Міністерство пропаганди XXI століття

Насправді, Україні бракує інформаційної стратегії, а не Міністерства інформаційної політики, і схоже, що українська влада постійно плутає ці два поняття одне з одним. Якщо ви хочете отримати якісну інформаційну політику для урядового агентства, організуйте хорошу PR-компанію, розробіть професійний веб-сайт, створіть облікові записи в соціальних мережах, створіть гарячу лінію, і переконайтеся, що ваш секретар насправді відповідає на всі отримані електронні повідомлення. Інформаційна політика на національному рівні може і повинна реалізовуватись Міністерством закордонних справ, Інститутом національної пам’яті або будь-який іншим державним органом.

У вівторок, 2 грудня 2014 р. новий «постмайданівський» уряд склав присягу у Верховній Раді України. До складу уряду ввійшов новий міністр, який очолить Міністерство інформаційної політики, яке ще перебуває на шляху його створення. Новий міністр Юрій Стець вважає, що міністерство захищатиме державу від руйнівного впливу російської пропаганди.

Юрій Луценко, голова фракції президентської партії Блоку Петра Порошенка, публічно висловив свою підтримку нового міністерства і заявив, що воно ніколи не буде займатися цензурою в українських ЗМІ. Натомість, міністерство буде нести відповідальність за протидію пропаганді  з боку Росії, надаючи точну і достовірну інформацію.

Я особисто прочитала проект закону про міністерство і помітили декілька «інтригуючих» моментів, а саме де вказується, що міністерство зможе здійснювати безпосередній контроль над змістом засобів масової інформації, їх структурою, і навіть зможе впливати на кадрові рішення:

Стаття 3: “…реалізація державної політики у сферах поширення інформації…” –

Стаття 4 пункт 38 “…утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та організації, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, формує кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МІП України…”

Ці уривки зумовлюють побоювання, що міністерство матиме прямі і непрямі повноваження цензури.

Крім того, законопроект містить статті про поліпшення якості журналістики в Україні. Це ще один приклад патерналізму. Якість журналістики краще розвивається в умовах вільної конкуренції на медіа-ринках, серед шкіл журналістики та професійних організацій, а не засобами міністерського контролю.

Тим не менш, давайте відкладемо в сторону наші побоювання щодо неналежного впливу міністерства на медіа-контент і зосередимось на проблемах, які стоять перед урядом України. Звичайно, всередині країни і між державними органами спостерігається відсутність послідовної інформаційної політики, а також широко розповсюджена некомпетентність. Це типове явище, якщо на домовленість про зустріч з прес-секретарем державного органу чи міністерства для отримання коментарів, ви витратите декілька днів. Більше того, контактні дані таких співробітників прес-служб – це ще більший секрет, ніж конфіденційні дані національної безпеки, а прес-релізи з ключових питань, що становлять суспільний інтерес, взагалі не надаються, або надаються з запізненням і без жодної конкретики. Держава потребує єдиної інформаційної політики в питаннях національного брендингу, іміджу держави і відповідних дій та кроків щодо внутрішньої і зовнішньої критики. Україні також варто боротися за погляди людей на Сході України і протидіяти спробам Росії неправдиво висвітлювати ситуацію в Україні для країн Заходу.

Тим не менш, існує просте рішення. Якщо ви хочете отримати якісну інформаційну політику для урядового агентства, організуйте хорошу PR-компанію, розробіть професійний веб-сайт, створіть облікові записи в соціальних мережах, створіть гарячу лінію, і переконайтеся, що ваш секретар насправді відповідає на всі отримані електронні повідомлення. Інформаційна політика на національному рівні може і повинна реалізовуватись Міністерством закордонних справ, Інститутом національної пам’яті або будь-який іншим державним органом. Ці органи можуть успішно боротися з перекручуванням фактів та інформації і пропагандою в судах, можуть підготувати прес-релізи свого бачення подій, та служити суспільству вірою і правдою, доказуючи що інформаційний ворог був хибним.

Безумовно, сфера інформаційної політики не є сферою ракетобудування і, звичайно, не потребує запровадження нового орану влади, тільки здоровий глузд. Звичайно, забезпечення хороших зв’язків з громадськістю – це недешеве задоволення, але на це є своя причина – талант не є безкоштовним, і якщо уряд виявляє намір поліпшити свою інформаційну політику, за це необхідно платити.

Питання в тому, що Україні бракує інформаційної стратегії, а не Міністерства інформаційної політики, і схоже, що українська влада постійно плутає ці два поняття один з одним.