Як популісти та консерватори перемагають лібералів. Приклад Польщі, Угорщини та Росії

Ще в 2000-х роках і тим більше в 1990-х навряд чи здавалося можливим, що настануть часи, коли перед лібералізмом постануть серйозні виклики. У більшості європейських країн все ще були політичні ландшафти, які підтримували різноманітні політичні течії – від соціальної до християнської демократії, але принципи ліберальної демократії, створення інституцій для забезпечення політичного, культурного та релігійного плюралізму, здавалося, застосовувались по всьому континенту, або, принаймні, можновладці на словах виявляли прихильність до них. 

Ліберальна демократія найчастіше йшла рука об руку з ринковою економікою: попри численні відмінності між європейськими країнами в рівнях витрат на соціальне забезпечення та у мірі врахування позицій профспілок і бізнес-асоціацій при ухваленні важливих рішень, ринкові економіки сходились у ставленні до приватних підприємців як ключових суб’єктів економіки і в думці про необхідність обмеження втручання держави в економіку на шляху від індустріальної до фіскальної та монетарної політики.

Однак стимульоване Заходом стремління до ліберальної демократії та ринкової економіки, яке почалось у 1970-х роках зі звільнення фінансових ринків від національних кордонів та падіння південноєвропейських диктатур і кульмінацією якого стала величезна експансія після розпаду радянського блоку, нині зазнає дедалі більшої критики та заперечується антиліберальним контррухом. Фінансова криза 2007-2009 років стала центральною подією цього процесу, продемонструвавши, як здавалось, що лібералізм справді у біді і що саме його економічні приписи стали головним призвідцем кризи. Крім того, також активно обговорилась “криза демократії”, що проявлялась у погіршенні взаємин між колись масовими політичними партіями та їх прихильниками і в зростанні сили наднаціональних організацій, таких як Європейський Союз, які, як видавалось, порушили прерогативи існуючих демократій.

Фінансова криза 2007-2009 років стала центральною подією цього процесу, продемонструвавши, як здавалось, що лібералізм справді у біді і що саме його економічні приписи стали головним призвідцем кризи.

У відповідь на це по всьому європейському континенту почав розвиватись і ускладнюватись спрямований проти лібералізму контррух, що на практиці ставив під сумнів центральні інститути та підходи, але – що, можливо, найголовніше – при цьому він розвивався на ідеологічному рівні. Науковці, ЗМІ та мейнстрімні політики по всій Європі швидко втиснули такі ідеологічні відступи від недавнього ліберального бачення політичної системи та ринкової економіки у поняття популізму. Проте, підкреслюючи важливі спільні риси, популізм не відбиває глибини та деталей того, що нині протидіє лібералізму в посткомуністичній Європі. Охарактеризований як “тонкоцентрована” ідеологія (Mudde 2004, Freeden 1998), популізм потребує “товщих” або “повноцінних” ідеологій для досягнення конкретних політичних цілей (Stanley 2008).

Саме тут стає в нагоді наше дослідження (Bluhm and Varga (ред.), буде опубліковано в 2018 році), у рамках якого розроблено низку проектів щодо того, як розвивались заперечення проти лібералізму в трьох посткомуністичних державах – Польщі, Угорщині та Росії. Можливо, важливо відзначити, що часто саме ці три країни, які сьогодні виділяються як у наукових дослідженнях, так і в матеріалах засобів масової інформації, часто висуваються на передній план антилібералізму. Ми доводимо, що саме консерватизм став тією “товстою” ідеологією, яка доповнила популізм у протидії ліберальному устрою в останні роки. Консерватизм став спільним орієнтиром для ідеологів та активістів, які використовують його не лише для самоідентифікації, але й для ідентифікації один одного, у тому числі своїх однодумців за кордоном.

Важливо відзначити, що часто саме ці три країни, які сьогодні виділяються як у наукових дослідженнях, так і в матеріалах засобів масової інформації, часто висуваються на передній план антилібералізму.

Термін “популізм” не враховує самоідентифікацію, а також спроби знову перетворити консерватизм на ідеологію, яка заперечує існуючий ліберальний порядок. Головні ролі відіграють тут праві партії у Польщі (“Право і справедливість”, або “ПіС”) та Угорщині (“Фідес” Віктора Орбана). Проте, попри дедалі більшу кількість досліджень цих двох випадків, залишаються недостатньо вивченими консервативні середовища та інтелектуальні кола, які проклали шлях до успіху “ПіС” та “Фідес” і які досі залишаються джерелом їх важливої підтримки. Так само недостатньо досліджені ідеї та думки, що забезпечили політичному повороту в Польщі та Угорщині інтелектуальне підґрунтя й легітимність. Наш аналіз показує, що, всупереч величезній кількості літератури щодо цих країн, автори якої майже повністю зосереджуються на антиліберальних політичних партіях та їх лідерах (Ярослав Качинський і Віктор Орбан), антилібералізм не обмежується цими діячами. Насправді це ширше явище, яке значною мірою формується інтелектуалами консервативної спрямованості, роздратованими й обуреними відчутним домінуванням лібералізму з 1990-х років. Іншими словами, заперечення лібералізму розпочалося задовго до повернення до влади Качинського та Орбана у 2010-х роках.

Росію зазвичай не включають до досліджень популізму. Проте і в Росії – приблизно в той самий час, як і в Польщі та Угорщині, – також виникли нові інтелектуальні кола та середовища, що сприймали себе як “консерваторів нового типу”. Вони відкинули західний “ліберал-консерватизм”, особливо його “неоліберальну” та “постмодерну” версії останніх трьох десятиліть. Дослідники ламають списи щодо того, чи мають власну ідеологію Володимир Путін і “партія влади” (“Єдина Росія”) та, що ще важливіше, чи вони дотримуються її. Проте відкрито консервативний “поворот” Путіна після 2011 року став наслідком подій, що теж сягають коренями початку 2000-х років. Російські консерватори, як і їхні польські та угорські колеги, сьогодні контролюють вражаючу консервативну інфраструктуру аналітичних центрів, фондів, клубів та видавництв, частково підтримуваних та кооптованих правлячою елітою, які, втім, ведуть жорстку суперечку з іншими елітними групами щодо майбутнього шляху своєї країни. Далі ми коротко представимо діячів консервативного інтелектуального напрямку в кожній країні та окреслимо їхні ідеї.

Росію зазвичай не включають до досліджень популізму. Проте і в Росії – приблизно в той самий час, як і в Польщі та Угорщині, – також виникли нові інтелектуальні кола та середовища, що сприймали себе як “консерваторів нового типу”.

Угорщина

В Угорщині (як і в Польщі) перше покоління консервативних інтелектуалів виникло у тісному зв’язку з тим, що сприймалось як ліберальне домінування в основних, “дисидентських” публікаціях, які готували крах комунізму. Це перше покоління зосередилось на поширенні західного консервативного мислення через переклади праць Лео Штрауса, Едмунда Берка та Майкла Оукшота, а також на власній теоретичній роботі в царині політичної філософії. На початку 90-х представники першого покоління отримали викладацькі посади у більших університетах Будапешту. Андраш Ланчі – можливо, найпомітніший інтелектуальний діяч консервативних переконань та автор “Консервативного маніфесту” (2002) – у 1991 році почав викладати в університеті, що пізніше отримав назву “Корвінус”, у 2002 році очолив там відділення політології, а в 2016 році став ректором “Корвінусу”.

Друге покоління вийшло з “Фіделітас” – молодіжної організації “Фідес”; багато хто з її членів також відвідував курси з історії ідей та політичної філософії, що їх викладали такі діячі, як Ланчі та Аттіла Каролі Мольнар, в Католицькому університеті Петера Пазманя в Будапешті. Представники другого покоління створили активну блогосферу та мали численні публікації. Тим часом представники першого покоління отримали важливі посади в науковій сфері та уряді: наприклад, Тібор Наврачіч з “Корвінусу” став керівником відділу в офісі прем’єр-міністра (1998/99), міністром юстиції (2010-14) та закордонних справ (2014-16) у другому та третьому урядах Орбана, перш ніж стати Єврокомісаром з питань культури та освіти; інший видний діяч – Іштван Штумпф, викладач Орбана у “Коледжі Бібо”, – очолював офіс прем’єр-міністра в першому кабінеті Орбана (1997-2001), а з 2010 року є суддею Конституційного Суду Угорщини за квотою “Фідес”.

Найголовніше те, що ключові представники двох поколінь об’єднали свої сили в аналітичному центрі “Századvég”, якому діставалась більшість державних контрактів на інформаційно-консультаційні послуги з 2010 року і який є найважливішим політичним фондом, тісно пов’язаним з “Фідес” з моменту створення партії. Спочатку “консерватизм” навряд чи вважався чимось іншим, ніж антикомунізм, але з 2000-х років зусиллями консервативних інтелектуалів було створено щось на кшталт “консервативного” порядку денного, сфокусованого на питанні відновлення потенціалу держави, якому, на думку консерваторів, ліберали – з їх спрямованістю на розбудову інституцій, стримувань та противаг – завдали значної шкоди.

Найсуттєвіше те, що консерватори вважають, що держава повинна і може обстоювати “національні інтереси”, тобто інтереси, які може визначити сама держава. Найголовнішу передумову для того, щоб держава мала змогу визначати та обстоювати національні інтереси, угорські консерватори вбачають у повсюдному звільненні державної структури від персоналу та практик, пов’язаних з попередніми режимами, при переорієнтації нової держави на християнську основу. Цікаво, що інші питання, яким часто приділяють увагу консерватори в інших досліджуваних нами країнах, – соціально-економічні наслідки переходу до ринкової економіки, її надмірності та домінування західних транснаціональних корпорацій у посткомуністичному регіоні, – згідно з логікою, яку демонструють угорські консерватори, мають другорядне значення і можуть бути вирішені лише державою, яка відновила свою легітимність (через реформи, представлені вище).

Найголовнішу передумову для того, щоб держава мала змогу визначати та обстоювати національні інтереси, угорські консерватори вбачають у повсюдному звільненні державної структури від персоналу та практик, пов’язаних з попередніми режимами, при переорієнтації нової держави на християнську основу.

Польща

Польське консервативне мислення, сконцентроване навколо Варшави та Кракова, розвинулось у політичний та інтелектуальний напрямок, який справив великий вплив на “ПіС” у 2000-і роки і проклав шлях для цієї партії, сформулювавши наперед багато позицій, що їх згодом почала обстоювати “ПіС”. На відміну від консерваторів в Угорщині та Росії, польські консерватори вдались до безпосередньої участі в політиці шляхом створення кількох менших партій, що закінчилося включенням консервативної платформи до структур “ПіС” у 2003 році. Втім, довговічнішими виявились зусилля численних інтелектуалів консервативних переконань, які й донині ініціюють та організовують публічні дебати завдяки величезній видавничій діяльності. Краків, який ще з XIX століття міг похвалитися великою плеядою представників консервативного інтелектуалізму, зосереджених навколо Ягеллонського університету, після 1989 року став хабом для деяких найрадикальніших інтелектуалів, що підтримують консерватизм та зокрема “ПіС”.

Після заснування у 1992 році консервативного Центру політичної думки (Ośrodek Myśli Politycznej) Краків ще з 1990-х років об’єднав деяких найбільш активних інтелектуальних консерваторів країни: професора філософії Ришарда Легутко (державний секретар канцелярії покійного Президента Леха Качинського та міністр освіти у першому уряді “ПіС”), соціолога Здіслава Краснодембського (який разом з колегою-соціологом Пьотром Глінським був членом програмної ради партії “Право і справедливість” у 2014 році), колишнього дисидента, журналіста та голову національного громадського телебачення (2006-7, під час першого уряду “ПіС”) Броніслава Вільдстейна. Серед них також були варшавські філософи Даріуш Гавін та Марек Ціхоцький; ці двоє ініціювали створення низки консервативних аналітичних центрів та друкованих видань також і у Варшаві. Тут так само, як і в Угорщині, старше покоління інтелектуалів, що стояло на чолі інститутів та редколегій видань, доповнювалося поколінням молодших інтелектуалів та активістів. Відомим прикладом є “Ордо Юріс”, організація молодих правознавців, деякі з яких закінчили Католицький університет Кардинала Стефана Вишинського у Варшаві та стали у витоків законодавчої ініціативи щодо повної заборони на аборти у 2016 році. Ця ініціатива викликала масові протести по всій країні.

Спільною позицією польських консерваторів є звинувачення щодо переговорів між комуністичними можновладцями та ліберальною опозицією, які проклали шлях до мирного переходу країни від комунізму. З точки зору консерваторів, переговори кінця 1980-х років уможливили політичне виживання комуністів та продовження існування їхніх ідей і впливу. Проте в очах консерваторів справа не лише в тому, що ліберали не змогли стримати комуністичний вплив; вони також винні в певній близькості своїх позицій до комуністичних: на думку Легутко, першого президента Центру політичної думки, “обидві системи [комунізм та ліберальна демократія] сильно і, так би мовити, нетерпляче втручаються в соціальну тканину” (Legutko 2016) – в ту “соціальну тканину”, яку консерватори мають намір захищати, в тому числі шляхом вирішення проблеми надмірностей ринкової економіки. В основі консервативного порядку денного лежить турбота про польську державу, яка має бути природним вираженням згаданої вище “соціальної тканини”.

Спільною позицією польських консерваторів є звинувачення щодо переговорів між комуністичними можновладцями та ліберальною опозицією, які проклали шлях до мирного переходу країни від комунізму. З точки зору консерваторів, переговори кінця 1980-х років уможливили політичне виживання комуністів та продовження існування їхніх ідей і впливу.

Консерватори сприймають поглиблення інтеграції з Європейським Союзом (зокрема, через єдину валюту) як загрозу самій ідеї суверенної держави. Те ж стосується і посилення ринкової влади міжнародних та західних корпорацій, чому, на думку консерваторів, слід протистояти шляхом зміцнення національного капіталу. У той час як в Угорщині консервативні інтелектуали першого покоління цураються концепції модернізації, ставлення польських консерваторів до “модернізації” позитивне. Те, що вони відкидають, – це концепція “імітаційної модернізації”, тобто “неправильний вид” модернізації, в реалізації якого вони звинувачують лібералів, таких як Лєшек Бальцерович. Натомість деякі з найвпливовіших авторів ще в середині 2000-х років пропонували тип модернізації, що зосереджувався на вирішенні проблем соціального “розпаду” країни, зростаючого “розриву” між елітами та людьми, які, на їхню думку, призвели до набагато нижчого рівня “національної свідомості та згуртованості”, ніж у Західній Європі (Krasnodębski 2006). Великі кроки в напрямку до щедрішої соціальної політики Польщі, затвердженої урядом “ПіС” (як-от збільшення розміру допомоги на дітей та зниження пенсійного віку), слід розглядати саме в такому світлі – як “модернізаційні” заходи з “національною специфікою”. Нещодавно прем’єр-міністр Матеуш Моравєцький у своєму інтерв’ю німецькому “Шпігелю” так сформулював цю думку: “Я вважаю «ПіС» однією з партій, які хочуть виправити несправедливі наслідки трансформації 1989 року” (Morawiecki 2018).

Росія

Не лише “ПіС” у Польщі та “Фідес” в Угорщині відкрито сповідують ідеологію, яку вони називають “національною” або “соціально-консервативною”. У Росії також саме консервативні погляди найчастіше озвучуються представниками правлячих еліт: Володимир Путін вийшов на передній план консерватизму, висловивши рішучу підтримку “консервативним цінностям” у 2012 році та порекомендувавши твори обраних російських консервативних мислителів докомуністичного періоду як “обов’язкову літературу” для російської еліти. Хоча до 2012 року консервативна політична ідентичність “Єдиної Росії” формально та символічно відокремлювалась від президента, наразі консерватизм, за словами Леоніда Полякова, отримав “печатку схвалення від самої верхівки російського уряду”. Історія настання домінування консерватизму в Росії незвичайна. Російська консервативна сцена сягає коріннями Комуністичної партії, яка принаймні після Сталіна та Другої світової війни постійно була “патріотичною”, національно-імперською партією, що пов’язувала свою прогресивну риторику з консервативними цінностями та культурними ідеалами. Ця спадщина підготувала підґрунтя для нового антиліберального консерватизму в Росії, але не пояснює його природу. Він виник внаслідок взаємодії правлячої еліти та інтелектуалів з середовищами, які намагались об’єднатись під маркою консерватизму з початку 2000 року.

Як і в інших випадках, два покоління відіграють провідну роль у створенні нового антиліберального російського консерватизму, який сформував різні коаліції. Перше покоління складається з політичних активістів 90-х років, які відразу виступили проти реформ Бориса Єльцина та Єгора Гайдара (Олександр Дугін, Олександр Проханов) або спочатку приєднались до реформістського табору, але швидко розчарувались ходом реформ та недемократичним способом їх проштовхування Єльциним (економісти Сергій Глазьєв та Михайло Хазін). На відміну від своїх польських та угорських колег, опозиція 90-х років все ще шукала нову обкладинку і приміряла на себе різні ярлики, як-от євразійство, національний більшовизм чи ортодоксальний монархізм, доки нарешті не об’єдналася з Комуністичною партією проти лібералів Єльцина.

На відміну від своїх польських та угорських колег, опозиція 90-х років все ще шукала нову обкладинку і приміряла на себе різні ярлики, як-от євразійство, національний більшовизм чи ортодоксальний монархізм, доки нарешті не об’єдналася з Комуністичною партією проти лібералів Єльцина.

Друге покоління вийшло на сцену після 2000 року вже під вивіскою консерватизму. Багато інтелектуалів цього молодшого покоління, які переважно народилися в 1970-х роках, були занадто молодими для участі в битвах 1990-х. Вони швидко отримали непряму підтримку з боку адміністрації президента, партій-сателітів та Російської православної церкви (РПЦ) у створенні політичних клубів, журналів, Інтернет-платформ та інформаційних агенцій і навіть кількох аналітичних центрів. До числа останніх належав Центр, а пізніше Інститут динамічного консерватизму, проголошений як “платформа нового покоління консерваторів”; його заснували філософ Віталій Авер’янов, публіцист та економіст Андрій Кобяков і журналіст Володимир Кучеренко (добре відомий українському читачеві під псевдонімом Максим Калашніков).

У 2005 році інститут опублікував приблизно 800-сторінкову книгу під назвою “Російська доктрина – зброя свідомості”, в якій було зібрано матеріали, написані новими російськими консерваторами обох поколінь. Пропозиції щодо аналізу та реформування детально обговорювались у різних колах; у дискусіях взяв участь майбутній патріарх Кирило I. Один з авторів “Російської доктрини” Михайло Ремізов заснував приблизно в той же час власний аналітичний центр “Інститут національної стратегії” (ІНС). Разом з Борисом Межуєвим він прагнув створити менш релігійний, скоріше націоналістичний, ніж імперіалістичний різновид політичного консерватизму, який сприймає американських палеоконсерваторів та французький Національний фронт як природних союзників. Проте початкова спільна платформа нових консерваторів не виявилася стійкою. Поки засновники Інституту динамічного консерватизму об’єднувалися з Ізборським клубом, заснованим Прохановим за підтримки представників національно-консервативних еліт у 2012 році, Ремізов та Межуєв стали членами редколегії новостворених “Зошитів з консерватизму” “Фонду – Інституту соціально-економічних та політичних досліджень” (ІСЕПД). ІСЕПД можна розглядати як спробу компенсувати домінування “ізборців” при визначенні історії російського консерватизму.

Росія відрізняється від Польщі та Угорщини, оскільки вихідна точка зору російських консерваторів – не наступність між комунізмом та ліберальною демократією. Вони вважають 1990-і роки драматичним розривом з більш славним минулим, у тому числі з Радянським Союзом, який зумів розширити світовий статус держави. Хоча вони й критично ставляться до комунізму через відкидання ним ринкової економіки та приватного підприємництва, проте погоджуються з радянською моделлю, оскільки вона надала державі головну роль у соціально-економічному розвитку. Консерватизм для розвитку (і без ліберальної демократії) є головною формулою російських консерваторів, що передбачає іноді жорстку критику російських еліт за створення олігархічного державного капіталізму, який вважає за краще вкладати свої нафтові доходи за межами країни. Такі реалії дають підстави для заяв, що “ліберали” в правлячій еліті, НУО та представники так званого “творчого класу” поводяться як “компрадори”, діючи на користь іноземних (західних) інтересів. Консервативні економічні позиції поєднуються з поверненням до “традиції” як джерела розвитку та відновлення соціальної згуртованості, яка своїм гомофобним антигендеризмом нагадує ситуацію в Польщі, Угорщині та ідеї західноєвропейських “нових правих”.

Росія відрізняється від Польщі та Угорщини, оскільки вихідна точка зору російських консерваторів – не наступність між комунізмом та ліберальною демократією. Вони вважають 1990-і роки драматичним розривом з більш славним минулим, у тому числі з Радянським Союзом, який зумів розширити світовий статус держави.

Замість висновків: Зростаючий “Консервативний Інтернаціонал” навколо України?

Центральна теза нашого дослідження – те, що в “ренесансі консерватизму” в цих країнах ми спостерігаємо варіації нового, антиліберального консерватизму, який кидає виклик статусу-кво з середини капіталістичного ладу та традиційного поділу на лівих і правих та підтверджує важливість суверенної держави. Нове консервативне мислення має спільні теми, ідеї та основні поняття, пов’язані з комуністичним і посткомуністичним минулим, і відбиває серйозні розчарування результатами переходу до ринкової економіки та руху по шляху західної інтеграції. Наголос на державних структурах, національні інтереси та програма реформ, сфокусована на “очищенні” персоналу, – це важливі елементи, спільні для консерваторів. На перший погляд, ці спільності могли б означати неприємності для України, оскільки консерваторам дійсно вдається втілювати свої ідеї в державній політиці, та тому, що вони об’єднуються через кордони. І все ж, попри дуже схожі траєкторії, їхні різні геополітичні позиції та вага також створюють вирішальні відмінності, що роблять альянси малоймовірними.

Спроба Кремля використати консерватизм для створення “Консервативного Інтернаціоналу” з огляду на очевидні історичні причини не надто приваблива для нових консерваторів Польщі, особливо після 2014 року та української кризи. Ключові діячі польського інтелектуального консерватизму, такі як Марек Ціхоцький, усе ще сприймають навіть Німеччину як кращого союзника для своєї країни. Так само й угорські консерватори, попри реверанси, що їх час від часу робить Віктор Орбан на адресу Путіна, вважають за краще створювати союзи з консерваторами не в Росії, а деінде, зокрема в Польщі. Для сьогоднішньої України, як і для країн Балтії, світове об’єднання консерваторів ще менш привабливе. Замість перспективи “Консервативного Інтернаціоналу”, на нашу думку, потенційним уроком для України має бути те, що міцніючий антиліберальний консерватизм подає себе як агента “соціального питання” – ретельно нехтуваної проблеми зростання соціальних і регіональних нерівностей та бідності. Ліберальні демократи ігнорували це питання на власний ризик.

Література

Головне фото: depositphotos.com / Madrabothair