Уривок із книги «Мислення швидке й повільне» Деніела Канемана

Розділ 22. Інтуїція експертів: коли їй можна довіряти?

Суперечки на професійні теми змушують учених показувати свої найгірші якості. Наукові журнали періодично публікують подібні дискусії, які часто починаються з критичних відгуків на чиюсь роботу, що, зі свого боку, викликає зустрічну критику. Ці дебати завжди видавалися мені марнуванням часу. Якщо перший відгук особливо різкий, подальші часто стають вправлянням у тому, що я називаю «сарказмом для початківців», а інколи — й «сарказмом вищого рівня». У відповідях, окрім в’їдливої критики, майже ніколи немає нічого посутнього, й автор такої статті ніколи не зізнається, що первісна критика в дечому була необґрунтована чи й загалом хибна. У кількох випадках я відповідав на критику, яка, на мою думку, була вкрай несправедливою: мовчання в такому разі тотожне визнанню своєї помилки. Однак я ніколи не вважав ворожі нападки одне на одного бодай трохи конструктивними. У пошуках способів дати раду розбіжностям, я кілька разів долучався до так званого «формату співпраці суперників», коли вчені, які сперечалися з якогось питання, працювали над спільною публікацією, в якій розглядали питання з різних позицій, або інколи навіть проводили спільне дослідження. В особливо напружених ситуаціях процес дослідження модерує окремий табір.

Найприємніше і найпродуктивніше мені працювалося з моїм антагоністом Ґері Кляйном, інтелектуальним лідером групи вчених і практиків, яким була не до вподоби моя робота. Ця група називає себе дослідниками «природного ухвалення рішень», або ПУР, і переважно працює в організаціях, що вивчають роботу різних експертів. Члени ПУР рішуче відкидають дослідження упереджень в евристиках та власне підхід до дослідження упереджень. У цій моделі вони критикують те, що в ній приділено надто багато уваги невдалим судженням і вона в цілому побудована на результатах штучних умоглядних експериментів замість дослідження живих людей, що роблять важливі справи. Вони вкрай скептично ставляться до можливості застосування жорстких алгоритмів замість експертної думки людини, і Пол Міл у жодному разі не належить до їхнього пантеону героїв. Ґері Кляйн красномовно відстоював цю позицію впродовж багатьох років.

Останній факт навряд чи можна вважати підґрунтям для теплої дружби, однак на цьому історія не закінчується. Я ніколи не вважав, що інтуїція постійно помиляється. Я став прихильником досліджень Кляйна, присвячених професійним умінням пожежників, коли, в 70-ті роки ХХ століття, вперше побачив результати цих досліджень у чернетці його статті; згодом мене вразила його книжка «Джерела влади», більша частина якої присвячена аналізу того, як досвідчені професіонали розвивають інтуїтивні навички. Я запросив його до співпраці, щоб спробувати визначити межу, яка відокремлює чудеса інтуїції від її помилкових суджень. Він захопився ідеєю спільних досліджень, і ми розпочали проект, не знаючи заздалегідь, чи з цього взагалі щось вийде. Ми поставили перед собою завдання знайти відповідь на конкретне питання: у яких випадках можна довіряти професіоналу, який стверджує, що має розвинену інтуїцію? Було очевидно, що Кляйн, швидше, буде схильний довіряти експертові, тоді як я радше буду налаштований більш скептично. Однак чи зможемо ми дійти згоди щодо базових засад задля пошуку відповіді на загальне питання?

Упродовж семи чи восьми років ми багато дискутували, долали чимало розбіжностей, кілька разів мало не посварилися, написали силу-силенну чорнових статей, потоваришували і врешті-решт опублікували спільну статтю з промовистою назвою: «Умови для інтуїтивної експертизи: коли не виходить не погодитися». Справді, нам так і не трапилася жодна реальна ситуація, що змусила б нас сперечатись, але по-справжньому ми так ніколи й не погодилися один з одним.

Дива і помилки

Бестселер Малколма Ґладвелла «Осяяння» вийшов друком, коли ми з Кляйном працювали над спільним проектом і нам було особливо приємно, що ми дійшли згоди щодо цієї книжки. Ґладвелл починає її з відомої історії про те, як до мистецтвознавців потрапив давньогрецький курос — статуя оголеного юнака-атлета. У кількох експертів одразу спрацювала сильна інтуїція: вони відчули, що цей експонат — підробка, проте не могли це пояснити чи обґрунтувати, і тому почувалися ніяково.

Кожен, хто прочитав цю книгу (а це мільйони людей), запам’ятав цю історію як розповідь про переможний тріумф інтуїції. Експерти погодилися, що вони усвідомлювали, що ця скульптура — підробка, але не знали, звідки їм це відомо: інтуїція як вона є. З цієї історії ніби випливає, що систематичний пошук фактів, які наштовхнули експертів на думку про фальшивку, був би неможливий, але ми з Кляйном відкинули цю ідею. На нашу думку, таке дослідження було необхідне, і якби його провели належним чином (а Кляйн знав, як це слід зробити), то воно однозначно стало б успішним і результативним.

Попри те, що багатьох читачів приклад зі статуєю, очевидно, підкорив представленням інтуїції як своєрідної магії, сам Ґладвелл такого погляду не поділяв. У наступному розділі книжки він описує факт грандіозного провалу інтуїтивних суджень — обрання президентом Америки Гардінга, який відповідав високій посаді президента США лише тим, що мав привабливу зовнішність. Його високий зріст, постава і квадратне підборіддя створювали образ сильного і впевненого лідера. У результаті народ проголосував за сильну та впевнену людину без жодних інших, окрім зовнішнього вигляду, аргументів на її користь. Інтуїтивний прогноз того, як Гардінг проявить себе на посаді президента, був результатом підміни одного питання іншим. Читач цієї книги, напевно, здогадується, що подібна інтуїція пов’язана з упевненістю.

Інтуїція як розпізнавання

Досвід, що сформував погляди Кляйна на інтуїцію, кардинально відрізнявся від мого. Моє ставлення до неї склалося після відкриття в собі когнітивної ілюзії значущості і прочитання роботи Пола Міла про недосконалість клінічних прогнозів. Натомість погляди Кляйна усталилися в процесі його ранніх досліджень роботи командирів пожежних бригад. Він їздив із пожежними командами на виклики і спостерігав за гасінням пожеж, а потім цікавився в командирів, як вони ухвалювали рішення. У нашій спільній статті Кляйн зазначає, що він і його колеги досліджували, яким чином командири могли ухвалювати правильні рішення, не порівнюючи альтернативних варіантів. Вихідна гіпотеза полягала в тому, що командир зводив свій вибір лише до двох варіантів, але вона не підтвердилася. Насправді командири відразу ухвалювали одне-єдине рішення, якого виявлялося достатньо. Визначити ймовірний варіант виходу із ситуації їм допомагав саме багаторічний досвід, на який вони і спиралися, — як свій, так і чужий. Вони мисленнєво оцінювали, чи спрацює їхній варіант дії у конкретному випадку, наче прокручуючи цю сцену у своїй голові…  Якщо сценарій розвитку події здавався їм прийнятним, вони втілювали своє рішення в життя. Якщо командири бачили в ньому недоліки, то модифікували свій первинний план. Якщо вони не могли легко й оперативно його модифікувати, то переходили до іншого, найбільш дієвого сценарію і повторювали цей процес доти, доки не знаходили прийнятного сценарію дій.

Відштовхуючись від цього опису, Кляйн розробив теорію ухвалення рішень на підставі розпізнавання (модель УРР*), яку можна застосувати не лише до дій пожежників, а й до інших сфер професійної діяльності, зокрема до гри в шахи. У процесі беруть участь як Система 1, так і Система 2. На першому етапі автоматична функція асоціативної пам’яті (Система 1) генерує пробний план дій. На другому етапі, в ході цілеспрямованого процесу мислення, план піддається перевірці на придатність (працює Система 2). У моделі інтуїтивного ухвалення рішень (через розпізнавання патернів поведінки) знайшли розвиток ідеї Герберта Саймона — можливо, єдиного вченого,якого визнають і яким захоплюються як героєм і засновником напряму досліджень процесу ухвалення рішень усі конкурентні табори науковців і дослідників цієї галузі. Я цитував Саймонове визначення інтуїції у вступі до цієї книги, але, думаю, доцільно повторити його ще раз: «Ситуація дала підказку; ця підказка забезпечила фахівцю доступ до інформації, що зберігається в його пам’яті, і ця інформація дає йому відповідь. Інтуїція — це ніщо інше, як розпізнавання».

Це переконливе твердження позбавляє інтуїцію ореолу магічності і зводить її до буденного процесу роботи пам’яті. Ми здивовано слухаємо історію про пожежника, який відчув раптове бажання втекти з охопленого вогнем будинку за мить до його обвалу, бо пожежник інтуїтивно відчуває небезпеку, але «і сам не розуміє, як він це знає». Утім, ми теж не можемо пояснити, чому, коли ми заходимо до кімнати, вщерть заповненої людьми, то вмить упізнаємо серед натовпу нашого близького приятеля. Мораль Саймонової тези полягає в тому, що таємниця «знання без розуміння» — не виняткова риса інтуїції. Це норма нашого ментального життя, тобто нашої спроможності мислити.

Набуття вмінь

Яким чином інформація, що забезпечує роботу інтуїції, зберігається в пам’яті? Деякі види інтуїції можна опанувати доволі швидко. Ми успадкували від наших предків прекрасну здатність розпізнавати ситуації, коли варто боятися. У житті справді буває достатньо одного-єдиного досвіду, щоб надовго прищепити страх і відразу до чогось. Багато хто з нас підсвідомо пам’ятає якусь одну сумнівну страву, через яку все ще оминає ресторан, де її скуштував. Усі ми напружуємося на місці, де сталася неприємна подія, навіть якщо немає причин думати, що вона станеться знову. Для мене таким місцем став з’їзд з автомагістралі до аеропорту Сан-Франциско, де багато років тому якийсь знавіснілий водій переслідував мене по шосе, а наздогнавши, відчинив вікно і вилаявся. Я так і не з’ясував, чому він був такий лютий на мене, але коли проїжджаю цю ділянку дороги до аеропорту, то щоразу згадую голос того навіженого.

Мої спогади про той інцидент цілком свідомі і повністю пояснюють емоції, що їх супроводжують. Утім, ми часто почуваємося ніяково в певних місцях чи коли хтось уживає якийсь мовний зворот, хоч і не маємо свідомих спогадів про конкретну подію, яка активізує ці емоції. У ретроспективі ми назвемо цю стривоженість інтуїцією, якщо вона спричинена неприємним досвідом. Такий режим емоційного навчання схожий на те, що відбувалося в дослідах Павлова з вироблення умовного рефлексу в собак, де дзеленчання дзвіночка було сигналом, що їх зараз мають погодувати. Те, чого навчалися собаки, можна було б назвати набутим передчуттям. Натомість страхи набуваються значно легше.

Страху також можна навчитися (і, до речі, дуже просто) зі слів інших, а навіть не з власного досвіду. Пожежник із розвиненим «шостим чуттям», мабуть, не раз обговорював та обмірковував ситуації, в яких він ще не бував, і подумки опрацьовував інформацію про те, які сигнали свідчать про небезпеку і як на них слід реагувати. Я пригадую, який зосереджений і напружений був молодий командир взводу без бойового досвіду, коли проводив солдатів крізь вузьку ущелину, адже його вчили визначати місця можливих ворожих засідок. Не так уже й багато потрібно повторювати щось, щоб набути потрібної навички.

Емоційне навчання може відбуватися швидко, але розвиток того, що ми називаємо професійними навичками, потребує значно більше часу. Набуття цих умінь для виконання складних завдань (наприклад, гри в шахи на високому рівні, професійної гри у баскетбол чи боротьби з пожежами) — процес складний і довготривалий, тому що професійні навички в окремій галузі не зводяться до якогось одного вміння, а охоплюють цілий набір міні-вмінь. Доречний приклад — шахи: досвідчений гросмейстер розуміє складність позиції з першого погляду, але, щоб навчитися цього, потрібні роки. Аналіз гри професіоналів показав: щоб опанувати вищий рівень майстерності, необхідно щонайменше 10 000 годин завзятої підготовки (приблизно 6 років гри в шахи по 5 годин щодня)222. Упродовж цих годин інтенсивного зосередження на грі серйозний шахіст знайомиться з тисячами комбінацій, що передують перемозі чи ведуть до поразки.

Навчання професійній грі в шахи чимось нагадує навчання читати. Спочатку дитина докладає значних зусиль, щоб вивчити букви і навчитися складати з них склади і слова, а вже дорослий читач сприймає цілі речення. Досвідчений читач набуває здатності складати нові ланцюжки зі знайомих елементів і вміє швидко розпізнавати й правильно вимовляти слово, якого він ніколи раніше не бачив. У шахах повторювані поєднання фігур відіграють роль літер, а комбінації можна порівняти з довгими словами чи реченнями.

Читач із досвідом зможе одразу ж прочитати першу строфу вірша «Бурмоковт» Льюїса Керролла з правильними ритмом та інтонацією й навіть отримати від цього задоволення:

              Варчи́лось… Хли́в’язкі тхурки́

              Викру́ли, све́рбчись навкрузí,

              Жасумновíлі худоки́

              Гривíли зехряки́ в чузí*

Набуття професійних навичок гри в шахи — процес складніший і повільніший за навчання грамоті, бо в шаховій «абетці» значно більше «літер», і «слова» у цій «мові» довші. Однак після тисяч годин практики майстри прочитують позиції на дошці з одного погляду, а ті нечисленні ходи, які спадають їм на думку, майже завжди сильні й іноді неординарні. Гросмейстери можуть розібрати «слово», з яким раніше не стикалися, або ж знайти новий спосіб інтерпретації вже знайомого.

Контекст уміння

Ми з Кляйном швидко виявили, що сходимося в поглядах на природу інтуїтивного вміння й того, яким чином воно набувається. Однак нам потрібно було досягти згоди ще в одному ключовому питанні: коли можна довіряти експертові з розвиненою, на його думку, інтуїцією?

Згодом ми зрозуміли, що причиною нашої незгоди частково було те, що в нас на думці різні експерти. Кляйн тривалий час працював із командирами пожежних бригад, медсестрами та іншими фахівцями, які мали практичний досвід. Натомість я більше часу спостерігав за тим, як психологи, фінансові аналітики й політологи намагаються скласти необґрунтовані довгострокові прогнози. Не дивно, що Кляйн відчував повагу і довіру до експертів, а я був налаштований скептично. Він був більш схильний прислухатися до інтуїтивних суджень експертів, адже, за його словами, справжній професіонал усвідомлює межі свого знання. Однак я наполягав, що чимало псевдо-експертів не помічають власного невігластва (ілюзія значущості), а суб’єктивна впевненість часто буває невиправдано високою і неінформативною.

У попередніх розділах я показав, що джерело непорушної впевненості — це два споріднені відчуття: когнітивна легкість і когерентність. Ми відчуваємо впевненість, коли складена нами історія легко спливає в пам’яті і в ній немає внутрішніх протиріч. Однак легкість і зв’язність зовсім не означають, що судження, в яке ми віримо, істинне. Асоціативний механізм пристосований для того, щоб придушувати сумніви і витягувати на світ ідеї й факти, сумісні з панівною в конкретний момент часу історією. Відповідно до правила WYSIATI наша свідомість переконується в будь-чому, часто ігноруючи те, чого вона не знає. Тому не дивно, що багато хто з нас схильні вірити необґрунтованим підказкам інтуїції. Ми з Кляйном дійшли згоди стосовно одного важливого принципу: впевненість у власній інтуїції — це не надійне свідчення її значущості. Іншими словами, не піддавайтеся на переконування тих (зокрема й самого себе), хто каже вам, як «сильно» ви маєте довіряти їхнім судженням.

Однак якщо суб’єктивному відчуттю не слід довіряти, як тоді взагалі можна оцінити ймовірну значущість інтуїтивного судження? Коли такі судження відображають реальний досвід і професіоналізм, а коли вони — лише приклад ілюзії значущості? Відповідь можна знайти у двох основних умовах набуття майстерності:

Коли обидві ці умови задовольняються, інтуїція — це, швидше за все, набута навичка. Шахи — особливий приклад регулярного контексту, або середовища, хоч, скажімо, в бриджі та покері теж існують сталі статистичні закономірності, що дозволяють відточувати вміння. Лікарі, медсестри, спортсмени та пожежники також стикаються зі складними, але за своєю суттю закономірними ситуаціями. Точні інтуїтивні судження, які описав Ґері Кляйн, зумовлені важливими сигналами, які Система 1 експерта навчилася використовувати, навіть якщо Система 2 не знайшла для них найменування. Натомість фінансові аналітики і політологи, які здійснюють довготермінові прогнози, діють у контексті з нульовою достовірністю. Їхні невдачі відображають початкову непередбачуваність тих подій, які ці експерти намагаються спрогнозувати.

Деякі контексти навіть гірші за непостійні. Робін Гоґарт описує так звані «аморальні» контексти, в яких професіонали частіше засвоюють помилкові істини. Він запозичує приклад із робіт Льюїса Томаса — історію про лікаря початку ХХ століття, що часто інтуїтивно діагностував у своїх пацієнтів схильність до захворювання тифом. Щоб встановити діагноз, лікар пальпував язик пацієнта, та, на жаль, не мив рук між прийомами. Якщо пацієнт згодом починав нездужати, це підігрівало віру лікаря в безпомилковість його діагностики. Його прогнози були точні, але не тому, що в нього була розвинена професійна інтуїція.

Клініцисти Міла не були некомпетентними, а їхні невдачі не означали, що вони нездари. Якщо їм щось не вдалося, то лише тому, що поставлені завдання не мали простого шляху розв’язання. Медичний прогноз клініцистів — більш поміркований випадок порівняно із нульовою достовірністю контексту довгострокового політичного прогнозу. Проте низька достовірність контексту, яким оперували клініцисти, також не сприяє високій точності прогнозів. Ми знаємо, що справа саме в цьому, адже навіть найліпші статистичні алгоритми, безумовно, дають кращі результати, ніж судження людини, проте і їхні результати не бувають абсолютно точними. І справді, досліди Міла та його послідовників жодного разу не дали змоги проілюструвати вислів «упіймати на гарячому», коли фахівець не врахував якоїсь очевидної та вкрай важливої підказки контексту, яку натомість виявив алгоритм. Кардинальна помилка такого типу малоймовірна, бо людина зазвичай вчиться таке помічати. Якщо існує надзвичайно важливий для побудови прогнозу сигнал контексту, а людині-спостерігачу надати необхідні умови, вона обов’язково його помітить. У галасливій обстановці статистичні алгоритми показують значно кращі результати за людину з двох причин: вони ліпше розпізнають слабкі значущі сигнали й підказки і ще успішніше підтримують середній рівень точності прогнозу, постійно й послідовно враховуючи ці підказки.

Не можна звинувачувати когось через неточний прогноз у непередбачуваному світі. Натомість цілком справедливо звинуватити професіоналів за віру в те, що вони спроможні впоратися із завданням, яке їм насправді не до снаги. Наполягання на правильності своїх інтуїтивних відчуттів у непередбачуваних ситуаціях — у кращому випадку це банальний самообман. За умови відсутності важливих підказок і сигналів середовища інтуїтивні «осяяння» виявляються або везінням, або брехнею. Якщо цей висновок здається вам несподіваним, то ви все ще вірите в чари інтуїції. Запам’ятайте правило: не можна покладатися на інтуїцію в контексті, позбавленому стабільних закономірностей.

Зворотний зв’язок і практика

Деякі закономірності середовища легше розпізнавати і використовувати, ніж інші. Згадайте, як ви вчилися водити машину і вправлятися з педалями. Коли ви опановували повороти, то тренувалися поступово відпускати педаль газу і з різною силою тиснути на гальма. Кожен поворот особливий, і досвід, який ви одержали на практиці під час навчання, тепер дозволяє вам пристосуватися до будь-яких умов, обрати потрібний момент, коли одну педаль слід притиснути, а іншу — відпустити. Умови для набуття цих навичок ідеальні, бо ви отримуєте миттєвий і недвозначний зворотний зв’язок, коли завертаєте за ріг: плавний або ж крутий поворот і деякі складнощі в керуванні автомобілем, якщо ви занадто різко (чи навпаки) натиснули на гальма. З подібними ситуаціями так само часто стикаються й лоцмани на великих кораблях, але їм важче набувати майстерність через тривалий розрив між дією та її видимими наслідками. Здатність професіонала розвивати інтуїцію насамперед залежить від якості і швидкості зворотного зв’язку, а також від можливості практикуватися.

Професіоналізм не зводиться до якоїсь однієї навички. Це цілий набір умінь, і та сама людина може бути висококваліфікованим фахівцем у виконанні одних завдань у певній галузі, і при цьому залишатися початківцем в інших. До того часу, поки шахісти стануть знавцями своєї справи, вони встигають «побачити все» (або практично все), однак шахи наразі — це виняток. Часто хірурги операції якогось конкретного типу проводять успішніше за інші. Більше того, деякі аспекти професійної діяльності буває легше опанувати, ніж інші. Психотерапевти мають безліч можливостей спостерігати миттєві реакції пацієнтів на їхні слова. Зворотний зв’язок дає їм змогу розвинути навички інтуїції і дібрати потрібний тон і слова, щоб втамувати гнів, вселити впевненість або привернути увагу пацієнта. З іншого боку, терапевти не мають змоги визначити, який із загальних методів лікування найбільше підходить конкретному хворому. Зворотний зв’язок, який вони отримують від довгострокових результатів своїх пацієнтів, — мізерний, непостійний або ж, як правило, відсутній узагалі. У будь-якому разі сумнівно, що з його допомогою можна чогось навчитися.

Серед усіх фахівців-медиків на можливість встановлення зворотного зв’язку особливо щастить анестезіологам, адже результат їхніх дій стає помітним досить швидко. Радіологи, навпаки, отримують обмаль інформації про точність поставлених ними діагнозів і патологій, яких вони не змогли виявити. З огляду на це, в анестезіологів більше шансів розвинути інтуїцію. Якщо анестезіолог каже: «Я відчуваю, що щось не так», — усім в операційній слід готуватися до екстреної ситуації.

Знову-таки, як і у випадку із суб’єктивною впевненістю, експерти можуть не усвідомлювати меж власних професійних умінь. Досвідчений психотерапевт знає, що розуміється на тому, що зараз коїться в голові пацієнта, а інтуїція підказує йому, що пацієнт скаже наступної хвилини. У нього виникає спокуса передбачити, як пацієнт почуватиметься наступного року, хоча таке передбачення менш виправдане. Короткостроковий і довгостроковий прогнози — це різні завдання, і лікар може навчитися давати раду одному, але не другому. Аналогічно фінансовий консультант інколи володіє багатьма вміннями в галузі торгівлі, але не вміє інвестувати кошти, а експерт із Близького Сходу, який би освічений він не був, не здатен передбачати майбутнє. Психолог-клініцист, фінансовий аналітик і відомий учений — у них у всіх розвинена інтуїція в якійсь конкретній сфері, але вони не вміють визначати ситуації й завдання, коли інтуїція може їх зрадити. Неусвідомлення меж власних професійних умінь пояснює надмірну самовпевненість експертів.

Оцінювання достовірності

Наприкінці нашої співпраці ми з Ґері Кляйном усе-таки дійшли згоди щодо відповіді на ключове поставлене питання: у яких випадках варто довіряти інтуїції експерта? Наш висновок був такий: відрізнити інтуїтивні здогади, які можуть бути істинними, від безпідставних здебільшого можна. Як і тоді, коли твір мистецтва потрібно було проаналізувати на предмет його автентичності, у цьому разі зосередження на супровідній документації та результатах експертизи дасть кращі результати, ніж простий огляд об’єкта. Якщо середовище відносно регулярне й існують можливості виявити його закономірності, асоціативний механізм розпізнаватиме ситуацію і швидко продукуватиме точні прогнози і рішення. Якщо ці умови задовольняються, довіряти інтуїції експерта можна.

На жаль, асоціативна пам’ять також породжує суб’єктивно переконливі, але помилкові інтуїтивні рішення. Кожен, хто стежив за розвитком таланту юного шахіста, знає, що вміння набуваються не відразу і деяких помилок на шляху до цього людина припускається із беззаперечною впевненістю у своїй правоті. Коли ви оцінюєте інтуїцію експерта, завжди слід перевіряти, чи мав він достатньо можливостей вивчити сигнали середовища — навіть в умовах, яким притаманні регулярні закономірності.

У менш стійкому, малодостовірному й нерегулярному контексті-середовищі активується евристика судження. Система 1 може давати швидкі відповіді на складні питання, підмінивши поняття і забезпечивши когерентність там, де її бути не повинно. Унаслідок цього ми одержуємо відповідь не на те питання, яке нам ставили, проте вона оперативна і досить правдоподібна, а тому здатна проминути поблажливий і лінивий контроль Системи 2. Припустімо, ви хочете спрогнозувати комерційний успіх компанії і вважаєте, що оцінюєте саме його, тоді як насправді на вашу оцінку впливають враження від енергійності й компетентності нинішнього керівництва цієї фірми. Така підміна відбувається автоматично, тож ви навіть не розумієте, звідки беруться судження, які ви (а точніше, ваша Система 2) схвалюєте і приймаєте. Якщо це єдине судження, яке спадає вам на думку, його буває неможливо суб’єктивно відрізнити від значущого судження, яке ви висловлюєте із професійною впевненістю. Ось чому суб’єктивну впевненість не можна вважати показником точності прогнозу: так само впевнено висловлюються й судження, що є відповідями не на ті питання.

Ви, мабуть, здивуєтеся, чому ж ми з Ґері Кляйном відразу не додумалися оцінювати інтуїцію експертів залежно від сталості середовища й особливостей навчання експерта, відкинувши при цьому його самовпевненість? Чому ми одразу не зорієнтувались, якою може бути відповідь? Це хороше питання, адже рішення з самого початку було очевидне. Ми заздалегідь знали, що обґрунтовані інтуїтивні передчуття командирів пожежних бригад і медичних сестер суттєво відрізняються від передчуттів біржових аналітиків і вчених, чию роботу вивчав Міл, тобто лежать по інший бік достовірності.

Тепер уже важко відтворити те, чому ми присвятили роки праці й тривалі години дискусій, нескінченні обміни чернетками і сотні електронних листів. Кілька разів кожен із нас навіть був готовий усе покинути. Однак, як завжди це буває з успішними проектами, щойно ми зрозуміли головний висновок, він почав здаватися нам очевидним із самого спочатку.

Як засвідчує назва нашої статті, ми з Кляйном сперечалися менше, ніж самі того очікували, і майже за всіма важливими пунктами дійшли спільних висновків. Водночас ми з’ясували, що наші ранні розбіжності мали не лише інтелектуальний характер. У нас були різні погляди, емоції, смаки стосовно тих самих речей, і з роками вони напрочуд мало змінилися. Найбільш виразно це виявляється в тому, що кожен із нас уважає цікавим і веселим. Кляйн досі здригається від слова упередження і радіє, дізнавшись, що якийсь алгоритм або формальна методика призводять до безглуздих результатів. Натомість я схильний бачити в рідкісних помилках алгоритмів шанс їх удосконалити. З іншого боку, я радію, коли зарозумілий експерт, що наполягає на силі своєї інтуїції, формулює прогнози в контексті з нульовою достовірністю й отримує за це заслуженого прочухана. Утім, у довгостроковій перспективі важливішою для нас стала саме інтелектуальна згода, а не емоції, які нас розділяють.

Розмови про інтуїцію експертів

«Наскільки вона компетентна в цьому питанні? Як багато вона практикувалася?»

«Він справді вважає, що середовище нещодавно створених компаній — досить стабільний і регулярний контекст для побудови прогнозів усупереч базовому відсотку?»

«Вона дуже впевнена у своєму рішенні, однак суб’єктивна впевненість — поганий показник точності суджень».

«У нього точно була можливість цього навчитися? Як швидко він отримував зворотний зв’язок від своїх рішень, і наскільки чіткими були ці відповіді?»