Як книга з геохімії змінила соціальні науки й до чого тут Україна?

Як книга з геохімії змінила соціальні науки й до чого тут Україна?

Photo: unsplash.com / Cristina Gottardi
27 Травня 2024
FacebookTwitterTelegram
1148

Науковий доробок українського соціолога другої половини ХІХ століття Сергія Подолинського сьогодні повертається в науку. На жаль, поки що не в Україні. 

У 2023 році премію Гольберґа – одну з найпрестижніших нагород із соціальних наук і гуманітаристики, своєрідну Нобелівську премію, отримав каталонський соціальний дослідник Жоан Мартинес-Альєр, співзасновник екологічної економіки та політичної екології. 2018 року Нобелівською премією з економіки нагородили американця Вільяма Нордгауса за інтеграцію кліматичних змін у довгостроковий макроекономічний аналіз.

Мартинес-Альєр та Нордгаус представляють два полюси сучасної економічної думки – перший альтернативу мейнстримній економіці, а другий – власне мейнстримну її частину. Ці віншування виразно засвідчили визнання «екологічного повороту» у сучасній соціальній теорії. Природа – не за дужками, вона сама соціальна. Як не дивно, ця думка для суспільствознавців парадоксальна. 

Рисунок 1. Жоан Мартинес-Альєр (ліворуч) отримує премію Гольберга з рук ЙКВ кронпринца Гоокона Норвезького, 2023. 

Джерело: Holbergprizen

Класична соціологія, починаючи від Еміля Дюркгайма (1858-1917), запровадила розгляд соціальної реальності як сутності особливого роду (принцип sui generis), яка не може бути зведена до жодних інших видів реальності: психологічних станів чи умов навколишнього середовища. Соціальне має пояснюватися через соціальне – мантра, яку знає кожен студент-соціолог. Становлення суспільства – це процес емансипації людини від природи через культуру, економічну діяльність і соціальні інститути. Соціальна реальність розглядалася як щось принципово відмінне від природи, з чого висновували те, що властивості природи не можуть сприяти у вивченні суспільства, яке потрібно пояснювати у замкненому циклі соціального.

Із «замкненим циклом» мала справу й класична економіка. Натомість заснована Мартинесом-Альєром Барселонська школа еко-економіки виходить із протилежної думки: економіка – не замкнений цикл, вона ентропійна, тому що природні ресурси, які витрачаються для створення благ – не відновлювані або відновлюються значно повільніше, ніж споживаються. Природа – це не про «зовнішнє» для економіки, вона є незмінним складником соціально-економічних процесів: не лише виробництва й споживання, але розподілу, конфліктів, нерівності, влади тощо. Це загострює проблему «ціни» розвитку, що знаходиться за дужками монетарної оптики аналізу. 

Однак Барселонська школа могла б і не виникнути, якби не ідеї одного напівзабутого українського соціолога та економіста Сергія Подолинського (1850-1891). Син князівни й царського камергера, який став активістом українського руху. Його дід був випускником Києво-Могилянської академії, батько – дійсний статський радник (цивільний еквівалент генерал-майора), великий землевласник. Подолинський здобув медичний фах у Київському університеті. Заснував у власному маєтку без дозволу влади лікарню для селян, а після Емського указу емігрував до Відня. Разом із Михайлом Драгомановим він став співтворцем часопису «Громада», де друкувався українською. Публікував статті й іншими мовами. Французькі публікації допомогли зберегти його ідеї, коли в Україні їх цілковито забули. На ранньому етапі становлення української соціології на початку ХХ ст. Подолинського вважали одним із класиків цієї науки в Україні, однак згодом його спадок був надійно викреслений із офіційних згадок – вистачило того, що негативний відгук про його роботи залишив Енґельс. 

Одного разу Мартинес-Альєр натрапив на франкомовне видання «Геохімії» (1924) Володимира Вернадського, який стверджував: «Подолинський зрозумів енергетику життя й прагнув застосувати свої висновки до досліджень економіки». Видана сто років тому книга стала вихідною точкою повернення Подолинського в сучасну соціальну теорію. 

Рисунок 2. Титульна сторінка французького видання «Геохімії» (1924) Володимира Вернадського

Джерело: AbeBooks

Обидві книги Мартинеса-Альєра, згадані у мотиваційному обґрунтуванні комітету премії Гольберга як ключові – «Екологічна економіка: енергія, середовище та суспільство» (1987 спільно із Клаусом Шлюпманном) та «Енвайроменталізм бідноти: студії екологічних конфліктів та оцінювання» (2002) – містять посилання на Подолинського. У найсвіжішій книзі за редакцією Мартинеса-Альєра, «Земля, вода, повітря та свобода: творення світових рухів за природну справедливість» (2023), він, віддаючи данину Подолинському як попереднику екологічного повороту, пише: 

«Цей молодий автор почав у статті 1880 року з обговорення, як сонячна енергія досягає Землі та термодинаміки потоку цієї енергії. У подальшому, спираючись на статистику лісів і пасовищ, він показав, що ліси й пасовища шляхом фотосинтезу генерують кілокалорії без праці людини… Однак у сільському господарстві, через додавання годин людської та тваринної праці, віддача з одного гектара пшениці більша, ніж лісу чи пасовиська без такої роботи. Природа створювала ліси та пасовиська, а людська винахідливість здатна генерувати ще більше (все виміряне в кілокалоріях – вхід людських і тваринних зусиль та вихід продукції)» (p. 687).   

Подолинський першим запропонував вимірювати всі типи ресурсів не в монетарний спосіб, а в одиницях виміру енергії, у кілокалоріях – це був його оригінальний розв’язок однієї з ключових теоретичних проблем політичної економії ХІХ ст. – проблеми вартості.  

Рисунок 3. Сторінка статті «Громадівство і теорія Дарвіна» Сергія Подолинського у женевському часописі «Громада», вип. 1, 1880 рік

Як, скажімо, виміряти працю двірника та професора? У часи Подолинського сформувалися два основні підходи до цієї проблеми – трудова теорія, яка стверджувала, що саме праця є ключовим мірилом вартості, та ординалістський підхід, який стверджував, що об’єктивного мірила вартості немає, натомість цінність товарів і послуг суб’єктивно ранжується споживачем відповідно до його пріоритетів. Підхід Подолинського альтернативний обом цим концепціям. «Енергетична» теорія вартості передбачає, що в природі вже закладений спосіб, у який її можна вимірювати для всіх видів ресурсів, товарів, послуг і праці – через вимірювання енергетичних витрат, здобутків і втрат. 

Подолинський надіслав свої міркування Марксу, який, однак, у них не розібрався й передав листа Енґельсу, котрий дорікнув Подолинському, що той сплутав економіку з фізикою (vivat принципу sui generis). На думку Мартинеса-Альєра, «сільськогосподарська енергетика Подолинського була втраченим шансом на екологічний марксизм» (p. 688). Лише наприкінці ХХ ст. соціальна та економічна теорія поверталася до ідеї інтеграції природи в соціально-економічні процеси, десь винаходячи велосипед, а десь перечитуючи самого Подолинського. Останнє було ключовим стимулом для виникнення Барселонської школи. Але навіть мейнстримні економісти (як засвідчив приклад Нордгауса) почали виявляти все більше інтересу до проблеми взаємодії природи та суспільства.  

Випадок Подолинського – унікальний. В історії соціології були приклади так званих «теоретичних ренесансів», коли напівзабутих теоретиків «перевідкривали» (Макс Вебер, Ґеорґ Зіммель, Роберт Міхельс), але зазвичай це відбувалося в країні їхнього походження. В українському академічному просторі після публікації двох томів листування та праць Подолинського (1990 – у Канаді, 2002 – у Києві) та титанічного упорядкування його бібліографії Романом Сербином, у дослідженні спадщини Подолинського, більше нічого значущого не відбулося. Студенти-соціологи та економісти в Україні не знають цього імені, його концептуальний доробок не інтегрований у викладання чи дослідження. Він є класиком на протилежному кінці Європи, але не в нас. 

Нечасто в історії української соціальної теорії траплялося, що концепції українського вченого давали початок впливовій науковій школі далеко за межами України. Цей випадок заслуговує на обговорення, але також на обговорення заслуговує загалом спадок української соціальної теорії, яка не зводилася лише до сприйняття зарубіжних концепцій. Однак, що ми знаємо про цю спадщину? Чи промовляє вона до сучасних дослідників у світлі нових викликів? Перш, ніж відповідати на це запитання, слід розібратися зі змістом самої спадщини. Цьому буде присвячена конференція «Потенційна класика: витіснене, забуте та віднайдене в історії української соціології» (5-6 червня 2024 року). У світлі сильного запиту на культурну деколонізацію, гуманітаристика та мистецтво, здається, мають перевагу – ми можемо заповнити полиці Домонтовичем замість Достоєвського, Антоненко-Давидовичем замість Чехова. Але що відбувається із нашими суспільствознавчими полицями? Складається враження, що до цього питання ми ще уважно не підходили. Нехай ця конференція стане першим кроком.

Автори
  • Володимир Шелухін, Соціолог, викладач кафедри соціальних структур та соціальних відносин факультету соціології КНУ імені Тараса Шевченка

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний