У рамках Міжнародної конференції «Вперед і вгору: реформування України під час війни», яку організувала ГО «Вокс Україна» за підтримки The National Endowment for Democracy (NED), відбулася панельна дискусія «Громади важливі». В обговоренні взяли участь Олександра Койдель, доцентка КSЕ, Богдан Келічавий, Голова Копичинецької міської громади (Тернопільська обл.), Юрій Бова, Голова Тростянецької міської громади (Сумська обл.) та Галина Скіпальська, директорка представництва HealthRight International в Україні. Публікуємо розповіді голів двох дуже різних громад про те, як вони змінили свою роботу після повномасштабного вторгнення. Повну панель та виступи інших спікерів можна послухати у відеозаписі (нижче).
Основні виклики громад
Юрій Бова, Голова Тростянецької міської громади, Сумська область (громада понад місяць була в окупації у лютому-березні 2022 року): Наше місто Тростянець було окуповано 24 лютого. Буквально за декілька годин після початку вторгнення росіяни зайшли і розмістили у нас кілька штабів. Була армія західного військового округу, сотні одиниць техніки. Танкова армія, Кантемирівська дивізія, Таманська дивізія тощо – всі стояли у нас у Тростянці. Вони були готові знищувати все, що буде їм загрожувати. Нашою головною задачею було вивезти людей.
Дякуємо Аліні Круп’яник, помічниці проєкту «Індекс реформ», за транскрибування розмови.
Люди усвідомили, що війна — це серйозно: це серйозна загроза життю і абсолютна зміна звичного існування, адже ти постійно бережеш своє життя, думаєш, як забезпечити життя навколо тебе, життя твоїх рідних і близьких. Наше місто місяць було в окупації: без води, без світла, без нічого. Люди сніг топили, щоб дати воду своїм дітям. Хто розумів, де найближчий колодязь, ішов туди, ризикуючи життям, а інші голодували. Зберегти життя під час війни було найважливішим викликом.
Ми знайшли щоденник російського солдата, де він станом на 3 березня 2022 пише, що вони зупинилися в місті, розташувалися в одному з магазинів, він хоче своїй дружині привезти всього побільше, але знайшов тільки сумку і блендер, бо більше нічого немає – все вкрали. За два тижні місто було повністю розграбоване. Потім росіян з міста вибивали, вони відстрілювалися, й наслідки цього жахливі. Оцінка руйнації активів у місті – 120 мільйонів доларів США. Крім того, в місті з комунальної техніки немає жодного комп’ютера, автотехніки, транспорту, гайки, ключів… Отже, другий великий виклик – це наслідки війни.
Сьогодні Україна на сході та Україна на заході – це дві різні України. У нас знищено все. Ви можете собі уявити, щоб зараз у Києві ви вийшли на вулицю і 99% суб’єктів торгівлі не працювали? Немає нічого, все розграбовано. Що тоді робити?
Після деокупації постала потреба в швидкому відновленні. Це дуже важливо. Ми розуміємо, що хтось із мешканців виїхав, бізнес був без можливості нормального існування, і наша задача була максимально швидко повернути життя в кожний населений пункт. Чотири місяці я не заходив у свій кабінет, це була робота з ранку до ночі з людьми, на вулиці. Це роздача гуманітарки, організація генераторів, будівельних матеріалів… Ми зробили відсотків 50 із задуманого. Але завдяки цій активності люди повернулися. Вони бачать, що в громаді щось змінюється. Є приклади сусідніх громад, де, на жаль, люди виїжджають. Вони не вірять владі, не вірять, що щось робиться, вони просто розчаровані.
Там, де звільнили території, у самоврядування величезна роль. Наприклад, на території Тростянця є шоколадна фабрика компанії Mondelez. Підприємство було захоплено, розбито і пограбовано. Після деокупації першими туди зайшли представники міської ради й поставили там охорону, зробили розмінування і тому подібне. Потім міська рада довела інвесторам, що вже все зробила, три місяці охороняє і вже час власників повертатися, заводити свою охорону та починати відновлюватися. На даний момент фабрика працює. На мою думку той, хто зараз планує щось робити потім, за десять років, той нічого не отримає. А хто вкладається і починає працювати вже сьогодні, той отримує все.
Підсумовуючи, сприйняття війни і відбудова після війни – це два різних дуже важливих виклики.
Богдан Келічавий, Голова Копичинецької міської громади, Тернопільська область: Рівень викликів у наших громад різний. Наші виклики переважно стосувалися збільшення кількості людей. Наша лікарня в перший день прийняла багато людей – це Ірпінь, Буча, всі, хто змогли виїхати з Києва. Пізніше вже були нові хвилі людей. Особисто моя родина приймала сім’ю кримських татар, а також сім’ю з міста Тростянець Сумської області.
Інтеграція внутрішньо переміщених осіб відбувається в кілька етапів. Дві сім’ї на двох автівках їхали зеленим коридором із Макарова, одна сім’я доїхала до нас, інша – залишилась у цьому так званому «зеленому коридорі». Вони їхали, побачили лікарню над дорогою і зупинилися у нас, бо водій був поранений. Це першочергові потреби. Спочатку людям потрібна їжа, тепло… Дехто до нас приїжджав просто в капцях, приїжджали поранені люди. Далі людей потрібно поселити. Пізніше – допомогти їм знайти роботу. Це дуже важливо, тому що багато людей, незважаючи на те, що їм зручно у нас, покидали країну через те, що немає роботи.
Ми вирішували проблему з поселенням так: спочатку це були наші міські установи – ми їх закривали і відкривали для внутрішньо переміщених осіб. Потім це були колективні центри. Зараз у нас зміна парадигми: ми хочемо людей забирати з колективних центрів і працювати над будівництвом або реконструкцією окремих будівель, щоб люди могли жити окремо, інтегруватися у суспільство. Для цього залучаємо міжнародних партнерів. Співпраця з ними – один із наших пріоритетів.
Питання роботи теж дуже важливе. Якщо люди не знаходили тут роботу, то вони зазвичай рухалися не назад – на схід, а на захід – до Європи. І ми для себе стратегічно визначили, що наш регіон має якісно, не насильно, втримати в собі якомога більшу кількість українців. Щоб вони не виїжджали за межі нашої економіки, мережі освіти, охорони здоров’я тощо. Тому ми працюємо над покращенням нашого потенціалу в наймі людей, релокації підприємств.
Один із важливих викликів для нас – процес несприйняття «новачків», коли в невелику громаду приїжджають «чужинці». Навіть попри те, що вони українці й іноді навіть краще розмовляють українською, ніж ми на Галичині, все одно відчувається різниця у ставленні. Ми як громада зрозуміли, що нам треба з цим несприйняттям щось робити.
Ми запустили хештег #pryvitnikopychyntsi і кожного дня писали про сім’ю, яка до нас переїхала, чим вони займалися, щоб мешканці краще «познайомилися» з ними. Ми також робили багато інтеграційних культурних та освітніх заходів, надавали допомогу. Наш гуманітарний штаб працює не тільки для нашої громади, але й для інших громад.
Про корисний досвід, який дозволяє ефективно відповідати на виклики сьогодні
Юрій Бова: Головне, що дозволяє впоратися – це команда. Ступінь відбудови кожного міста залежить від тих, хто організовує цю роботу. Не від окремих мешканців, адже у них є своя роль – допомагати ЗСУ, плести сітки, передавати харчі і так далі. Наша задача – це знаходити ресурси. Наприклад, ми в місто залучили близько 100 мільйонів гривень – це майже пів бюджету міста.
Наприклад, нашу лікарню росіяни просто впритул розстріляли танками, розбили 736 вікон (лікарня була нещодавно відремонтована, ми її реформували, зробили сучасною лікарнею в рамках децентралізації). Держава дала приблизно 150 вікон, а 500 з лишком ми отримали завдяки своїм зв’язкам з партнерами, з друзями тощо. Відкриваєш телефонну книжку – і пішов. От наскільки сьогодні активне самоврядування.
Богдан Келічавий: Міжнародні донори – це дуже важливо для нас. Це мій попередній досвід роботи, з якого я прийшов у місцеве самоврядування. Мені дуже незвично їхати, наприклад, у Київ, тому що з початку повномасштабного вторгнення ми повністю орієнтуємося на наших західних партнерів, приймаємо іноземні делегації. Проте дуже приємно, що Київ відновлюється і все більше подій тут відбувається. Все сприймається відносно. Якщо пан Юрій сприймає Київ як місто, де все працює, є мир та спокій, то нам було доволі тривожно їхати сюди. Так, ми спільно переживаємо блекаути, втрати наших військових, наших мобілізованих, але все ж особливості викликів в усіх громадах різні. Наступне завдання – як військовим допомогти реінтегруватися назад у суспільство. На цьому питанні будуть фокусуватися всі донорські й державні організації, і звісно громади, зокрема і наша громада.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
