Європейська Федерація: Левіафан піднімає голову

Зростання євроскептичних настроїв стало однією з найбільш небезпечних загроз об’єднаній Європі. Brexit, лідерство Марін Ле Пен на президентських виборах у Франції –  свідоцтво нової хвилі кризи Європейського Союзу, ігнорування якої може обернутися наймасштабнішим процесом дезінтеграції з часів розпаду Радянського Союзу.

Бажаєте, щоб наступний парламент був кращим? Підтримайте проект VoxUkraine «Коефіцієнт корисності депутатів»

Експертне середовище вже давно підкреслює посилення позицій політичних партій, які мають явну ультраправу популістську риторику, спрямовану проти подальшої інтеграції країн-членів ЄС, а часом, і зовсім проти самого його існування. Крім міграційної кризи, що вважається ключовою причиною зростання популярності правого крила, необхідно зробити акцент на іншій проблемі, яка свідчить про серйозні помилки в процесах розвитку Європейського Союзу.

Національне проти наднаціонального

26 лютого 2017р. італійська газета La Stampa опублікувала відкритий лист голів нижніх палат парламентів Франції, Німеччини, Люксембургу та Італії з нагоди 60-річного ювілею створення Європейського економічного співтовариства. У листі парламенти країн-засновниць ЄС закликають до створення Європейської Федерації: “Саме зараз настав час перейти до більш тісної політичної інтеграції, до створення Федеративного Союзу держав з великими повноваженнями” — говориться в листі.

Не варто применшувати роль цієї заяви, оскільки вона може вказувати не просто на новий етап розвитку Західної Європи, а й на зміни існуючого вже кілька століть уявлення про оптимальну форму держави.

Події Французької революції 1789 року стали початком тривалого процесу трансформації європейських монархій у звичні для нас національні держави (nation-state), які є формою репрезентації конкретної нації як групи людей, що мають спільну ідентичність. Прагнення до дотримання природних прав людини, таких як свобода особистості, слова і переконань — пояснюють необхідність переходу до національної формі держави.

Третя стаття французької “Декларації прав людини і громадянина” свідчила: “Джерелом суверенної влади є нація. Ніякі установи, жоден індивід не можуть володіти владою, яка не виходить явно від нації “[1]. Саме ідея суверенітету нації над суверенітетом окремого монарха лягла в основу безлічі повстань по всій Європі в 1848 році, які отримали назву “Весна народів”. Надалі ці процеси були продовжені п’ємонтізацією (рисорджименто) і прусізацією, які спричинили створення, відповідно, об’єднаних держав Італії та Німеччини.

Домінуючим почуттям, що лежить в основі цих революцій, можна вважати саме почуття націоналізму. Американський політолог Джордж Фрідман у своїй статті “Nationalism Is Rising, Not Fascism” ( “Націоналізм піднімає голову, а не фашизм”) вказує на те, що бажання національної самоідентифікації, що виявляється у формі націоналістичного настрою, стало базисом для процесів створення сучасних ліберальних демократій. Характерною рисою багатьох великих держав Європи кінця 18 – початку 19 століття була наднаціональна форма утворення. Велика частина цих держав являла собою великі імперії, з присутньою привілейованою нацією, котра становила більшу частку політичних еліт держави, і безліччю етнічних груп, які мали абсолютну кількісну перевагу в ряді регіонів.

Цілком очевидно, що насильницьке приєднання територій, політика асиміляції, що проводиться центром, відсутність права націй на самовизначення — сьогодні вважаються грубим порушенням прав людини. Однак національний фактор дуже часто ігнорувався протягом практично всієї історії. Таким державним утворенням була Австро-Угорщина, звана також “клаптиковою імперією”, через наявність в ній понад 20 різних етнічних груп населення. Наднаціональні імперії існували і багато років після закінчення Другої світової війни. Радянський Союз був сильно централізованим об’єднанням 15 республік — своєрідних національних держав, які, проте, грали роль периферії перед центральною владою у Москві.

Британський філософ Ернест Ґеллнер в своїй книзі “Нації та націоналізм” першим систематизував принципи появи феномена націоналізму. Перш за все, на думку Ґеллнера, націоналізм полягає в збігу політичної державної одиниці та одиниці національної.

Досягнення цього принципу можливо тоді, коли держава є формою репрезентації конкретної політичної нації. У такій ситуації, якщо нація відчуває націоналістичне почуття, то це почуття — почуття обурення, яке викликане порушенням базового принципу самоідентифікації нації, а також можливості її самовираження через власну політичну одиницю держави [2]. 

Боротьба національних та наднаціональних форм стала одним з локомотивів процесів руйнування великих імперій, деколонізації і демократизації. Протидія національних рухів абсолютним монархіям, і центру в цілому, призводила до балканізації наднаціональних імперій, внаслідок чого на світ з’являлося безліч національних держав. Національне почуття стало базисом для формування сучасних ліберальних демократій, в основу яких лягали принципи прав людини, в тому числі і беззастережне право на самовизначення.

Крах національної держави

Сотні років після повалення династії Бурбонів у Франції, ліквідації абсолютних монархій в Європі і краху Радянського Союзу, здавалося б, поступово почався процес трансформації різних держав в національну форму. Проте, в останні роки намічається тенденція до переходу до нового феномену – наднаціональної держави (supra-nation state), яка особливо помітна у Західній Європі [3].

Формально у світі поки що не існує чіткої форми наднаціональної держави, але Європейський Союз став першим претендентом на отримання такого статусу. Хоча ЄС вважається економіко-політичним об’єднанням, він давно вийшов за свої початкові рамки.

Наявність безлічі державних атрибутів: прапору, гімну, власної валюти (серед країн Єврозони), можливості ведення власної зовнішньої політики і політики безпеки – робить Європейський Союз державоподібним утворенням, а наддержавні органи дозволяють розглядати його, як певний вид федеративного (не в строгому розумінні цього терміна ) об’єднання країн [4].

Перші спроби перетворити Союз на подобу єдиної федерації мали місце ще у 2001 році, коли почалася підготовка до створення Конституції Європейського Союзу. Зокрема, проект конституції передбачав серйозний розвиток інститутів ЄС, а також наділення їх новими функціями: засновувалася посаду президента, єдиного Міністра закордонних справ, який мав право проводити зовнішню політику від імені країн-членів, крім цього планувалося і масштабне розширення повноважень Європейського парламенту. Незважаючи на підтримку багатьма парламентами, конституція не була ратифікована через її провал на референдумах у Франції і Нідерландах. У Німеччині ж процес імплементації був зупинений Конституційним судом.

Проте, лідери Євросоюзу не стали відмовлятися від ідеї розширення своєї компетенції. У 2015-му році голава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер закликав до створення спільної європейської армії. Він підкреслив, що це дозволить Європі брати більшу відповідальність за те, що відбувається у світі, а також дозволить налагодити співпрацю у сфері безпеки між країнами Євросоюзу. Незважаючи на те, що голови європейських держав розглядають армію Європейського Союзу лише як форму співпраці у сфері колективної безпеки – є повні підстави вважати, що подібне військове утворення буде служити альтернативою НАТО, де Сполучені Штати Америки вже не будуть відігравати домінуючу роль.  

Не втратив актуальності і план федералізації Європейського Союзу. Польська газета Rzeczpospolita у травні 2015-го заявила про те, що канцлер ФРН Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд направили голові Єврокомісії Юнкер план федералізації Європи, який передбачає посилення співпраці у галузі економічної політики, фінансових ринків і у сфері оподаткування.

Чи є місце Європейській Федерації?

На 2016-й позиції лідерів ЄС значно зміниліся. 22 серпня на острові Вентотене у Італії пройшла зустріч президента Олланда, канцлера Меркель и прем’єр-міністра Італії Маттео Ренці. Як запевняє та сама Rzeczpospolita — Олланд і Ренці наполягали на підписанні нового “політичного пакту” під час святкування 60-ї річниці створення Європейського економічного співтовариства. Ренці запропонував план передачі Брюсселю нових повноважень у сфері фінансів, оборони та міграційної політики. На думку прем’єр-міністра Італії це б пожвавило економіку Європейського Союзу, а також запобігло б виходу інших країн слідом за Британією.

Однак ніякого підписання на святкуваннях, що мали місце 26 лютого цього року, не відбулося. Міністр з європейських справ Італії Сандро Гоци заявив: “У цьому питанні у нас вже є підтримка Франції. Також потрібно переконати Німеччину”. Очевидно, що Ангела Меркель зайняла іншу позицію. У самій Німеччині значно зростає популярність євроскептиків, зокрема партії “Альтернатива для Німеччини” (Alternative für Deutschland), яка на виборах у вересні 2016 отримала місця у 10 з 16 Ландтагах (земельних парламентах), обігнавши у деяких землях Християнсько-демократичний союз Меркель. До цього євроскептики отримали 7 з 96 місць від Німеччини в Європейському парламенті.

У такій ситуації канцлер Ангела Меркель визнала, що будь-яке подібне зближення, особливо напередодні виборів у Німеччині, лише “додасть ваги голосам євроскептиків”. Подібна опозиція дає підстави вважати, що Меркель, принаймні найближчим часом, буде прихильником більш прагматичного табору, в який зокрема входить Польща, де представники партії “Право і Справедливість” (Prawo i Sprawiedliwość) прем’єр-міністр Беата Шидлов і президент Анджей Дуда виступають проти подальшого перетворення Євросоюзу в федерацію.

Побоювання євроскептиків щодо подальшої федералізації Європейського Союзу і перетворення його в наднаціональну державу у такій ситуації виглядає цілком обґрунтовано. Основною загрозою, навколо якої вони будують свою полеміку, є втрата державного суверенітету країнами, що матиме місце в разі перетворення Союзу.

Хоча для федералізації, у класичному своєму прояві, характерний значний рівень децентралізації — перетворення ЄС на федеративну державу означатиме інституційні зміни, в числі яких введення єдиного політичного органу прийняття управлінських рішень [4]. У тому чи іншому вигляді, це знову створює загрозу втрати національного суверенітету, особливо актуальну для багатьох країн Центральної Європи, чисельний склад населення і рівень економіки яких поступається країнам-лідерам ЄС.

Можна стверджувати, що безліч націй зіткнуться зі знайомою загрозою репрезентативності, яка полягатиме у значному обмеженні їх представництва в органах влади, а значить — держава знову перестає бути формою вираження політичної волі.

Загроза втрати суверенітету стала одним з основоположних аргументів прихильників Brexit’а. Нарівні з проблемою нелегальних мігрантів, істотне розширення повноважень органів Європейського Союзу стало однією з причин зростання популярності ультраправих в Європі. Сьогодні, саме в євроскептичній риториці, незважаючи на значний її популізм, багато громадян країн ЄС бачать альтернативу брюссельській бюрократії. Це кидає серйозний виклик не тільки планам подальшого розвитку Європейського Союзу, а й існуванню його, як єдиної системи.

Примітки