Політика просування експорту: Задача для уряду

Сьогодні багато урядів проводять політику просування експорту для того, щоб підтримати економічне зростання у свої країнах. Україна не є виключенням. Однак підтримка певних галузей чи фірм є поганою політикою через ризик зробити помилку, а також через корупційні ризики.

На відміну від цього, універсальні політики, такі як гармонізація стандартів, забезпечення освіти та навчання, підтримка макроекономічної та фінансової стабільності, не несе таких ризиків і приносить вигоду усім експортерам. Іншим потужним інструментом сприяння експорту є підписання угод про вільну торгівлю. Оскільки це потребує зусиль, уряду потрібно зосередити свої переговорні можливості на найперспективніших ринках. Наше дослідження демонструє, що такими ринками є США, Ірландія, Японія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, Велика Британія, Катар, Китай і Мексика. Україна вже уклала договори про вільну торгівлю з деякими з цих країн (ПВ ЗВТ з ЄС, ЄАВТ), а стратегічні переговори щодо нових угод з рештою та інші вищезгадані дії, які пов’язані з торговельною політикою, є вигідними для всіх вітчизняних фірм і всіх місцевих продуктів, що робить їх більш ефективними, ніж обрання конкретних галузей промисловості та виробників для підтримки.

Теорія міжнародної торгівлі надає подальше уявлення про те, що можна, і чого не можна зробити з точки зору промислової політики та обгрунтованої торговельної політики.

Як і чим торгують країни

У 1817 році англійський економіст Давид Рікардо сформулював теорію порівняльних переваг. Кожна країна спеціалізується на експорті товарів, в яких вона має порівняльну перевагу – вона виробляє ці товари більш ефективно, ніж інші країни. Кожна країна має щонайменше один продукт, у виробництві якого вона є відносно найбільш ефективною, тому кожна країна має щось, що вона може запропонувати для глобальної економіки. У 20 столітті шведські економісти Хекшер і Олін зробили крок назад і заявили, що країни експортують товари, для виробництва яких вони мають надлишкові ресурси.

Наприклад, для високотехнологічного машинобудівного виробництва потрібно більше капіталу та кваліфікованих робітників, тому високотехнологічне обладнання експортується країнами, які мають відносний надлишок фізичного і людського капіталу. Сучасний світ рухається у двох важливих напрямках. Перший – країни виробляють та експортують однакові товари, тому що споживачі цінують різноманітність і бажають спробувати нові продукти (наприклад, японські автомобілі продаються у Німеччині, а німецькі – в Японії). Другий – багатонаціональні компанії працюють у багатьох країнах і утворюють довгі ланцюги поставок, щоб економити витрати на виробництво й транспортування. Ці два фактори роблять глобальний розподіл праці й торговельні моделі більш складними й щільно пов’язаними. Тим не менш, порівняльна перевага і надлишок ресурсів залишаються важливими факторами, які навіть сьогодні пояснюють глобальні торговельні моделі.

Чи може змінитися спеціалізація країни?

Із розвитком нових технологій, таких як паровий двигун, пеніцилін чи комп’ютер, а також із зміною факторів – ріст населення, вища освіта й накопичення капіталу – країни поступово змінюють свої порівняльні переваги і відповідний надлишок факторів виробництва. В результаті також змінюються торговельні моделі, але ці зміни можуть зайняти десятиліття безперервного впливу економічних, політичних і демографічних сил.

Ці зміни важко спланувати, тому що майбутнє є занадто невизначеним, а наукові відкриття відбуваються неочікувано. Впровадження продуманої державної політики для зміни виробничої структури економіки, а також торговельних моделей, стає більш складною, навіть неможливою задачею, якщо ця політика суперечить існуючим тенденціям. Так, у 60-хх роках, Велика Британія створила Міністерство технологій (МінТех) задля модернізації й подальшого розвитку у галузях авіабудівництва, комп’ютерних технологій та атомної енергетики. Результати були доволі неоднозначними, тому що після первинного зростання виробництва у Великій Британії не було достатньо великого ринку, щоб створювати попит у цих галузях, як це було в США. Розпад Британської імперії значно зменшив доступ до ринку для британських компаній і їм було складно конкурувати з американськими фірмами. Тому програма швидко стала нестійкою й була закрита на початку 70-хх років.

Промислова політика, що визначається, як просування нових галузей виробництва або захист місцевих традиційних видів діяльності від конкуренції, спричиненої продуктами більш розвинутих країн, може бути виправдана, якщо існують недоліки ринкових механізмів або недобросовісна конкуренція з боку закордонних урядів. Навіть у цих випадках існує два вагомих аргументи проти промислової політики:

1. Інформаційна проблема – зазвичай уряд перебуває не у найкращій позиції, щоб визначати правильні галузі виробництва, продукти, а також фірми для підтримки, тому що це потребує глибоких знань ринків і технологічних процесів.
2. Корупція та орієнтація на отримання ренти – під час обрання переможців на уряд можна впливати шляхом хабарів і лобіювання, що створює значну деформацію, а також призводить до неефективності ринків. 

Дені Родрик, професор Гарвардського університету та провідний світовий експерт у промисловій політиці, нещодавно сформулював новий підхід до промислової політики – той, який не потребує обрання переможців. Замість цього уряди повинні працювати із бізнес-групами, промисловими лобістами, а також неурядовими організаціями, шляхом активного залучення в обговорення й збору відгуків, створюючи державно-приватні проекти й інтенсивно переоціновуючи політику. Цей процес ґрунтується на спробах і помилках, де невдача за інформативністю прирівнюється до успіху, а політика підлягає постійному перегляду, приділяючи особливу увагу виявленню обмежень і можливостей. На його думку, нова промислова політика повинна замінити старі практики створення ієрархічного списку галузей, які потребують державної підтримки.

Тому ми стверджуємо, що уряд не має визначати, який продукт потрібно віддавати на експорт. Обрання переможця – це однаково і складно, і контрпродуктивно. Замість цього, краще створити середовище, в якому компанії будь-якої сфери промисловості можуть експортувати свої продукти на різні ринки й експериментувати з експортом різних продуктів – ринки будуть винагороджувати хороші продукти й карати погані без участі уряду.

Уряд повинен мати добре функціонуюче фінансове й макроекономічне середовища із гарним доступом до дешевих кредитів, стабільним курсом обміну валют і низьким рівнем інфляції. У сучасній економіці із глобальними ланцюгами постачання деякі задачі створюють вищу додану вартість, ніж інші. Ці задачі включають дослідження й розробку, брендинг і маркетинг, а також дистрибуцію, у той час як виробництво зберігає лише малу частину доданої вартості. Наприклад, за даними Європейської комісії, “додана вартість фермерів у харчовому ланцюгу становила близько 21% у 2011 році на противагу близько 28% доданій вартості, які отримала харчова промисловість, а також 51%, що отримали компанії роздрібної торгівлі продовольчими товарами й підприємства громадського харчування разом взяті”. Робота у сфері послуг потребує висококваліфікованої, освіченої робочої сили. Тому уряд може сприяти створенню робочих місць із високою доданою вартістю, інвестуючи гроші у освіту й професійну підготовку.

Крім цього, щоб полегшити українським фірмам вхід до глобальних ланцюгів вартості, де вони можуть модернізуватися та вчитися, уряд повинен зосередитися на вдосконаленні відповідної інфраструктури та усуненні інших внутрішніх обмежень. Оскільки глобальні ланцюги вартості стають все більш стандартизованими, уряд може сприяти дотриманню стандартів через скорочення вартості сертифікації, а також, надаючи інформаційні та фінансові ресурси для модернізації виробничих можливостей українських фірм.

З точки зору торговельної політики, важливо забезпечити місцевих виробників гарним доступом до ринку через гармонізаціюстандартів із іноземними країнами для зменшення тарифних і нетарифних бар’єрів у торгівлі, зниження невизначеності у торговельній політиці, а також надання інформаційної та правової підтримки місцевим компаніям, які б хотіли розпочати процес експортування.

Переговори щодо угод про вільну торгівлю (ЗВТ) також є цінним інструментом, однак, їх потрібно проводити стратегічно правильно, враховуючи фінансові та часові обмеження, які можуть виникнути у урядів країн, що розвиваються. Тому доцільно провести оцінку впливу потенційних ЗВТ з країнами-партнерами, що може включати обчислення росту об’ємів експорту та подальшого впливу на добробут, до початку відповідних переговорів. Наприклад, Експортна стратегія України на 2017-2021 рр. визначає 48 таких “ринків, на яких варто зосередитися”. Що стосується кращого спрямування обмежених ресурсів, Центр аналітики зовнішньої торгівлі Trade+ у Київській школі економіки оновив і звузив список ключових ринків. Згідно з дослідженням, у ТОП-10 найбільш перспективних ринків для українських експортерів входять США, Ірландія, Японія, Німеччина, Швейцарія, Швеція, Велика Британія, Катар, Китай і Мексика. Хоча Україна вже має угоди про вільну торгівлю з кількома з цих країн (Глибока та всеохоплююча зона вільної торгівлі з ЄС, Європейська асоціація вільної торгівлі), стратегічне узгодження нових договорів і впровадження інших видів діяльності, пов’язаних з торговою політикою, є вигідними для всіх локальних підприємств та місцевих товарів, що більш ефективно, ніж підтримка окремих галузей та виробників.

Джерело