Чи змінилися славістичні (російські) курси за три роки від початку повномасштабної війни?

Ми аналізуємо курси, пропоновані тими самими провідними університетами США протягом чотирьох навчальних років: 2021/22, 2022/23, 2023/24 та 2024/25 (детальніший опис даних надано в попередній статті). На рисунку 1 показано, що більшість курсів, які пропонують кафедри славістики, є мовними (хоча вивчення мови неминуче передбачає знайомство з літературою та культурою відповідної країни чи країн). Загальна кількість курсів — від 12 до 25 на семестр — істотно не змінюється з року в рік.

Рисунки 2А–2Д показують, що ці курси (особливо з літератури) були серйозно перекошені в бік російських студій. Після початку повномасштабної війни ситуація дещо покращилася, але не суттєво.

На рисунках 2А–2Д помітне деяке збільшення частки курсів з української мови та літератури (хоча курси з російської досі домінують), запровадження кількох курсів з української культури в окремих університетах та «сплеск» присвячених Україні курсів з історії з подальшим зниженням їхньої частки. Курсів з політики загалом небагато, тож зростання українських курсів до 100% зазвичай означає запровадження лише одного курсу.

Ознайомившись із описом цих курсів, бачимо різкий контраст у наративах. Наприклад, курс під назвою «Українська криза: Схід і Захід» описано так: «Українська криза призвела до найгіршого рівня відносин між Заходом і Росією за останні 25 років. Приєднуйтесь до курсу викладача Університету Вірджинії Юрія Урбановича, щоб обговорити походження, розвиток та значення боротьби за Україну в світлі останніх політичних подій». Опис російської агресії проти України як «української кризи» та обговорення «боротьби за Україну» позбавляє Україну суверенітету й зображує її об’єктом «відносин між Заходом і Росією», що є одним із ключових наративів російської пропаганди. Аналогічне формулювання «конфлікт в Україні» (нібито Росія не має до нього жодного стосунку) використовується в курсі, присвяченому війні, в Ратґерському університеті.

Натомість, курс «Війна в Україні» Єльського університету «докладно розглядає, чому Росія в лютому 2022 року вирішила розпочати «спеціальну воєнну операцію», яка виявилася нічим іншим, як повноцінною війною проти України». Ще одним гарним прикладом є присвячений Росії курс Каліфорнійського університету в Берклі під назвою «Вкрадені землі: корінне минуле, колоніальне сьогодення, деколонізоване майбутнє», який використовує деколонізаційний підхід для аналізу багатовікового modus operandi Російської імперії.

Більше університетів мають застосовувати об’єктивний підхід до Росії з визнанням двох основних фактів. По-перше, не існує «двох сторін» чи «української кризи». Росія є агресором, а Україна — жертвою, яка бореться за своє виживання. По-друге, як імперія, що розширюється за рахунок захоплення земель, Росія століттями веде геноцидні війни (у тому числі нині проти України) — саме так вона здобула свої величезні території.

На рисунку 3 представлено ширший погляд на склад курсів, що пропонуються кафедрами славістики. Курси, які або фокусуються на Росії (помаранчевий колір), або охоплюють Росію (темно-синій колір), становлять значно більше половини загальної кількості пропонованих курсів. Повномасштабне російське вторгнення в Україну суттєво не вплинуло на структуру курсів (помітні зміни в розподілі курсів у галузі «політики» пояснюються їхньою невеликою кількістю, коли додавання чи вилучення одного курсу суттєво впливає на загальну картину).

Особливо безрадісна ситуація з літературою. Складається враження, що слов’янська література фактично ототожнюється з російською, що, безумовно, не відповідає дійсності. Окрім кількісної переваги, курси з російської літератури мають кілька концептуальних проблем. По-перше, це привласнення української середньовічної літератури до XVIII століття (Росія не має власної літератури барокової доби, не кажучи вже про давніші тексти). По-друге, це привласнення українських письменників. Наприклад, вивчення Гоголя не як російського письменника, а як українця, який придушував власну ідентичність, щоб досягти успіху в Російській імперії, не лише відповідало б історичній правді, а й значно поглибило б розуміння його творів.

По-третє, курси майже виключно зосереджені на «толстоєвських», тобто романах XIX століття. Ці твори описують якусь ідеальну Росію або «загадкову російську душу», якої насправді ніколи не існувало. Саме тому їх широко використовує російська державна пропаганда, щоб замаскувати справжню суть російського суспільства. Сучасна російська література, навіть авторів з «антипутінською» риторикою, також часто пронизана пропагандистськими наративами, однак, будучи орієнтованою на внутрішнього читача, значно відвертіше зображує людей з інших країн як меншовартісних та/або ворожих до росіян (у «толстоєвських» це також присутнє, але в завуальованій формі). Тож якщо мета полягає в тому, щоб ознайомити американських студентів із реальним станом справ у Росії, а не запудрити їм мізки, перетворивши на «раша-ферштеєрів», їм слід читати сучасну російську літературу, наприклад, ту, що написана впродовж останніх 30 років.

Тексти радянських/російських дисидентів також слід читати крізь деколоніальну призму: багато з них, навіть емігрувавши до Європи чи США, зберегли імперське мислення, згідно з яким російський народ вважається вищим за інші нації, а окремих народностей, що мешкають у межах Російської імперії, взагалі не існує (у цьому вони дуже подібні до сучасних так званих «російських лібералів»). Наприклад, Солженіцин у своєму есе «Як нам облаштувати Росію?» вважає, що Україна й Білорусь мають повністю розчинитися в Росії як «єдиний народ», а Бродський написав ненависницького і расистського вірша «На незалежність України».

Багато курсів з історії продовжують повторювати російські міфи. Найпоширеніший із них — включення середньовічної держави Русь (прямого предка сучасної України) до російської історії. Цей історичний міф є одним із «обґрунтувань» нинішньої війни Росії проти України (зокрема, його озвучував Путін в інтерв’ю Такеру Карлсону), тому особливо дивно, що західні університети й надалі його поширюють. Насправді руські князі заснували кілька фортець на території сучасних Володимирської та Московської областей Росії, але вже в XIII столітті ці землі, як і значна частина Русі, були завойовані Монгольською імперією. Русь відбила монгольське нашестя в середині XIV століття, тоді як Московія сформувалась із залишків Золотої Орди на століття пізніше. Із початку XVI століття Московія займається тим, що називає «збиранням російських земель». Насправді ж це низка геноцидних війн, яка триває й досі.

Першим московським геноцидом (назва «Росія» не застосовувалася до Московії до XVIII століття) стало винищення та депортація понад 90% населення Новгородської республіки Іваном Грозним у 1569–1570 роках. Захоплення територій цієї слов’янської республіки, разом із подальшою окупацією українських, литовських і польських земель, стало підґрунтям для ще одного російського міфу — нібито «ранньосхіднословянський» це те саме, що й «староруський». Як влучно зауважив чеський письменник Карел Гавлічек у 1844 році: «Росіяни люблять називати все російське слов’янським, щоб потім усе слов’янське називати російським». На жаль, деякі факультети славістики чинять так само. Деякі з них навіть повторюють російську брехню про те, що назва «Україна» означає «околиця» (хоча насправді «Україна» означає «країна» — так само, як «land» означає «країна» в назвах «England», «Netherlands» і подібних).

Ще одним поширеним хибним наративом є ототожнення «радянського» з «російським». Хоча СРСР дійсно був формою Російської імперії, народи, що його населяли — зокрема українці, грузини, узбеки та багато інших — ніколи не вважали себе «росіянами», попри масштабну русифікацію. Саме тому радянське керівництво після Сталіна намагалося (безуспішно) створити штучну ідентичність — «homo sovieticus».

Після 1991 року політика русифікації в Росії була значно успішнішою. Проте багато людей досі пам’ятають, ким вони є, і ототожнюють себе з ерзянами, калмиками, бурятами, татарами та іншими корінними народами. Щоб стерти їхню національну ідентичність, сучасна російська держава не лише придушує їхні мови й культуру, а й відправляє непропорційно велику кількість представників цих народів на фронт, де вони гинуть (наприклад, у війні загинуло у 3,5 раза більше башкирів, утричі більше татар та вдвічі більше бурятів, ніж москвичів). Тому принципово хибно говорити про «російську національну ідентичність», адже її не існує. Набагато доречніше розглядати складний вибір кожного: служити імперії чи зберегти власну національну ідентичність (згадаймо хоча б Гоголя).

Дуже відрадно, що деякі кафедри славістики почали змінювати свій підхід до російських студій. Наприклад, у 2025 році Стенфорд започаткував курс під назвою «Деколонізований російський роман» (його опис свідчить про деколоніальний погляд на «класичні» російські романи). У Чиказькому університеті читають курс «Росія через призму її воєн», де розглядається культура народів, що постраждали від російської агресії, а курс Ратґерського університету «Мова і влада за залізною завісою» аналізує «роль мови в імперіалізмі та деколонізації в Центральній і Східній Європі, на Кавказі, в Центральній Азії та Сибіру». Ми щиро сподіваємося, що студенти цього й подібних курсів зрозуміють, що якщо в якомусь регіоні говорять російською, то слід вивчати глибинні причини цього, а не робити висновок, що ці регіони мають належати Росії.

Отже, гарна новина — це те, що славістика почала змінювати російськоцентричний підхід. А погана — що після понад одинадцяти років варварської війни Росії проти України прогрес у цьому питанні доволі обмежений. Тому університети мають виділяти більше ресурсів і надавати вирішального імпульсу реформуванню своїх програм зі славістики, щоб формувати у студентів більш об’єктивне уявлення про слов’янський світ.