Підтримка «народних республік» серед багатьох соціальних груп вимагає більш глибоких роздумів над її основними причинами. Справу ускладнює те, що на Донбасі проживає дуже багато людей, які є носіями «космополітичної» радянської ідентичності. В результаті, замість того, щоб поділитися на українців і росіян, населення Донбасу розділилось на тих, хто вірить в концепцію української суверенної держави і тих, хто сумує за радянським минулим.
Коли конфлікт на Донбасі буде врегульовано, звичайно, за умови, якщо Києву вдасться успішно відновити контроль над окупованими територіями в Луганській та Донецькій областях, український уряд буде змушений мати справу із наслідками багатьох суперечливих міфів, у середовищі яких жило населення цих регіонів. Це стосується розповідей про Європу, країни Заходу, Майдан, причини та цілі нинішньої війни. Звичайно, ця проблема не нова, і варіації таких міфів існували протягом усього періоду української державності. Проте, лише нещодавно вона перейшла із категорії серйозного занепокоєння до питання національного виживання. Розповсюджений та зазвичай навіть заспокійливий міф про розділену Україну раптово набув нового значення, і його наслідки можуть набути непередбачуваної ваги.
Важливо відзначити, що поділ України відбувається не за етнічними чи лінгвістичними принципами (саме таку думку нав’язував нам Кремль), а за соціальними та культурними ознаками. Трагедія Донбасу не в тому, якою мовою там розмовляють, і не в питанні росіяни вони чи українці: етно-національні ідентичності давно розмиті, а російська мова є широко вживаною.
Донедавна не мало значення, чи ти росіянин, чи українець (Баррингтон, 2002), і після двох десятиліть досліджень національної ідентичності і преференцій зовнішньої політики (наприклад, геополітичної орієнтації) на Донбасі можна зробити висновок, що у більшості випадків статистично зареєстрована етнічна приналежність є як максимум лише помірним прогнозуючим фактором проросійського настрою. Натомість, вплив класового розподілу та приналежності до демографічної групи залишив набагато очевидніші відбитки (Пірі,1996, Кубісек, 2000, Маланчук, 2005, Михненко, 2009, Армандон, 2013), і з часом населення поступово призвичаїлось до життя в незалежній українській державі (Віннерстіг та ін. 2014). До 2013 року більшість молоді, проживаючої на Донбасі (і в Криму!) вже підтримували ідею членства в ЄС (Армандон, 2013). Беручи це до уваги, лише рік тому нинішню трагедію було б неможливо уявити, і сьогоднішня ідея «підтримки більшістю» сепаратистських настроїв, є цинічним творінням жорстокої дезінформаційної кампанії з боку Москви.
Тим не менш, факт реального існування чималої підтримки «народних республік» серед багатьох соціальних груп вимагає більш глибоких роздумів над основними її причинами її. Справу, однак, ускладнює те, що на Донбасі проживає дуже багато людей, які є носіями «космополітичної» радянської ідентичності (Пірі 1996, Кубісек 2000), яку ми наразі можемо ретроспективно ідентифікувати в якості найбільш підступного Троянського коня регіону, або навіть цілої країни. І в результаті, замість того, щоб поділитися на українців і росіян, населення Донбасу розділилось на тих, хто вірить в концепцію української суверенної держави і тих, хто сумує за радянським минулим. Іншими словами, спостерігається глибока ідеологічна прірва, а не розбіжності за етнічними, політичними чи релігійними принципами.
Радянська ідентичність укорінилась на Донбасі невипадково: саме цей регіон відігравав особливу роль в історіографії створення радянської імперії – відома цитата В.І. Леніна на стелі біля пам’ятнику радянському лідеру в Донецьку звучить як: «Донбас – це не випадковий район. Це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням1». Той шлях, який місцева влада обрала для пристосування до взаємно виключних української та радянської ідентичностей, базується на дещо дивному компромісі, який цементує та, можливо, загострює кризу їх паралельного існування. Наприклад, головний залізничний вокзал в Алчевську (середнє за розміром індустріальне місто), який в даний час знаходиться окупований ЛНР, називається «Комунарськ» (саме так називалось місто Алчевськ до 1992 року). Не «Коммунарск» на російський манер, а «Комунарськ» – по-українськи (Малюнок 1).
Фото 1. Фрагмент залізничного вокзалу. м. Алчевськ, 2013
Така нерішуча стратегія не обіцяє великого успіху: за твердженнями Андерса Аслунда (2002) та ін., після розпаду соціалістичної системи країни з перехідною економікою потребували радикальних, швидких економічних та інституційних реформ, а не поступової «м’якої» стратегії, яку рекомендували інші експерти. Очікувалося, що швидкість і глибина змін сприятимуть довірі до загальної структури реформ. На жаль, Україна не стала одним із найкращих студентів Аслунда, і повільний темп економічних реформ мало в чому допоміг трансформації країни і нагальній потребі завершення справ зі своїм недалеким радянським минулим, натомість цементуючи проблему до сьогодення. В результаті, більшість українських міст і, насамперед, ті, які розташовані на Донбасі, залишилися із своїми застарілими поглядами та закарбованими у кам’яних пам’ятниках убивцями. Наприклад, кінна фігура найвідомішого більшовика Луганська, Климента Ворошилова – людини, яка вирішила долю тисяч жертв сталінських репресій та польських офіцерів, убитих у Катині – як і раніше стоїть на своєму місці, шанується місцевим населенням без жодної загрози. Ця радянська психологічна та семіотична окупація Донбасу нерозривно пов’язана з його нинішньою військовою окупацією, і це суттєво впливає на геополітичні поняття місцевого населення, преференції і почуття приналежності – на їх геополітичну ідентичність. Той факт, що сепаратисти представляють «народні республіки», що вони заснували «народні суди», і їх захищає «народна міліція» підкреслює цю думку.
Частину провини за розділену Україну можна покласти на відсутність у колишніх політиків політичного бажання і волі остаточно звільнитися з полону Радянського Союзу, і розуміння, хто ж саме піддався найбільшому впливу цього є критично важливим для успіху політики майбутнього примирення на Донбасі.
На прикладі детального дослідження2, проведеного в Луганську в кінці 2013 року – якраз перед тим як Янукович змінив свою думку щодо Угоди про асоціацію з ЄС – у моєму власному дослідженні (Джентайл 2015) я дослідив характеристики населення, найтісніше пов’язані з прозахідними настроями, та вимірив їх, використовуючи дані про ставлення населення до ідеї вступу України в ЄС та/або НАТО. Результати можна оцінити, порівнявши їх із висновками аналогічного вичерпного3 дослідження, проведеного в сусідньому місті Стаханов у 2009 році. Загальна картина в обох опитуваннях показала, що підтримка ЄС коливалися на рівні близько 15%, у той час як підтримка НАТО була близька до нуля (але 2% і 4,5%, відповідно, в поєднанні з ЄС). Однак, в порівнянні з дослідженням у Стаханові в 2009 році, Луганське опитування 2013 року відзначило істотне збільшення відповіді «не знаю» (14 проти 36 %), і, відповідно, відкриту анти-західну позицію продемонструвала тільки відносна більшість, трохи більше 43% – а не 96% – в Луганську напередодні Майдану (і це не обов’язково вказує на підтримку сепаратистів). Спостерігалися тільки незначні відмінності у відповідях українців і росіян, в той час як невелика громада кримських татар висловила чітку прозахідну позицію.
Хто ж ці 21%, які підтримали ЄС і/або вступ до НАТО в цьому протистоянні сепаратистів проти «Київської хунти»? Результати багатомірної моделі логістичної регресії4 в порівнянні цієї групи з проросійською контрольної групою показують, що ці виборці були молодші за віком, краще освічені, не росіяни за національністю, більш толерантні до сексуальних меншин5, більш задоволені життям, і дещо краще володіли англійською мовою. На противагу цьому, анти-західні настрої були найбільш поширеними серед старших за віком, росіян, з низьким рівнем освіти, гомофобів, що не розмовляють англійською мовою. Однак, серед цих факторів, освіта та толерантність до сексуальних меншин, очевидно, є найбільш важливими показниками підтримки ЄС/НАТО. Вік та етнічна приналежність мали помірний вплив, підтверджуючи попередні припущення, що саме соціальний клас – а не етнічна приналежність або розмовна мова – є основним визначальним фактором геополітичної ідентичності на Донбасі. Це гарна новина для України, оскільки це означає, що добре продуманий і справедливий процес реформ може перевершити етно-партикуляризм сепаратистів, який здається дещо безглуздим в регіоні з «неглибокою» та «невизначеною» етнічною приналежністю. Таким чином, успіх майбутніх зусиль щодо примирення доведеться покласти на здатність держави «продати» комплекс загальновизнаних позитивних цінностей і норм. При цьому саме державні установи та їх представники мають першими показати приклад. Однак, щоб це здійснити необхідно швидко та безповоротно позбутися залишків Радянського Союзу. Ворошилов повинен бути повалений зі свого коня, і, хоча для цього були й кращі часи в українській історії, це необхідно зробити сьогодні раз і назавжди. Визволені міста Лисичанськ, Краматорськ і Слов’янськ – добре місце для початку.
Примітки
1На російській мові це звучить так: Донбасс, это не случайный район, а это район, без которого социалистическое строительство останется простым добрым пожеланием.
2Опитування було проведено у співпраці з Луганським обласним управлінням статистики (n = 4000, проведення безпосереднього опитування респондентів). Для отримання додаткової інформації див Джентайл (2015).
3До вашого відома, дослідження у Стаханові та Луганську характеризуються найбільшою кількістю респондентів відносно специфічних міст на Донбасі.
4Багатовимірні моделі регресії дозволяють виявити вплив кожної включеної змінної, коли всі інші змінні залишаються незмінними (тобто, “контролювали”).
5Очікується, що цей показник безпосередньо визначає вплив російських ЗМІ.
Посилання
Армандон, Е. (2013), Популярні оцінки відносин України з Росією та Європейським Союзом під час керівництва президента Януковича, Демократизація: Журнал пострадянської демократизації 21 (2): 289-308.
Аслунд, A. (2002), Будівництво капіталізму (Кембридж: Видавництво Кембриджського університету).
Баррингтон, Л. (2002), Погляди на «іншу етнічність» в Україні, Націоналізм та етнічна політика 8 (2): 83-96.
Джентайл, М. (2015), Західно-орієнтоване в східно-орієнтованому Донбасу: політична стратиграфія геополітичної ідентичності в Луганську, Україні, Пострадянські питання, опублікований на сайті перед друком, DOI: 10,1080 / 1060586X.2014.995410.
Кубісек, P. (2000), Регіональна поляризація в Україні: громадська думка, голосування та законодавча поведінка, Дослідження в Європі-Азіїї 52 (2): 273-294.
Маланчук, О. (2005), Соціальна ідентифікація в порівнянні з регіоналізмом в сучасній Україні, Документи національностей 33 (3): 345-368.
Михненко, В. (2009), Класове голосування і Помаранчева революція: Культурна політична перспектива для виборчої географії України, Журнал комуністичної і перехідної політики 25 (2-3): 278-296.
Пірі, P. (1996), Національна ідентичність і політика в Південній і Східній Україні, Дослідження в Європі-Азіїї 48 (7): 1079-1104.
Віннерстіг, М. М. Карлссон, Дж. Геденског, А. Сандберг і С.В. Палін (2014), «Політика безпеки і стратегічні наслідки”, в Н. Грангольм, Дж Малмінен і Г. Перссон (ред.), Гірке розчарування – наслідки російської агресії по відношенню до України. (Стокгольм: Totalförsvarets forskningsinstitut), стор 57 -64.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
