярдів євро зобов’язань держави. Сьогодні лише найбільші українські компанії мають достатньо коштів для побудови зелених електростанцій.
3. Сама Україна потребуватиме значної кількості водню. Перш за все від виробництва сталі, що належить до ключових галузей країни та становить понад ВВП. У 2018 році експорт сталі становив майже чверть загального експорту України. Водночас металургійний сектор, де працюють тисячі людей, перебуває під сильним тиском щодо оновлення своїх старих заводів, які сильно забруднюють навколишнє середовище. Європейські директиви та норми, особливо механізм коригування вуглецю на кордоні, можуть досить швидко змусити українських виробників сталі використовувати водень замість вугілля. Через важливість сталі для економіки України, попит на водень з боку цієї галузі буде серйозною конкуренцією для німецьких імпортерів.
4. Нарешті, ринок електроенергії в Україні контролюється кількома впливовими компаніями. Ці компанії змогли б отримати більше зиску з продажу водню німцям, ніж своїм відносно бідним співвітчизникам. В результаті ціни на енергоносії в Україні можуть вирости, що зашкодить українцям з низьким рівнем доходу.

За теперішніх умов Україна не зможе виробляти достатньо електроенергії, щоб забезпечити електролізери, які вироблятимуть водень для Німеччини, тим більше з відновлюваних джерел. Перш ніж країна зможе почати експортувати водень, енергетичну систему України необхідно реформувати.

Ключ до вирішення енергетичних проблем України полягає у наданні їй можливості використовувати свій великий потенціал відновлюваної енергії. Країна має в достатку вітру і сонця. Проте без іноземних інвестицій Україна не зможе встановити достатньо сонячних панелей та вітрових турбін. Допомоги міжнародних агентств буде також недостатньо. Але приватні інвестори з глибокими кишенями не інвестують в Україну через відсутність передбачуваних майбутніх доходів.

Для забезпечення такої передбачуваності український ринок електроенергії слід ретельно реформувати та лібералізувати. Сьогодні місцеві монополісти все ще можуть «обдурити» систему так, щоб отримати надлишковий прибуток і знизити інвестиційну безпеку для решти гравців. Це призводить не тільки до штучно завищених оптових цін на електроенергію, але й до дуже низьких інвестицій у нові генеруючі потужності. Проти цього можна вжити деяких заходів, наприклад, відділити роздрібних постачальників від обленерго, поступово відмовитися від цінових «стель», покращити моніторинг, а також підвищити повноваження і спроможність регулятора.

Якщо Німеччина справді хоче отримати зелений водень з України, вона не повинна виділяти кошти на окремі проекти. Такі невеликі «подарунки» лише дали б великим українським енергопостачальникам більше підстав зберігати неефективний статус-кво. Адже в даний час вони мають владу позбуватися конкурентів й отримувати всю міжнародну підтримку для себе. Натомість Німеччина повинна зосередити свої зусилля на підтримці України у розвитку ринку електроенергії, щоб зробити його більш відкритим та привабливим для нових інвесторів. Фінансова підтримка має надаватися лише в обмін на суттєві реформи. Це не лише допомогло б створити великий ланцюг постачання водню, а також пішло б на користь всім українським споживачам електроенергії.

Перекладач – Софія Сапожнікова.